Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 35)

Заперечувати більше не можна було. Це все було правдою. Усе, що бачили його очі, було справжнім. Ельфи існували, і його життя от уже два роки як пе­реплелося з життям цього Народу. У підсвідомості виникали мільйони образів, відбудовуючи електрич­ний міст у його мозку, спалахували в очах веселкою кольорів. Розум, слабший за розум Артеміса, уже давно був би абсолютно виснажений, але ірланд­ський хлопчик лишався бадьорим.

«Тепер я все знаю,— думав він.— Одного разу я вже переміг Кобой і зроблю це знову.— Але в його рішучості був домішок смутку.— Командир Рут за­гинув. Вона забрала його в Народа».

Артеміс це і раніше знав, але зараз воно набуло іншого значення.

І була іще одна думка, інтенсивніша за інші. Вона увірвалася в мозок, немов цунамі.

«Я маю друзів? — подумав Артеміс Фаул Дру­гий.— Я маю друзів».

Із туалету Артеміс вийшов іншою людиною. У фізичному плані він досі був брудний, побитий і втом­лений, але емоційно — готовий до всього, що на нього чекало. Якби спеціаліст із мови тіла проана­лізував його цієї миті, він би помітив розслаблені плечі і відкриті долоні, і зробив би висновок, що це (із психологічної точки зору) більш привітна і надій­на особа, ніж та, що увійшла до туалету.

Транспортер припаркували в другорядному під­йомнику, подалі від популярних напрямків, і всі па­сажири зібралися за великим столом. Усі пакунки з недоторканними запасами розкрили, їжу знищили. Найбільша купа фольги лежала перед Мульчем Діггумсом.

Гном поглянув на Артеміса й одразу помітив, що той змінився.

— Нарешті ти довів свої думки до ладу,— пробур­чав він, піднімаючись із стільця.— Мені терміново потрібно в туалет!

— Радий тебе бачити, Мульче,— сказав Артеміс і зробив крок убік, пропускаючи гнома.

Холлі завмерла, так і не відпивши соку.

— Ти його пригадав?

Артеміс посміхнувся.

— Звісно, Холлі. Ми знаємо одне одного вже біль­ше двох років.

Холлі підскочила зі стільця й обхопила хлопця за плечі.

— Артемісе, як здорово тебе бачити. Справжньо­го тебе. Богам відомо, як нам зараз потрібен Артеміс Фаул.

— Ну, капітане, він тут і готовий до дій.

— Ти все пам’ятаєш?

— Так. І спочатку дозволь мені вибачитися за ту ідею з «консультантом». То було дуже нечемно. Ви­бач, будь ласка.

— Але що змусило тебе згадати? — поцікавилася ельфійка.— І не кажи, що візит до туалету приско­рює процеси пам’яті.

— Ні,— Артеміс показав диск.— Я дав ось це Мульчу. Мій відеощоденник. Він мав повернути мені його, коли вийде із в’язниці.

Холлі похитала головою.

— Це неможливо. Мульча обшукали експерти. Єдине, що ти йому дав,— золотий медальйон.

Артеміс повернув диск так, щоб на нього падало світло.

— Звісно! — хлопнула себе по лобі Холлі.— Ти замаскував диск під золотий медальйон. Дуже кміт­ливо.

Артеміс знизав плечима.

— Геніально. Може, з часом цей трюк і здається кмітливим, але насправді він геніальний.

Холлі нахилила голову.

— Геніально. Звісно. Можеш не вірити, але я на­віть сумую за цією твоєю самовдоволеною посміш­кою.

Артеміс зітхнув.

— Мені шкода, що так сталося із Джуліусом. Знаю, наші стосунки були не дуже дружними, але до командира я відчував лише повагу і захоплення.

Холлі витерла очі тильною стороною долоні. Ні­чого не сказала, лише кивнула. Якщо Артемісові була потрібна іще одна причина виступити проти Опал Кобой, сліз хороброго ельфійського капітана вистачило б.

Батлер проковтнув уміст пакета з їжею.

— Ну от, ми знову перезнайомилися і маємо спробувати вистежити Опал Кобой. Світ великий.

Артеміс помахав рукою.

— Немає потреби. Я точно знаю, де перебуває наша можлива вбивця. Як і всі, хто страждає на ма­нію величності, вона схильна до вихваляння.

Він підійшов до пластикової комп’ютерної клаві­атури на стіні, вивів на екран карту Європи.

— Бачу, до тебе повернулося розуміння гном­ської,— посміхнулася Холлі.

— А то,— гмикнув Артеміс і збільшив мапу.— Опал нам відкрила трохи більше про свої плани, ніж хотіла. Вона сказала два слова, хоча й одного було б достатньо. Сказала, що її людське ім’я Белінда Зіто. Якби ви хотіли привести людей до ельфійського На­роду, чи можна було б вибрати когось кращого за славетного мільярдера, фахівця з проблем навко­лишнього середовища, Джованні Зіто?

Холлі підійшла до екрана.

— І де ж знайти містера Зіто?

Артеміс поклацав клавішами і збільшив Сицилію.

— На всесвітньо відомому ранчо «Земля». Ось тут, у провінції Мессини,— сказав він.

Мульч висунув із туалету голову. Решта тіла, на щастя, ховалася за дверима.

— Чи мені почулося, чи хтось назвав ім’я Людини Бруду Зіто?

Холлі повернулася до гнома й одразу ж одверну­лася.

— Так. І що? І заради бога, зачини двері.

Мульч притягнув двері, щоб лишилася шпаринка.

— Я саме дивився тут людське телебачення. Якогось Зіто показували по CNN. Думаєте, це та сама особа?

Холлі схопила зі столу пульт.

— Хотілося, щоб то був не він,— сказала вона.— Але готова битися об заклад, що це той самий Зіто.

На екрані з’явилася групка людей. Вони стояли в кімнаті, що дуже нагадувала лабораторію, і на кож­ному був білий халат. Один чоловік стояв трохи по­переду. Йому було десь під сорок п’ять, у нього була засмагла шкіра, довге красиве обличчя і темне во­лосся, що хвилями спадало на комір. Із-під білих лацканів виглядала смугаста сорочка від Версаче.

— Джованні Зіто,— сказав Артеміс.

— Неймовірно,— розказував Зіто репортерові чу­довою англійською мовою з ледь помітним акцен­том.— Ми надсилаємо космічні кораблі до інших планет і навіть не уявляємо, що міститься у нас під ногами. Учені можуть розказати, із чого складають­ся кільця Сатурна, але ми досі не знаємо, що є в цен­трі нашої планети.

— Але зонди і раніше запускали,— зауважив ре­портер, зробивши вигляд, що він сам до цього доду­мався, а не почув підказку з навушника.

— Так,— погодився Зіто.— Але тільки на глибину дев’ять миль. Потрібно пробитися крізь зовнішній шар ядра, а це глибина понад тисячу вісімсот миль. Уявіть, що було б, якби ми приборкали рідкі метали зовнішнього шару ядра. Нам би довіку вистачило енергії на машини для всього людства.

Репортер скептично посміхнувся — принаймні, через навушник його попросили це зробити.

— Але все це лише розмови, докторе Зіто. Усі ми знаємо, що подорож до ядра Землі — це просто фантазія. Вона можлива хіба що на сторінках фантас­тичних романів.

На обличчі Джованні Зіто промайнула тінь роз­дратування.

— Запевняю вас, що це не фантазії. І не подорож із фантастичних романів. Ми беремо проби за допо­могою робота, озброєного найчутливішими сенсо­рами. Що б там не було внизу, ми скоро дізнаємося.

У репортера в паніці розширилися очі, мабуть, він почув якесь технічне питання через навушник. Кілька секунд він слухав, промовляючи слова гу­бами.

— Докторе Зіто, е-е... Цей робот-зонд, якого ви посилаєте під землю... Здається, йому потрібно сто мільйонів тон розтопленого заліза при температурі понад п’ять із половиною тисяч градусів за Цельсієм. Правильно?

— Абсолютно,— кивнув Зіто.

Репортер з полегшенням зітхнув.

— Так. Саме так я і думав. Отже, щоб зібрати таку купу заліза, знадобиться кілька років. Чому ж ви за­просили нас саме сьогодні?