Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 25)

Мульч закотив очі.

— Справжній геній! Навіщо тобі той Артеміс уза­галі потрібен?

Тепер, коли гном підкріпився, два заново віднай­дених друга сіли за конференц-стіл і почали думати.

Батлер говорив і чистив пістолета. Він часто так робив, коли відчував стрес. Процес його заспоко­ював.

— Отже, Опал Кобой якось утекла з в’язниці та замислила помститися всім, хто її туди засадив. І не лише це. Вона хоче, аби у всьому звинуватили Холлі.

— Нікого тобі не нагадує? — поцікавився гном.

Батлер потер бік «зігзауера».

— Артеміс, може, і злочинець, але він не зло.

— Хто казав про Артеміса?

— А що до тебе, Мульче? Чому Опал не намага­ється тебе вбити?

— А-а,— зітхнув гном з мученицьким видом.— ЛЕП не рекламувала, що я теж брав участь. Гордови­ті офіцери нашої поліції не хотіли, щоб їхні імена стояли поруч з іменем відомого злочинця.

Батлер кивнув.

— У цьому є певний сенс. Отже, поки ти в безпе­ці, і Артеміс із Холлі живі. Але Опал щось проти них замислила. Щось із тролями й Одинадцятьма Чуде­сами. Чи є якісь ідеї?

— Ми ж обидва знаємо про тролів, чи не так?

Батлер знову кивнув. Не так давно він і сам бився із тролем, і то була одна із найскрутніших бійок за його участю. Навіть повірити важко, що ЛЕП удало­ся стерти всі ці спогади.

— А що то за Одинадцять Чудес?

— Одинадцять Чудес — парк атракціонів у старо­му районі Небесного міста. Ельфи одержимі Людьми Бруду, тож один кмітливий мільярдер вирішив, що було б непогано збудувати маленькі моделі людських чудес з усього світу і зібрати їх в одному місці. Кіль­ка років усе було добре, та мені здається, згодом усі ці пам’ятки змусили Народ згадати, як сильно вони сумують за поверхнею.

Батлер подумки переглянув список.

— Але ж існує лише Сім Чудес.

— Було одинадцять,— пояснив Мульч.— Повір, я маю світлини. В будь-якому разі парк уже закрили. На його територію уже кілька років ніхто не

заходить — тунелі небезпечні. І там повно тролів.— Рап­том він зупинився, до нього дійшов увесь жах того, що він щойно сказав.— О боги. Тролі.

Батлер почав квапливо збирати пістолет.

— Мусимо негайно туди вирушати.

— Неможливо,— сказав Мульч.— Я навіть гадки не маю, на чому.

Батлер схопив гнома за грудки і потяг до дверей.

— Може, і так. Але ти певно когось знаєш. У тво­єму бізнесі завжди хтось знайдеться.

Мульч аж зубами заскреготів, так задумався.

— А знаєш, дійсно знаю. Ельфа, який завдячує Холлі життям. Але що б я його не попросив, то буде протизаконно.

Батлер схопив із шафи сумку зі зброєю.

— Добре,— кинув він.— Незаконно завжди швид­ше.

ГЛАВА 7: ХРАМ АРТЕМІДИ

Ельфи

ТРАНСПОРТЕР Опал Кобой був концептуальною моделлю, не для масо­вого виробництва. Доки він потрапить на ринок, мине ще багато років, адже покриття із спеціального сплаву і камуфляжної фольги робили машину такою дорогою, що навіть Опал Кобой не змогла б її собі дозволити, якби не урядові гранти, якими вона розплатилася.

Скант наглядав за полоненими в пасажирському відділенні, а Мерв провів транспортер над Шотлан­дією, а потім гірською річкою спустився під землю. Опал зайнялася переглядом іншого плану, який сто­сувався керування світом, тож усе було спокійно.

Піксі відкрила екран відеотелефону, набрала но­мер на Сицилії. Відповіли на середині першого гудка.

— Белінда, люба. Це ти?

Чоловікові, що відповів, було десь під п’ятдесят, він мав приємну зовнішність, засмагле обличчя об­рамовувало темне волосся, в якому біліли сиві пас­ма. На ньому була смугаста сорочка від Версаче, по­верх якої він накинув лабораторний халат.

— Так, тату. Це я. Не хвилюйся, зі мною все га­разд.

У голосі Опал лунав гіпнотичний месмер. Бідо­лашний чоловік був під її владою уже цілий місяць.

— Коли повернешся додому, люба? Я скучив за тобою.

— Сьогодні, тату, через кілька годин. Як справи?

Чоловік мрійливо посміхнувся.

— Мольто бене. Чудово. Погода гарна. Можемо з’їздити в гори. Може, я навчу тебе кататися на ли­жах.

Опал нетерпляче нахмурилася.

— Послухай мене, ідіоте... тату. Як там наші зраз­ки? Усе за планом?

На якусь мить на обличчі італійського вченого промайнуло незадоволення, але він знову підпав під чари.

— Так, люба. Усе за розкладом. Контейнери з ви­бухівкою ховають сьогодні. Перевірка системи зон­дування пройшла успішно.

Опал заплескала в долоні — уособлення задоволе­ної донечки.

— Відмінно, тату. Ти так любиш свою Белінду. Скоро я буду з тобою.

— Поквапся додому, люба,— сказав чоловік, сам не свій без тієї, кого вважав за свою доньку.

Опал натиснула на кнопку відбою.

— Дурень,— презирливо кинула вона.

Але Джованні Цито дозволили лишитися жи­вим — принаймні зонд, який він будував за її замов­ленням, не знайде ельфів.

Після розмови із Цито Опал зосередилася на час­тині плану, в якій брав участь зонд. Звісно, помста солодка, але вона відволікає. Може, скинути цих двох із транспортера, і нехай летять собі до земної кори?

— Мерв,— гримнула вона,— скільки ще до парку атракціонів?

Мерв звірився з приладами на панелі транспор­тера.

— Ми щойно влетіли до головної мережі підйом­ників, міс Кобой. П’ять годин,— сказав він через плече.— Може, менше.

«П’ять годин»,— промурчала Опал, немов кішеч­ка, згорнувшись у своєму сидінні. П’ять годин вона зачекає.

Трохи пізніше Артеміс і Холлі заворушилися на своїх місцях. Скант допоміг їм отямитися, штрик­нувши електричним кийком.

— Вітаю з поверненням до світу приречених,— сказала Опал.— Як вам мій транспортер?

Судно було вражаючим, нехай і несло Артеміса з Холлі до смерті. Сидіння були вкриті нелегально придбаним хутром, і плюшу тут було більше, ніж у будь-якому палаці. Зі стелі звисали три розважаль­них голограмних куби, на випадок, якщо пасажири захочуть подивитися кіно.

Холлі аж підстрибнула, коли побачила, на чому сидить.

— Хутро! Ах ти, тварино!

— Ні,— заперечила Опал.— Це ти сидиш на тва­ринах. Як я вже казала, зараз я людина. А саме це люди і роблять, здирають із тварин шкури заради власного комфорту. Чи не так, містере Фауле?

— Деякі здирають,— холодно відповів Артеміс.— Особисто я — ні.