Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 24)

Незваний гість закашлявся і виплюнув залишки ягняти.

— Погано,— сказав він.— Це дуже погано.

Батлер вихопив зброю і наставив її на злодія.

— Зараз стане іще гірше,— пообіцяв він.

Батлер посадив незнайомця у шкіряне крісло в кабінеті, інше поставив навпроти. Спереду це ство­ріння мало ще більш дивний вигляд. Обличчя в ньо­го було вкрите жорстким волоссям, тільки очі й зуби виблискували. Іноді очі спалахували червоним, як у лисиць, а зуби нагадували два ряди гострих жер­дин. Це не волохата дитина, це якась доросла істота.

— Можеш не казати,— зітхнув Батлер.— Ти ельф.

Істота випрямила спину.

— Як ти смієш! — вигукнув чоловічок.— Я гном, і тобі це дуже добре відомо.

Батлер повернувся думками до заплутаного пові­домлення Артеміса.

— Дай здогадаюсь. Я тебе знав, але чомусь забув. Ага, ельфійська поліція стерла мою пам’ять.

Мульч відригнув.

— Правильно. Ти не такий повільний, як здаєшся.

Батлер підняв пістолета.

— Пістолет спрямовано на тебе, тож контролюй язик, малий.

— Вибач, я не второпав, що ми тепер вороги.

Батлер нахилився до гнома.

— Ми були друзями?

Мульч подумав.

— Ну, не від самого початку. Але мені здається, що ти мене полюбив за шарм і шляхетну вдачу.

Батлер принюхався.

— І за особисту гігієну?

— Так нечесно,— заперечив Мульч.— Чи знаєш ти, через що мені довелося пройти, аби сюди діста­тися? Я втік із транспортера і проплив кілька миль у крижаній воді. А тоді довелося завітати до коваля на заході Ірландії — мало не єдине місце, де іще лишилися ковалі,— і зняти із себе залізне кільце. Не питай. А тоді я рив тунель крізь усю країну, щоб дізнатися всю правду. І тепер, коли я тут, один із Лю­дей Бруду, якого я вважав своїм другом, розмахує перед моїм носом пістолетом.

— Зачекай хвилинку,— сказав Батлер.— Мені по­трібна хустинка, щоб очі витерти.

— Ти мені не віриш?

— Чи вірю я в ельфійську поліцію, змову піксі та гномів у тунелях? Ні.

Мульч повільно потягнувся в кишеню спортив­ного костюма і дістав золотий комп’ютерний диск.

— Може, це тобі допоможе?

Батлер уставив диск в один із Артемісових ноутбуків, спочатку переконавшись, що той не підключе­ний до жодного комп’ютера. Якщо на диску вірус, то вони втратять лише один жорсткий диск. Він по­бризкав диск спеціальним очищувальним спреєм і протер ганчіркою, вставив у дисковод.

Комп’ютер запитав пароль.

— Диск заблокований,— сказав Батлер.— Який пароль?

Мульч знизав плечима, у кожній руці в нього було по багету.

— Гей, звідки мені знати? Це ж Артемісів диск.

Батлер нахмурився. Якщо це дійсно диск Артемі­са, тоді його можна відкрити з допомогою пароля Артеміса. Він надрукував три слова. «Aurum potestas est». Золото — сила. Родинний девіз. Через кілька се­кунд перед ним відкрилося вікно з двома папками. Одна була підписана: «Артеміс», інша — «Батлер». Перед тим як відкривати, охоронець перевірив їх на віруси. Чисто.

Батлер чомусь почав нервувати. Він відкрив пап­ку зі своїм іменем. Там було більше сотні файлів. Пе­реважно текстових, але були і відеозаписи. Найбіль­ший файл був підписаний: «Подивитися першим». Батлер двічі клікнув на ньому мишкою.

На екрані відкрилося маленьке віконце плеєра. З’явився Артеміс, що сидів за цим самим столом, де зараз стояв Ноутбук. Дивно. Батлер натиснув трикут­ник відтворення.

— Вітаю, Батлере,— сказав голос Артеміса. Чи може геніальна підробка.— Якщо ти дивишся цей запис, наш добрий друг містер Діггумс виконав своє завдання.

— О, чуєш? — промовив Мульч із повним ро­том.— Добрий друг містер Діггумс.

— Тихо!

— Усе, що на твою думку, ти знаєш про цю плане­ту, зараз зміниться,— продовжив Артеміс.— Люди — не єдині розумні істоти на Землі; власне, ми навіть не дуже розвинені в технологічному сенсі. Під зем­лею живе кілька видів ельфів. Більшість із них, мож­ливо примати, але в мене не було змоги провести медичний огляд.

Батлер не зміг приховати нетерплячки.

— Будь ласка, Артемісе. Переходь до суті.

— Але облишу це на наступний раз,— сказав Ар­теміс, немов почувши слугу.— Існує ймовірність, що ти переглядаєш цей запис у час небезпеки, тож я маю озброїти тебе всіма знаннями, які ми зібрали під час наших пригод з Легітимною Ельфійською Поліцією.

«Легітимна Ельфійська Поліція? — подумав Бат­лер.— Це все підробка. Має бути підробкою».

І знову Артеміс у відео немов прочитав його думки.

— Щоб підтвердити, що всі фантастичні факти, які я зараз тобі відкрию, є правдою, я скажу одне слово. Лише одне. Слово, яке я б не знав, якби ти мені не сказав. Ти промовив його, коли лежав при смерті, перед тим, як Холлі Шорт зцілила тебе своєю магією. Яке слово ти назвав мені, коли думав, що по­мреш, друже? Яке б єдине слово ти мені сказав?

«Я б назвав тобі моє ім’я»,— подумав Батлер. Те, що відоме лише двом у цілому світі. Етикет охорон­ців забороняє це робити, хіба що вже запізно, аби про це хвилюватися.

Артеміс нахилився до камери.

— Твоє ім’я, мій старий друже,— Домовик.

У Батлера запаморочилося в голові.

«Господи,— думав він.— Це правда, це все правда».

У мозку почалося щось відбуватися. З підсвідо­мості спливали розрізнені образи, звільнюючи пригнічені спогади. Фальшиве минуле змінилося сліпу­чою правдою. Всередині черепа маленькі шматочки мозаїки склалися докупи, усе стало зрозумілим. Він почувався старим, бо зцілення зробило його стар­шим. І дихати йому було важче, бо в шкірі лишилися волокна кевлару. Він пригадав викрадення Холлі і революцію гоблінів Б’ва Келл. Пригадав Холлі та Джуліуса, кентавра Фоулі і, звісно, Мульча Діггумса. Читати інші файли не було потреби. Вистачило од­ного слова. Він усе пригадав.

Батлер подивився на гнома новими очима. Усе те­пер було знайомим: непокірне волосся, криві ноги, запах. Він підскочив із крісла, кинувся до Мульча, що саме перевіряв вміст холодильника.

— Мульче, старий ти гріховоднику! Радий тебе бачити.

— Ну от і пригадав,— сказав гном, навіть не по­вернувшись,— Хочеш іще щось сказати?

Батлер покосився до відкритого клапану на шта­нях.

— Так. Прибери цю штуку від мене. Я вже бачив її в дії.

І посмішка застигла на губах охоронця, коли він пригадав деталі Артемісового голосового повідо­млення.

— Джуліус? Я чув щось про бомбу.

Мульч обернувся від холодильника, борода в ньо­го побіліла від молока.

— Так. Джуліус загинув. Повірити не можу. Він стільки років за мною бігав.

Батлер відчув, як на плечі навалилася непомірна втома. Він уже стільки друзів утратив за всі ці роки.

— І навіть більше,— продовжив Мульч.— У його вбивстві звинувачують Холлі.

— Це неможливо. Ми мусимо їх знайти.

— От тепер ти правильно кажеш,— сказав гном, зачинивши дверцята холодильника,— Маєш план?

— Так. Знайти Холлі й Артеміса.