Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 45)

Камар зітхнув. Тепер зрозуміло, хто з команди має мозок під черепом.

— Знімай. — Яка в біса різниця? В будь-якому разі вони помруть через п’ять хвилин.

— Гаразд, Фауле. Наступним, кого ти побачиш, буде твій батько.

Кремезний росіянин підняв полоненого, приту­лив його до поручнів, щоб той не упав. Одною рукою стягнув грубий каптур із мішковини.

На другому кінці хтось охнув.

Через фільтри позиченого у ЛЕП шолома Артеміс бачив рубку так добре, ніби вона була лише за метр від нього. Капюшон спав, і хлопець не втримався і охнув.

Батько. Дуже змінився. Але впізнати можна. Ар­теміс Фаул Перший, жодних сумнівів.

— Ну, — сказав у вухо голос росіянина, — він?

Артеміс ледве опанував себе. Голос уже не трем­тів.

— Так, — відповів хлопець. — Він. Мої вітання. Ви таки маєте за що просити гроші.

У рубці Вассікін показав напарнику великого пальця.

— Це він, — прошепотів. — Матимемо гроші.

Камар не був такий упевнений. Зарано радіти, коли готівка ще не в їхніх руках.

Батлер закріпив ельфійську снайперську гвин­тівку. Сам вибрав її серед усього арсеналу зброї ЛЕП. Півтори тисячі метрів. Не простий постріл. Але вітру не було, Фоулі позичив йому скоп, що сам наводив на ціль. Червоний хрестик приходився прямо на середину торса Артеміса Фаула Стар­шого.

Він набрав у легені повітря.

— Артемісе, ти певен? Це дуже ризиковано.

Артеміс не відповів — він у сотий раз перевіряв, чи зайняла Холлі свою позицію. Звісно, він не певен. Могло виникнути мільйони перешкод, але чи багато в них варіантів?

Артеміс кивнув. Один раз.

Батлер вистрілив.

Він улучив у плече Артеміса Старшого. Той захи­тався і впав, налякавши Вассікіна.

Росіянина мало не вивернуло від огиди, він опус­тив скривавлене тіло ірландця на поручні. Артеміс Старший зісковзнув по кілю і вдарився об розбиту кригу біля корпусу човна.

— Він його підстрелив, — заголосили бандюки. — Диявол підстрелив власного батька!

Камар був приголомшений.

— Дурень! — заревів він. — Ти щойно впустив на­шого заручника за борт!

Він вдивився в чорну арктичну воду. Нічого, крім хвиль, від ірландця не лишилося.

— Спустись і дістань його, якщо хочеш, — похму­ро огризнувся Вассікін.

— Він був мертвий?

Напарник знизав плечима.

— Можливо. Сильна кровотеча. І якщо куля його не прикінчила, вода довершить справу. В будь-якому разі то не наша провина.

Камар вилаявся.

— Не думаю, що Бритва поділяє твою думку.

— Бритва, — повторив Вассікін. Єдине, що розу­мів Менеджер, — гроші. — О боги. Ми загинули.

На палубі задзеленчав телефон. Знову Фаул.

Михайло підняв телефон, немов то була граната.

— Фауле? Ти?

— Так, — пролунало у відповідь.

— Ти збожеволів! Що ти накоїв? Твій батько по­мер. Мені здавалося, ми домовилися.

— Ми домовилися. Але тепер у нас нова домовле­ність. І ти ще можеш заробити грошенят.

Майкл перестав панікувати і почав прислухатися. Чи існує спосіб вибратися із цього жаху?

— Я слухаю.

— Останнє, що мені потрібно, — щоб батько по­вернувся і зруйнував усе, що я збудував за ці два роки.

Михайло кивнув. Цілком слушно.

— Він мав померти. І зробити це мав я сам, щоби бути певним. Але дещо я можу лишити тобі.

Михайло затамував подих.

— Дещо?

— Викуп. Усі п’ять мільйонів.

— А навіщо це тобі?

— Ти отримуєш гроші, а я — безпечне повернен­ня додому. Чесно?

— Думаю, так.

— Добре. А тепер подивися через затоку, вгору.

Михайло подивився. Там щось світилося, прямо на вершині засніженого пагорба.

— Сумка з грошима біля багаття. За десять хви­лин воно догорить. На твоєму місці я б дістався туди раніше. Інакше ти шукатимеш сумку кілька років.

Михайло навіть не натиснув кнопку закінчення розмови. Просто кинув телефон і побіг.

— Гроші, — крикнув він Камару. — На пагорбі. Ба­гаття.

Камар кинувся за ним, віддаючи на бігу накази по рації. Гроші треба дістати. Нащо перейматися через ірландця у воді, коли на них чекають п’ять мільйонів доларів?

Рут тицьнув у Холлі, ледь Артеміса Старшого під­стрелили.

— Лети! — наказав він.

Капітан Шорт активувала крила і злетіла з пагор­ба. Звісно, те, що вони тут робили, порушувало геть усі правила, але Рада почувала провину перед Фоулі за те, що запідозрила його у зраді. Єдиною умовою було, щоб кентавр завжди лишався на зв’язку, а ко­жен член експедиції отримав пакет самознищення, який би зруйнував усі ельфійські прилади в разі за­хоплення в полон або поранення.

Холлі стежила через візор за подіями на підвод­ному човні. Вона бачила, як у плече Артеміса Стар­шого влучив заряд і завалив його на кремезного росіянина. Побачила кров. Вона була достатньо теп­лою, щоб її зафіксували термальні датчики. Може, Артемісів план і спрацює. Може, вони і надурять ро­сіян. Урешті-решт, люди бачать те, що хочуть поба­чити.

Але потім усе пішло геть не так.

— Він у воді! — закричала Холлі в мікрофон і дала повний газ. — Він живий, але якщо ми його не витяг­немо, довго він не протягне.

Вона тихо опустилася до блискучої криги. Руки притулила до грудей, аби рухатися швидше. І летіла так швидко, що людське око її не побачило б. Вважа­ли б, що пташка або тюлень у воді. Попереду світив­ся човен.

На борту «Никодима» евакуювалися росіяни. Спускалися іржавими сходами, квапилися так, що мало не падали. На березі була така ж метушня. Люди ламали кригу, дерлися крізь запорошені кущі. Ко­мандир уже мав розвести багаття. Люди Бруду зне­притомніють від щастя, коли знайдуть гроші, але че­рез двадцять чотири години ті просто зникнуть. Проте часу вистачить, щоб передати їх босові. І він не дуже зрадіє, коли готівка випарується.

Холлі опустилася вздовж кілю, захищена від раді­ації костюмом і шоломом. В останню мить вона зле­тіла вгору, прикрита від північного берега рубкою. Потім переключила швидкість і зависла над тим міс­цем, де людина упала під кригу. Командир щось го­ворив їй у вухо, але вона не відповідала. На неї чека­ла робота, часу на розмови не було.

Ельфи ненавидять холод. Ненавидять. Деякі так бояться низьких температур, що навіть морозиво не їдять. Холлі аж ніяк не хотілося навіть мізинця мо­чити в цій крижаній радіоактивній воді. Та який у неї був вибір?