Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 44)

Вассікін закашлявся.

— Ти чув? У мене всі нутрощі болять. Кажу тобі, що це все через радіацію.

— Усе це просто смішно, — підтримав його Ка­мар. — Хлопцеві лише тринадцять років. Трина­дцять! Він іще дитина. Звідки дитина візьме п’ять мільйонів доларів? Божевілля.

Вассікін підвівся з ліжка.

— Може й ні. Я про нього чув. Кажуть, він має якусь особливу силу.

— Силу? — гмикнув Камар. — Магію? Піди за­пхни голову в реактор, старий.

— Ні, в мене є інформатор в Інтерполі. Вони завели на хлопця справу. Уяви лише: тринадцять років, і вже справа! Мені тридцять сім, а Інтерпол про мене і не знає. — У голосі росіянина пролунало розчарування.

— Ну, справа. Що ж у тому магічного?

— Мій інформатор присягається, що того хлопця, Фаула, бачили в різних кутках світу в один день. В один час.

Його слова не справили на Камара жодного вра­ження.

— Твій інформатор бреше.

— Можеш казати що завгодно. Але нам пощас­тить, якщо ми виберемося із цього човна живими. Дуже цього хотілося б.

Камар насунув на вуха хутрового капелюха.

— Гаразд. Ходімо. Час.

— Нарешті, — зітхнув Вассікін.

Чоловіки прихопили із сусідньої каюти полоне­ного. Про те, що він може втекти, вони не турбува­лися. Якщо в тебе не вистачає однієї ноги, а інша прикута над головою, не втечеш. Вассікін перекинув Фаула Старшого через плече і пішов сходами до рубки.

Камар перевірив прикриття. За змерзлими куща­ми і сніговими заметами ховалося більше сотні зло­чинців. У темряві спалахували вогники цигарок.

— Потушіть цигарки, дурні, — просичав він на відкритій частоті. — Уже майже північ. Фаул з’я­виться будь-якої секунди. Пам’ятайте, що без мого наказу стріляти не можна. Коли я накажу, стріляють усі.

Сотні цигарок загасили об сніг, і Камар майже по­чув шипіння. Сотня людей. Дорога операція. Але то лише краплина в океані, якщо порівняти з двадцять­ма відсотками, що пообіцяв Бритва.

Звідки б не з’явився той Фаул, він би опинився в пастці. Ані він, ані його батько не змогли б уряту­ватися, а вони із Вассікіним були в безпеці за стале­вими стінами рубки.

Камар посміхнувся. Побачимо, яка там у тебе ма­гія, ірландцю.

Холлі, як загартований офіцер Рекону, оглянула пейзаж через фільтр нічного бачення з високим роз­діленням, умонтований у шолом. Батлерові лишився старий бінокль.

— Скільки цигарок ти нарахувала?

— Понад вісімдесят, — відповіла капітан. — Там майже сотня людей. Туди ти підеш сам, звідти тебе понесуть.

Рут згідно кивнув. Тактичний жах.

Вони сховалися на протилежному березі затоки на вершині похилого пагорба. Ураховуючи внесок Артеміса у справу з гоблінами, Рада навіть дозволи­ла їм узяти крила.

Фоулі перевірив пошту на Артемісовому комп’ю­тері та знайшов повідомлення: «П’ять мільйонів до­ларів США. «Никодим». Мурманськ. Опівночі на чо­тирнадцяте». Коротко і суттєво. Що іще казати? Вони втратили можливість викрасти Артеміса Стар­шого до того, як його перевезли до пункту передачі. Тепер ситуацію контролювала мафія.

Усі зібралися навколо Батлера, який лазерною указкою креслив на снігу діаграму.

— Гадаю, полоненого тримають тут, у рубці. Щоб туди дістатися, доведеться йти пішки. Поблизу хова­ється сто осіб. У нас немає ані підтримки з повітря, ані супутникової інформації, ані мінімальної зброї. — Батлер зітхнув: — Вибач, Артемісе, я просто не розу­мію, що робити.

Холлі опустилася на коліна й уважно придивила­ся до діаграми.

— Щоб зупинити час, знадобиться кілька днів. Прикритися захистом ми також не можемо через ра­діацію. Про те, щоб підійти ближче і скористатися месмером, навіть і мови нема.

— А зброя ЛЕП? — спитав Артеміс, хоча і знав відповідь.

Рут пожував незапалену сигару.

— Ми вже це обговорювали, Артемісе. Вогне­пальної зброї у нас досхочу, але якщо ми почнемо стріляти, вони пристрелять твого батька. Такі вже правила у викрадачів.

Артеміс підняв комір ЛЕПівської куртки, не від­водячи очей від діаграми.

— А якщо ми віддамо гроші?

Фоулі надрукував їм п’ять мільйонів маленькими купюрами на своєму старому принтері. Навіть нака­зав ескадронові ельфів трохи їх пом’яти.

Батлер покачав головою.

— Ті люди так справи не вирішують. Живий пан Фаул — їхній потенційний ворог. Він має померти.

Артеміс повільно кивнув. Іншого способу не було. Доведеться скористатися планом, який він приду­мав в Арктичному порту.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Я маю план. Але він трохи екстремальний.

Пронизуючи арктичну тишу, задзеленчав телефон Михайла Вассікіна. Той мало не випав за поручні.

— Так? Що таке? Я зайнятий.

— Це Фаул, — сказав голос на бездоганній росій­ській, холодніший за арктичну пакову кригу. — Пів­ніч. Я тут.

Михайло обернувся, подивився навкруги через бінокль.

— Тут? Де? Нічого не бачу.

— Дуже близько.

— Звідки в тебе цей номер?

Сміх у відповідь. Від нього у Вассікіна все похололо.

— У мене є знайомий. Йому відомі всі номери.

Михайло глибоко вдихнув, намагаючись опанува­ти себе.

— Гроші в тебе?

— Звісно. Пакунок у вас?

— Тут.

Знову холодний сміх.

— А я бачу лише жирного імбецила, маленького пацюка та іще когось у капюшоні. То може бути хто завгодно. За твого кузена Юрію я не збираюся плати­ти п’ять мільйонів.

Вассікін сховався під поручні рубки.

— Фаул нас бачить! — прошепотів він Камару. — Не висовуйся.

Камар відійшов до дальньої стіни рубки і зв’язався зі своїми людьми.

— Він тут. Фаул тут. Обшукайте територію.

Вассікін знов підніс телефон до вуха.

— Тож іди сюди і сам подивись. Скоро сам усе побачиш.

— Мені й звідси добре видно. Просто зніми кап­тура.

Михайло прикрив телефон.

— Він хоче, щоб я зняв каптура. Що робити?