Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 43)

— Не ворушіться. Або я вб’ю Хлопця Бруду.

Батлер не зупинився. Його останньою свідомою думкою було знешкодити Каджона. Тепер це стало метою його життя. Він біг уперед, розставивши руки.

Холлі у відчаї кинулася до нього і вхопилася за пасок. Охоронець потягнув її за собою, як бляшанку, що чіпляють на машину щойно одружених.

— Батлере, зупинись! — прогарчала вона.

Той не звернув на неї уваги.

Холлі висіла і намагалася гальмувати ногами.

— Зупинись! — повторила вона, і в голосі у неї забринів месмер.

Батлер немов отямився. Він скинув із себе печер­ну людину.

— От і добре, Чоловік Бруду, — похвалив Ка­джон. — Послухай капітана Шорт. Може, ми до чогось домовимося.

— Аж ніяк, Брайаре, — сказав Рут. — Твоя гра скінчилася, тож відпусти Хлопця Бруду.

Каджон наставив на нього «Редбой».

— Відпущу, авжеж.

Справдився найжахливіший Батлерів кошмар. Його підопічний потрапив до рук психопата, якому не було чого втрачати. А він нічого не міг удіяти.

Задзвонив телефон.

— Це мій, — автоматично сказав Артеміс.

Знову дзвінок. Точно його. Дивно, що телефон і досі працює, коли врахувати, через що йому дове­лося пройти. Артеміс відкрив чохол.

— Так?

Один із тих моментів, коли ніхто не знає, що буде далі.

Артеміс кинув телефон Опал Кобой.

— Це вас.

Піксі вигнулася, щоб його піймати. Каджон на­пружився. Тіло знало, що відбувається, навіть коли мозок іще не здогадався.

Опал піднесла апарат до загостреного вуха.

— Скажеш таке, Фоулі, — пролунав голос Каджо­на. — Думаєш, я ділитимуся владою? Дзуськи! Що­йно ця шарада скінчиться, з пані Кобой станеться нещасний випадок. Може, й кілька...

Опал зблідла.

— Ах ти! — зойкнула вона.

— Вони все підстроїли! — запротестував Ка­джон. — Намагаються підбурити нас одне проти од­ного.

Але по очах у нього було видно, що то правда.

Піксі — злющі істоти, незважаючи на свій розмір.

Вони довго терплять, а потім вибухають. Опал Ко­бой більше не могла втриматися. Вона відштовхну­лася на стільці і полетіла прямо на Каджона.

Той не вагався. Зробив кілька пострілів, але тов­сті подушки захистили пілота.

Опал Кобой накинулася на колишнього партнера. Ельф підняв руки, щоб захиститися, і Артеміс упав на підлогу. Брайару Каджону так не вдалося. Він пе­речепився за бильце і впав прямо на розлючену пік­сі. Вони закружляли по кімнаті, натикаючись на сті­ни, аж поки не попадали у відкриту панель плазмової труби.

Каджонові не пощастило. Плазма була активова­на. Він сам її активував. Але оцінити іронію ситуа­ції не зміг, бо його уже підсмажували радіоактивні іскри.

А от Кобой пощастило. Вона вилетіла з крісла і впала на гумове покриття.

Каджон іще не приземлився, а Батлер уже кинув­ся до Артеміса, нахилився над ним, перевіряючи, чи немає пошкоджень. Кілька подряпин. Неглибо­кі. Нічого такого, із чим би не впоралися блакитні іскри.

Холлі перевірила стан Опал Кобой.

Та розплющила очі. Холлі торкнулася лоба піксі, і очі знову заплющилися.

— Ні, — невинно сказала капітан Шорт. — Поспи.

Рут тільки глянув на Каджона і зрозумів, що нічого перевіряти вже не потрібно. Може, так краще. Аль­тернативою були б кілька століть у «Хоулерс Пік».

Артеміс помітив рух біля дверей. Мульч. Посмі­хався і махав рукою. Прощався, на випадок, якщо Джуліус забув про дводенну фору. Гном показав на блакитну каністру, прикріплену до стіни, і зник.

— Батлере, — прошепотів Артеміс, зібравши останні сили. — Можеш мене побризкати? І можемо тепер їхати до Мурманська?

Батлер розгубився.

— Побризкати? Як побризкати?

Холлі відчепила каністру з антирадіаційною пі­ною, клацнула замком.

— Дозволь мені, — сказала вона, посміхнувшись. — Зроблю тобі таку ласку.

Вона направила на хлопця струю піни, що мала дуже неприємний запах. Через кілька секунд Арте­міс нагадував снігову бабу. Холлі розреготалася. Хто сказав, що працювати в правоохоронних органах не­весело?

Командний пункт

Щойно плазма знищила пульт Каджона, включилася система в командному пункті. Фоулі не став гаяти час, і швиденько активував заспокійливі чіпи, вживлені під шкіру гоблінів. Половина складу Б’ва Келл вийшла з ладу. Потім він перепрограмував ДНК- гармати в Поліцейській Плазі на несмертельні постріли. На все про все йому знадобилося кілька хвилин.

Перше, про що подумав капітан Кельп, як там його підлеглі.

— Відгукніться, — крикнув він, намагаючись пе­рекричати хаос. — Чи ми нікого не втратили?

Ватажки ескадронів по черзі рапортували і під­тверджували, що ніхто не загинув.

— Нам просто пощастило, — завважив один із са­нітарів. — У будинку не лишилося ані краплини ма­гії. Навіть медичних пакетів. Наступний, кого було б поранено, загинув би.

Трабл переключив увагу на командний пункт. По­трібно вирішити ще одну проблему.

Фоулі уже деполяризував кварцове скло і відкрив канал зв’язку.

— Гей, хлопці. То не я. В усьому винен Каджон. Я просто всіх урятував. Послав запис на мобільний телефон. То було нелегко. Ви маєте нагородити мене медаллю.

Трабл стиснув кулаки.

— Гаразд, Фоулі. Виходь і отримаєш медаль.

Може, Фоулі й не завжди міг знайти підхід до людей, але він завжди відчував, коли йому погро­жували.

— Е, ні. Не вийду. Посиджу тут, доки командир Рут не повернеться. Він усе пояснить.

Кентавр знову затемнив вікно і почав перевіряти систему на наявність жучків. Потрібно позбутися всіх подарунків Опал Кобой та очистити систему. А його називали параноїком. Ну, і хто тепер парано­їк, Холлі? Хто параноїк?

ГЛАВА 14: БАТЬКІВ ДЕНЬ

Мурманськ

АРКТИЧНІ води між Мурман­ськом і Сєвєроморськом перетворилися на цвинтар підводних човнів колись мо­гутнього російського флоту. Десь із сотню атомних підводних човнів іржавіли в затоках і бухтах, лише де-не-де можна було побачити таб­личку, що попереджала зацікавлених перехожих триматися подалі. Вночі навіть не потрібно було спеціального обладнання, щоб побачити світіння або почути характерне гудіння.

Одним із таких човнів був «Никодим». Двадцяти­річна субмарина класу «Тайфун» з іржавими труба­ми і дірявим реактором. Не найкраща комбінація. Саме тут мафіозі Бритва наказав своїм лакеям обмі­няти Артеміса Фаула Старшого на гроші.

Михайло Вассікін і Камар були не дуже задоволе­ні ситуацією. Уже два дні сиділи вони в капітанській

каюті і відчували, як щохвилини скорочується їхнє життя.