Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 42)

Артеміс утрачав концентрацію. Іскри почали з’являтися частіше, після кожного розряду йому було дедалі важче зосередитися. Він двічі збивався з рахунку. Зараз п’ятдесят чотири. Чи п’ятдесят шість? Помилка могла коштувати життя.

Він ліз уперед, витягував спочатку одну руку, по­тім іншу, немов плив крізь море гелю. Він майже ні­чого не бачив. Усе навколо було помаранчевим. І єдиним доказом того, що він просувався, було те, що інколи коліно потрапляло в заглиблення, — тут плазма піднімалася до гармат.

Артеміс відштовхнувся востаннє, наповнив леге­ні спертим повітрям. Шістдесят три! Є. Скоро очи­щувачі повітря в шоломі працювати не зможуть, і він дихатиме вуглекислим газом.

Шукаючи замок, Артеміс провів пальцями по внутрішній поверхні труби. Бачити нічого він не міг. Не міг навіть увімкнути світло — боявся активувати плазму.

Нічого. Жодного натяку на замок. Він тут помре на самоті. І ніколи не стане великим. Артеміс відчув, що мозок от-от відключиться, і він полетить по чор­ному тунелю. «Сконцентруйся» — наказав він собі. Зосередься. З’явилася іскра. Срібна зірка на заході. Вона ліниво поповзла по трубі, освітлюючи кожну секцію на своєму шляху.

От він! Отвір замка. На мить освітився іскрою. Артеміс поліз до кишені, немов п’яний плавець, витягнув гномову волосинку. Спрацює? Та навіщо б у цьому замку встановлювати інший механізм?

Артеміс уставив волосинку в замок. Обережно. Спробував щось роздивитися крізь гель. Увійшла? Зда­ється, так. Процентів на шістдесят. Має вистачити.

Він повернув. Дверцята відчинилися. Хлопець уявив обличчя гнома. «Ось, мій хлопчику, що зна­чить талант!»

Цілком можливо, що зовні на нього чекають усі його вороги в підземному світі, наставивши на отвір свою огидну зброю. Але цієї миті Артемісові було байдуже. Він більше не зробив би жодного подиху тут, не витримав би жодної іскри.

Тож хлопець висунув голову на світ божий. Під­няв візор і вдихнув такого солодкого повітря, немов то був його останній подих. На щастя, ті, хто був у кімнаті, дивилися на монітор. На ньому боролися його друзі. І перевага була не на їхньому боці.

Дуже багато, подумав Батлер, коли побачив за ро­гом майже цілу армію Б’ва Келл. Гобліни вставляли в зброю свіжі батареї.

Гобліни ж, щойно помітили дворецького, почали думати щось на кшталт: «О боги, та це ж одягнений троль!» або «Чому я не послухався маму і не кинув цю банду?»

Батлер підскочив і полетів униз. Він приземлився, немов рухнула тонна цегли, хіба що влучив, куди хотів.

Троє гоблінів повалилися і навіть не встигли зрозумі­ти, що на них накинулися. Один вистрілив собі в ногу, а ще кілька попадало на підлогу і вдали, що непритомні.

Артеміс бачив усе на плазмовому моніторі. Разом з усіма іншими присутніми в кімнаті. Для них то була розвага. Телебачення. Коли Батлер упав на го­блінів, генерали поморщились і зацокали язиками. То й що? В лабораторіях були сотні гоблінів, аби сюди вони не потрапили.

Артеміс мав кілька секунд, щоб прийняти рішен­ня. Кілька секунд. І він навіть не уявляв, як користу­ватися всією цією апаратурою. Подивився на стіни, пошукав, чим можна скористатися. Нічого.

Ага. На маленькому зображенні в кутку бокового монітора він побачив Фоулі. Кентавр щось напевне придумав би. Часу в нього було вдосталь. Хлопець розумів, що перетвориться на ціль, щойно вилізе з труби. Його вб’ють без зволікань.

Він виповз із труби, з глухим звуком плюхнувся на підлогу. Наелектризований одяг дуже уповільнював рухи. Голови повернулися до нього, він помітив це кра­єм ока. На шляху виросли постаті. Скільки, він не знав.

Під зображенням Фоулі був мікрофон. Артеміс натиснув на кнопку.

— Фоулі! — прохрипів він і на панель керування скрапнув гель. — Ти мене чуєш?

Кентавр підскочив:

— Фауле! Що з тобою трапилося?

— П’ять секунд, Фоулі. Мені потрібен план, або ми всі загинемо.

Фоулі кивнув.

— План готовий. Виведи мене на всі екрани.

— Що? Як?

— Натисни кнопку конференц-зв’язку. Жовту. Кружечок із рисочками, що від нього відходять. Схоже на сонце. Бачиш?

Артеміс побачив. Натиснув. І щось натиснуло на нього. Дуже боляче.

Генерал Скален першим помітив істоту, що випо­взла з плазмової труби. Що це таке? Піксі? Ні. Ні! То людина.

— Дивіться! — зойкнув він. — Людина Бруду.

На нього майже не звернули увагу, усі були при­куті до моніторів.

Але не Каджон. Людина в лабораторіях. Як таке могло статися? Він схопив Скалена за плече.

— Убий його!

Тепер слухали всі генерали. Убивство! І їм нічого не загрожує. Можна вчинити, як у старі добрі часи: кігті та вогняні кулі.

Людина потупцяла до однієї з панелей керування. Його оточили гобліни, висунувши від збудження язики. Спута обернув людину, щоб та подивилася в обличчя своїй долі.

Один за одним генерали засвітили вогняні кулі, наблизилися. Але тут сталося таке, що змусило їх за­бути про людину. На всіх екранах з’явилося обличчя Каджона. І керівникам Б’ва Келл не сподобалося те, що він сказав: «Коли ситуація стане зовсім скрут­ною, я накажу Опал повернути контроль над зброєю ЛЕП. Б’ва Келл відправлять у нокаут, і в усьому зви­нуватять тебе, якщо ти, звісно, виживеш. У чому я сумніваюся...»

Спута обернувся до свого спільника:

— Каджоне! Що це означає?

Генерали зробили крок до нього, засичали і за­кричали:

— Зрада, Каджоне! Зрада!

Каджон навіть і оком не змигнув.

— Гаразд, — сказав він. — Зрада.

Каджонові знадобилося лише кілька секунд, щоб зрозуміти, що сталося. Підступний Фоулі! Він якось записав їхню розмову. Як він утомився від цього кентавра. Але має віддати йому належне. Винахід­ливий тип.

Каджон швидко підійшов до панелі керування і вимкнув зображення. Опал не мусить почути те, що він казав далі. Особливо частину про нещасний ви­падок. Ох, не потрібно було цього казати. Та байду­же. Усе йде за планом.

— Зрада! — просичав Скален.

— Гаразд, — зізнався Каджон. — Зрада. — І нака­зав: — Комп’ютере, активуй ДНК-гармати. Автори­зація — Каджон Б, альфа альфа два два.

Опал аж у долоні заплескала. Так, Брайар був огидний, але такий порочний.

В усіх лабораторіях ДНК-гармати ворухнулися у своїх гніздах, почалася перевірка стану. Крім отво­ру в головному кабінеті все було в порядку. Запусти­лася програма, і гармати приготувалися стріляти в кожного, хто мав гоблінську ДНК, зі швидкістю де­сять бластів за секунду.

Швидко та, як і все в лабораторіях «Кобой», ефек­тивно. Менше ніж за п’ять хвилин гармати поверну­лися у вихідний стан. Місію виконано: двісті непри­томних гоблінів.

— Ох, — видихнула Холлі, переступаючи через повалених гоблінів. — Мало не загинула.

— Кому ти розказуєш, — погодився Рут.

Каджон штовхнув ногою непритомного Спуту.

— Бачиш, ти нічого не добився, Артемісе Фау­ле, — сказав він, підводячи «Редбой». — Твої друзі там. Ти тут. Гобліни непритомні, скоро пам’ять у них зітреться під дією певних хімічних речовин. Саме так, як я і планував. — Він посміхнувся Опал, що ди­вилася на них зі свого стільця: — Саме так, як ми планували.

Опал посміхнулася у відповідь.

У якийсь інший час Артеміс зробив би якесь сар­кастичне зауваження. Але зараз його думки були за­йняті неминучою загибеллю.

— А тепер я просто перепрограмую гармати, щоб знищити твоїх друзів, поверну до дії зброю ЛЕП і отримаю владу над світом. І ніхто мене не зупинить.

Звісно, такого казати не можна. Особливо, якщо ти — суперзлодій. Така заява може накликати біду.

Батлер поквапився коридором, щоб наздогнати інших. За кварцовими дверима кабінету він помітив Артеміса. Отже, попри всі його застереження, юний хазяїн умудрився-таки вскочити в халепу. Як охоро­нець може виконувати свої обов’язки, якщо його підопічний тільки й робить, що лізе до клітки з ти­грами, так би мовити?

В організмі Батлера сталося щось схоже на тестостероновий вибух. Від Артеміса його відділяли одні двері. Невеличкі двері, що мали захищати ельфів від променевої зброї. Дворецький зробив кілька кроків назад.

Холлі зрозуміла, про що він думає.

— Навіть не думай. Двері добре укріплені.

Охоронець не відповів. Не міг. Справжній Батлер зник під адреналіном і брутальною силою.

Він закричав і кинувся на двері, зосередивши всю свою силу на трикутнику на плечі. Удар звалив би з ніг гіпопотама середнього розміру. І оскільки двері мали захищати від плазми і помірного фізичного тиску, від Батлера захистити вони не змогли. Мета­левий лист зігнувся, як фольга.

Батлер пролетів півкімнати. За ним заскочили Холлі з Рутом і похапали «Софтноузи» в непритом­них гоблінів.

Каджон швидко смикнув до себе Артеміса.