Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 41)

Артеміс заліз на один із візків, постукав по тру­бах, що протягнулися під стелею вздовж коридора.

— Здається, ці труби проходять крізь усю будів­лю. Що це таке? Вентиляція?

— Якби ж то, — гмикнув Мульч. — Це плазмовод для ДНК-гармат.

— Чому ж ти через нього не вліз?

— Улізеш, аякже, коли в краплині плазми стільки заряду, що вистачить, аби підсмажити троля.

Артеміс торкнувся метала долонею.

— А якщо гармати не активовані?

— Коли їх вимкнуть, плазма перетвориться на ра­діоактивні помиї.

— Радіоактивні?

Мульч замислено пригладив бороду.

— Власне, Джуліус щось казав про те, що гармати вимкнули.

— Як можна в цьому переконатися?

— Можна відкрити цю панель, яку не можна від­крити, — гном провів пальцями по вигнутій поверх­ні. — Ага, подивись! Мікроскопічний замочок. Щоб обслуговувати гармати. Навіть плазму потрібно пе­резаряджати. — Він показав на малюсіньку дірочку в металі. Вона запросто могла зійти за пилинку. — А тепер дивись, як працює справжній майстер.

Гном сунув у дірку одну з волосинок бороди. Коли її кінчик знову з’явився, Мульч волосинку висмик­нув. Вона померла, щойно вийшла з волосяної сум­ки, застигла і залишилася такою, якою була в середи­ні замка.

Мульч затамував подих і повернув імпровізова­ного ключа. Замок відкрився.

— Ось, мій хлопчику, що значить талант!

Усередині труби пульсувало помаранчеве желе. Іноді із глибини вилітали іскорки. Плазма була за­надто щільною, щоб витекти з отвору, і утримувала циліндричну форму.

Мульч уважно подивився на тремтячий гель.

— Так, вони дезактивовані. Якби ця речовина була живою, ми б уже мали добрячий загар.

— А іскри?

— Залишковий заряд. Можуть полоскотати, але великої шкоди не заподіють.

Артеміс кивнув.

— Добре, — сказав він і застебнув шолом.

Мульч побілів.

— Ти ж несерйозно, Цуценя Бруду? Знаєш, що станеться, коли гармати активують?

— Намагаюсь про це не думати.

— Думай не думай — усе одно, — похитав головою гном. — Гаразд. Маєш проповзти тридцять метрів, а в шоломі повітря лише на десять хвилин. Тримай фільтри закритими. Повітря може стати трохи за­тхлим, але все одно це краще, ніж плазма в легенях. І візьми оце. — Він витяг із замка застиглу волосину.

— Навіщо?

— Щось мені підказує, що ти захочеш вийти з ін­шого боку. Чи ти про таке не подумав, юний генію?

Артеміс кивнув. Не подумав. Отже, героїзм — це не лише сліпе кидання в бій.

— Повертай обережно. Пам’ятай, що це волоси­на, а не метал.

— Повертати обережно. Зрозумів.

-— І не вмикай світло. Галоген може активувати плазму.

У Артеміса голова пішла обертом.

— 1 обов’язково оброби тіло піною, як тільки змо­жеш. Антирадіаційна каністра блакитного кольору. Шукати не доведеться — вони понатикані по всіх лабораторіях.

— Блакитні каністри. Щось іще, пане Діггумс?

— Ну, бувають іще плазмові змії...

У Артеміса аж коліна підкосилися.

— Ти серйозно?

— Ні, — зізнався Мульч, — несерйозно. Отже, за один раз ти проштовхнешся на півметра. Тож рахуй до шістдесяти і вилазь звідти.

— Трохи менше за півметра, я би сказав. Може, шістдесят три рази. — І він поклав волосинку в на­грудну кишеню.

Мульч знизав плечима.

— Як хочеш, хлопче. Шкіра твоя. А тепер іди!

Гном зчепив пальці, і Артеміс поліз до труби. Він мало не передумав, але пан Діггумс його підштовх­нув. Хлюпнув помаранчевий гель, і за секунду тіло хлопця зникло.

Плазма обхопила його, немов жива істота. За одяг зачепилися бульбашки повітря. Ногу вжалила залишкова іскра, тіло пронизав гострий біль. Хто сказав, що іскри лоскочуть?

Артеміс висунув голову з помаранчевого гелю. Мульч показав йому великого пальця. Та ще й смі­ється, як ідіот. Артеміс вирішив, що коли все скін­читься, гном за все заплатить.

Хлопець поповз навпомацки. Один раз відштов­хнувся, другий...

До шістдесят третього ще дуже далеко.

Батлер підняв «Зигзауер». Кроки наближалися, від металевих стін відбивалася луна. З-поза рогу ви­тягнулися тіні, обігнали своїх власників. Охоронець прицілився.

З’явилася голова. Жаб’яча. Облизнула зіниці. Бат­лер натиснув на курок. Куля пробила дірку завбільшки з диню прямо над головою гобліна. Голова квапливо зникла. Промахнувся Батлер навмисне. Наляканий ворог завжди краще, ніж мертвий. Але ж довго так не триватиме. Кількість пострілів обмежена.

Гобліни посмілішали, підібралися ближче. Батлер зрозумів, що одного з них доведеться підстрелити.

Дворецький вирішив, що настав час для безпосе­реднього зіткнення. Він майже нечутно піднявся з коліна і рушив коридором назустріч ворогу.

На планеті було лише дві людини, що більше за Батлера розумілися на бойових мистецтвах. Один був родичем охоронця. Інший жив на острові в Південно-Китайському морі та проводив свої дні в медитаціях і лупцюванні пальм. Гоблінів варто пожаліти.

Біля дверей кабінету стояли двоє охоронців Б’ва Келл. Обидва були озброєні по зуби, і обидва були в обхваті як кілька колод. Незважаючи на численні застереження, вони поснули, не знімаючи шоломів, і не побачили, як із-поза рогу вибігли ельфи.

— Ти диви, — розліпив очі один, — ельфи.

— Га? — схаменувся другий, трохи більший за першого.

— Не бійся, — сказав номер один. — У ЛЕП немає зброї.

Номер два облизав зіниці.

— Так, але вони такі набридливі.

І саме цієї миті чобіт Холлі припечатав його до стіни.

— Гей, — поскаржився номер один, піднімаючи гвинтівку. — Так нечесно.

Рут вирішив не витрачати час на махання ногами. Він відкинув вартового на титанові двері.

— Ну от, — видихнула Холлі. — Двома менше. Не дуже складно.

Вона трохи поквапилася із зауваженням, як ви­явилося. В коридорі з’явилася решта загону із двох­сот гоблінів.

— Не дуже складно, — передражнив її командир і стиснув пальці в кулаки.