Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 40)

Холлі простягнула їм руку:

— Панове, приємно було попрацювати разом.

Командир і охоронець її потисли.

— Навзаєм.

І вони пішли коридором. Дві сотні гоблінів проти трьох віртуально неозброєних героїв. Буде гаряче.

Внутрішні помешкання лабораторії «Кобой»

— Вторгнення! — потерла долоні Опал Кобой. — У лабораторіях сторонні.

Каджон підійшов до плазмового екрана.

— Бачу, це Джуліус. Дивовижно. Здається, ваша команда перебільшила, генерале Спута.

Спута сердито облизнув зіниці. Лейтенант Найл утратить шкіру ще до сезону линяння.

Каджон прошепотів на вухо Опал:

— Можемо активувати ДНК-гармати?

Піксі покачала головою.

— Не так швидко. Вони запрограмовані на ДНК гоблінів. Знадобиться кілька хвилин.

Каджон повернувся до чотирьох гоблінських ге­нералів.

— Накажіть одному загону підходити ззаду, а ін­шому — з боків. Оточимо їх біля дверей. Із пастки їм не вибратися.

Каджон кинув погляд на монітор.

— Так навіть краще, ніж я планував. Отже, мій любий друже Джуліусе, настала моя черга тебе обра­жати.

Артеміс вирішив зайнятися медитацією. Саме час зосередитися. Він сів на каміння, схрестивши ноги, і став уявляти різноманітні стратегії, які можна було б застосувати в Арктиці.

Якщо мафія не розправиться з полоненим іще до того, як до них доберуться Артеміс із командою, план може бути лише один. І дуже ризикований. Ар­теміс занурився глибше в думки. Має бути якийсь спосіб.

Його відволікла какофонія звуків із титанової ко­лони. Немов в оркестрі фальшивив фагот. Мабуть, гномові гази. Непогана акустика.

Потрібна свіжа думка. Вистачить однієї, що про­дереться крізь трясовину, на яку перетворився мо­зок, і врятує.

Через вісім хвилин його знову відволікли. Цього разу не газ. Крики по допомогу. Мульч у біді. У ньо­го щось болить.

А не тиснув Артеміс тому, що скосив очі на лазер, якого приставили йому до лоба.

Лейтенант Найл, який власне і тримав зброю, не міг повірити своєму щастю. Він один спіймав двох порушників, плюс викрив місце проникнення. Хто сказав, що відставати, аби уникнути бійки, погано? Для нього все обернулося якнайкраще. Стане пол­ковником, ще і третьої шкіри не скине.

— Піднімайся! — наказав він і видихнув язичок синього полум’я. Навіть через перекладач наказ про­лунав дуже по-рептильски.

Артеміс повільно підвівся, не відпускаючи Мульчевої ноги. Клапан на гномових штанях відкрився.

— Що з ним не так? — нахилився Найл ближче.

— Щось з’їв, — відповів Артеміс і натиснув на суглоб.

Виверження, що стало результатом цієї маніпу­ляції, збило гобліна з ніг і відкинуло в коридор. Таке не кожного дня побачиш.

Мульч піднявся на ноги.

— Дякую, хлопче. Я вже думав, помру. Мабуть, щось тверде проковтнув. Граніт або діамант.

Артеміс кивнув. Заговорити він іще був не го­товий.

— Ті гобліни такі дурні. Бачив вираз його об­личчя?

Артеміс похитав головою. Іще не готовий.

— Хочеш сходимо подивимось?

Безтактний гумор вивів Артеміса із заціпеніння.

— Той гоблін... Не думаю, що він був один.

Мульч застебнув клапан.

— Еге ж. Тут їх цілий загін пробіг. Ті вояки, мабуть, бігли подалі від бойових дій. Типово для гоблінів.

Артеміс потер скроні. Він має якось допомогти друзям. У нього ж найвищий IQ у Європі.

— Мульче, у мене до тебе важливе питання.

— Давай. Я тобі винен, ти ж урятував мій зад.

Артеміс обхопив гнома за плече.

— Я знаю, як ти заліз до лабораторій «Кобой». Але ж повернутися тим самим шляхом ти не міг: по­трапив би просто в полум’я. Тож як ти вибрався?

Мульч ошкірився.

— Дуже просто. Активував сигналізацію, потім вийшов у формі ЛЕП, у якій я, власне, і зайшов.

Артеміс спохмурнів.

— Не годиться. Має бути інший спосіб. Має бути.

ДНК-гармати явно були не налаштовані. Настрій у Рута покращився, аж раптом почувся гуркіт чобіт, які прямували просто до них.

— Дарвіт! Помітили. Ви двоє ідіть уперед. А я їх утримуватиму, доки зможу.

— Ні, командире, — сказав Батлер. — Я вас дуже поважаю, але ж ми маємо лише одну одиницю зброї, і з нею я зможу більше, ніж ви. Я зустріну їх, коли вони виходитимуть із-поза рогу. А ви спробуйте від­чинити двері.

Холлі відкрила рота, щоб заперечити. Але ж хто заперечуватиме чоловіку такого зросту?

— Гаразд. Хай тобі щастить. Якщо тебе поранять, лежи і не ворушись, доки я не повернуся. Чотири хвилини, не забудь.

Батлер кивнув.

— Не забуду.

— І ще, Батлере.

— Так, капітане.

— Те невеличке непорозуміння минулого року. Коли ви з Артемісом мене викрали.

Батлер підвів очі до стелі. Він би подивився на свої чоботи, але там була Холлі.

— А-а... Я хотів поговорити...

Просто забудь. Урешті-решт, ми квити.

— Холлі, ходімо, — наказав Рут. — Батлере, не під­пускай їх дуже близько.

Батлер стиснув у пальцях пістолет. Зараз він був схожий на озброєного ведмедя.

— Не підпущу. Заради їхнього ж добра.