Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 35)

— Тож поділися зі мною своїм планом, Брайаре. Хіба не так роблять у кіно всі злодії, охочі до влади?

Каджон відкинувся на спинку крісла.

— Так, Фоулі. Але зараз не твоє обожнюване люд­ське кіно. Ніякий герой в останню хвилину тобі не допоможе. Шорт і Рут мертві. Як і їхні друзі-люди. Ані відстрочки, ані порятунку. Вірна смерть.

Фоулі знав, що має відчути скорботу, але крім ненависті не відчував нічого.

— Коли ситуація стане зовсім скрутною, я накажу Опал повернути контроль над зброєю ЛЕП. Б’ва Келл відправлять у нокаут, і в усьому звинуватять тебе, якщо ти, звісно, виживеш. У чому я сумні­ваюся.

— Коли Б’ва Келл отямляться, вони назвуть твоє ім’я.

Каджон похитав пальцем.

— Майже ніхто не знає, що я маю до цього відно­шення. І я особисто про них подбаю. їх уже запро­сили до лабораторій «Кобой». Скоро і я до них при­єднаюся. ДНК-гармати уже налаштували на гоблінів. Коли настане час, я їх активую, і з ними можна буде вже не рахуватися.

— І тоді Опал Кобой стане твоєю царицею, я так розумію?

— Звісно, — голосно сказав Каджон.

Раптом він схаменувся і натиснув кнопку на пуль­ті, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує.

— Цариця? — гмикнув він. — Скажеш таке, Фоулі. Думаєш, я ділитимуся владою? Дзуськи! Щойно ця шарада скінчиться, із пані Кобой станеться нещас­ний випадок. Може, й кілька.

Фоулі присвиснув:

— Ризикну сказати банальність, Брайаре, але це тобі так не минеться.

Палець Каджона завис над головною кнопкою.

— Навіть якщо ні, — солодко проспівав він, — ти все одно не доживеш до тієї миті.

Зображення зникло. Кентавр лишився сидіти, весь у холодному поті. Принаймні так думав Ка­джон.

Фоулі потягся до ноутбука під столом.

— Чудово, — пробурмотів він, зупиняючи запис. — Лишилося перев’язати стрічечкою.

Підйомник Е116

Холлі припаркувала транспортер до стіни занедба­ного підйомника.

— Маємо хвилин із тридцять. Внутрішні сенсори показують, що через півгодини підніметься полум’я, і жоден транспортер такого жару не витримає.

Вони зібралися у вітальні, щоб обговорити план.

— Мусимо проникнути до лабораторій «Кобой» і вернути контроль над зброєю ЛЕП, — сказав коман­дир.

Мульч підвівся з крісла і пішов до дверей.

— Це вже ні, Джуліусе. Після того як я там побу­вав, охорону посилили. Чув, що тепер у них є навіть ДНК-гармати.

Рут спіймав гнома за комір.

— По-перше, не називай мене Джуліусом. По-друге, ти поводишся так, немов маєш вибір, заареш­тований.

Мульч обернувся.

— Я таки маю вибір, Джуліусе. Можу просто від­сидіти собі в теплій камері. Кидати мене на лінію вогню — це порушувати мої громадянські права.

Обличчя Рута змінило колір із пастельно-рожево­го на буряковий.

— Громадянські права! — виплюнув він. — Ти каза­тимеш мені про громадянські права? У твоєму стилі!

Раптом він заспокоївся. Власне, вигляд у нього був майже щасливий. Ті, хто добре знав командира, чудово розуміли, що коли він був щасливий, хтось інший ставав дуже нещасним.

— Що? — з підозрою спитав Мульч.

Рут запалив одну зі своїх славетних сигар.

— А, нічого. Просто ти маєш рацію, ото й усе.

Гном примружився.

— Я маю рацію? Ти перед свідками кажеш, що я маю рацію?

— Звісно, маєш. Кидати тебе на лінію вогню — це порушення всіх прав у нашій Книзі. Тож замість того, щоб зробити тобі фантастичну пропозицію, я просто накину до твого терміна сотні зо дві років і накажу зміцнити охорону по максимуму, — Рут по­мовчав і випустив в обличчя Мульча клубок диму, — в «Хаулерс Пік».

Під шаром бруду Мульч зблід.

— «Хаулерс Пік»? Але ж це...

— Тюрма для гоблінів, — закінчив за нього ко­мандир. — Знаю. Але для таких винахідливих утіка­чів, як ти, Рада зробить виняток. Я докладу всіх зу­силь, щоб їх переконати.

Мульч без сил опустився на стілець. Це не добре. Останнього разу, коли він сидів в одній камері з гоблінами, було не дуже весело. Хоча то й було у Полі­цейській Плазі. У звичайній в’язниці він і тижня не протримається.

— Тож яку пропозицію ви маєте?

Артеміс посміхнувся: командир Рут виявився ро­зумнішим, ніж був на вигляд.

— Ага, зацікавився?

—- Можливо. Але не обіцяю.

— Добре. Умови мої. Навіть і не думай торгувати­ся. Ти пробираєшся до лабораторій «Кобой», а я даю тобі два дні фори, коли все скінчиться.

Мульч аж рота роззявив. Ото пропозиція! Ма­буть, у них дуже скрутне становище.

Поліцейська Плаза

У Поліцейській Плазі вирували пристрасті. В двері дерлися монстри. В буквальному сенсі. Капітан Кельп бігав між кабінками і намагався підбадьорити своїх людей.

— Не хвилюйтеся, хлопці, двері «Софтноузами» вони не проб’ють. Тільки ракетою...

Цієї самої миті шалена сила вигнула двері. Немов дитина на папірець дмухнула. Двері витримали. Ледь-ледь.

Із залу нарад квапливо вийшов Каджон, на грудях у нього виблискував командирський жолудь. Урахо­вуючи його відставку, він увійшов в історію як єди­ний командир ЛЕП, якого призначали двічі.

— Що то було?

Трабл збільшив зображення на моніторі. Перед входом стояв гоблін із велетенською тубою на плечі.

— Якась базука. Схоже, стара широкоствольна гармата «Софтноуз».

Каджон стукнув себе по лобі.

— Не кажіть мені. Вони ж давно мали бути зни­щені. Чортів кентавр! Як йому вдалося поцупити стільки зброї з-під мого носа?

— Не звинувачуйте себе, — заспокоїв його Трабл. — Він нас усіх надурив.

— Скільки ми зможемо витримати?

Трабл знизав плечима.

— Недовго. Кілька ударів. А може, в них була лише одна ракета.

Слова не справдилися. Двері здригнулися знову. Від мармурових колон полетіли кам’яні крихти.

Трабл підвівся з підлоги, в глибокій рані на його лобі уже світилися блакитні іскорки магії.