Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 37)

— Але розлом не відкривається на цілий день, — утрутився Артеміс. — Так, Мульче?

— Цілий день? Якби ж то. Я б сказав... Дуже при­близно...

Із Рута знову мало не повалила пара. Не подоба­лося йому чекати.

— Кажи, заарештований, а то ще додам опіків на спину.

Мульч надув губи.

— Не кричи, Джуліусе, у мене від тебе борода скручується.

Рут відкрив кулер, холодне повітря залоскотало обличчя.

— Гаразд, Мульче. Скільки?

— Три хвилини максимум. Останнього разу я там був із крилами і в скафандрі. Мало не розчавило і не підсмажило.

— Підсмажило?

— Можна здогадатися? — спитав Артеміс. — Роз­лом відкривається, коли скеля достатньо стиснула­ся. Якщо це розлом на стіні підйомника, то він з’явиться за мить до виверження магми.

Мульч підморгнув:

— Розумний хлопчик. Якщо тебе не розчавить скеля, то спалить магма.

Із колонок пролунав голос Холлі:

— Я щось бачу. Може, тінь, а може, просто тріщи­на у стіні підйомника.

Мульч станцював танок перемоги, дуже задоволе­ний собою. «Ну, Джуліусе, можеш говорити що зав­годно. Правда знову на моєму боці! Ти мені винен, Джуліусе, ти мені винен».

Командир потер носа. Якщо повернеться живим, більше з поліцейського відділку ані ногою.

Лабораторії «Кобой»

Лабораторії оточили гобліни Б’ва Келл. Озброєні до зубів, із висунутими язиками. Каджон промарширу­вав крізь кільце, за ним стежили десятки барелів. ДНК-гармати поки що стояли без діла. Тільки-но Каджон зрозуміє, що Б’ва Келл свою справу зроби­ли, гармати запрацюють.

Командир пройшов до внутрішніх помешкань і опустився на коліна перед Опал і генералами Б’ва Келл. Коли солдатів відпустили, Каджон піднявся на ноги і перетворився на командира.

— Усе відбувається за планом, — заявив він, по­тріпавши Опал по щоці. — Через годину Небесне місто стане нашим.

Генерала Скалена його слова не дуже переконали.

— Воно стане нашим іще раніше, якщо ми мати­мемо кілька бластерів Кобой.

Каджон зітхнув.

— Ми вже обговорювали це, генерале. Через сигна­ли дестабілізації всі наші «Нейтрино» вийшли з ладу. Якщо ви матимете бластери, у ЛЕП вони також будуть.

Скален зашарудів у кутку, облизнув зіниці.

Звісно, це не єдина причина, чому вони не давали гоблінам «Нейтрино». Каджон не мав наміру озбро­ювати групу, яку збирався зрадити. Щойно Б’ва Келл скинуть Раду, Опал поверне силу ЛЕП.

— Як ідуть справи?

Опал крутнулася на кріслі, підгорнула ноги.

— Чудово. Двері знесли через кілька хвилин після того, як ти пішов... вести переговори.

Каджон посміхнувся.

— Добре, що я вийшов раніше. Мене могли пора­нити.

— Капітан Кельп зібрав усіх, хто лишився в опе­раційній залі, навколо командного пункту. І Рада там також.

— Прекрасно, — кивнув Каджон.

Інший генерал Б’ва Келл, Спута, стукнув кулаком по столу конференцій.

— Ні, Каджоне. Аж ніяк не прекрасно. Наші бра­ти марнують час у «Хоулерс Пік».

— Терпіння, генерале Спута. — Каджон поклав руку на плече гобліна. — Щойно Поліцейську Плазу захоплять, ми відкриємо камери «Хоулерс Пік».

Але всередині у нього все кипіло. Дурні створін­ня. Як вони йому не подобалися! Одягалися в роби, зшиті зі своїх скинутих шкур. Огидно. Каджону не терпілося активувати ДНК-гармати і на кілька со­лодких годин зупинити їхню балаканину.

Він перехопив погляд Опал. Вона знала, про що він думає. Вишкірила свої маленькі зубки. Що за ча­рівно-порочне створіння! Саме тому її доведеться позбутися. Опал Кобой не задовольнить друга роль.

Він підморгнув їй.

— Скоро, — сказав одними губами. — Скоро.

глава 13: У ПРОЛОМ

Під лабораторіями «Кобой»

ТРАНСПОРТЕР ЛЕП має форму краплини. Знизу в нього допоміжні дви­гуни, а ніс може різати сталь. Та наші ге­рої аж ніяк не в ЛЕПівському транспор­тері, вони в розкішному посольському лайнері, для якого комфорт важливіший за швидкість. Ніс у цьо­го транспортера нагадував скоріше зад гнома. М’я­систий, на вигляд дорогий, а двигуни добре піді­йшли б, щоб підсмажити шашличок.

— Отже, ви кажете, що щілина розкриється на кілька хвилин, і я маю в неї залетіти. Оце й увесь план? — спитала Холлі.

— Найкращий з усіх, що ми маємо, — похмуро відповів Рут.

— Ну, принаймні сидітимемо на м’яких сидіннях, коли нас розчавить. Ця штука неповоротка, як носо­ріг на трьох ногах.

— Звідки мені було знати? — огризнувся Рут. — Я ж думав, що ми просто собі з’їздимо туди-сюди. Стереосистема тут просто неперевершена.

Батлер підняв руку.

— Слухайте! Що це за шум?

Вони прислухалися.

Щось гуркотіло внизу, немов велетень прочищав горло.

Холлі глянула на камери.

Магма, — оголосила вона. — Гарненький такий сплеск. За хвилину підсмалить нам пір’я у хвості.

Скеля перед ними розкрилася і застогнала, роз­ширюючись і втягуючи в себе повітря. Ніби ошкіри­лася велетенська паща з чорними зубами.

— Почалося. Летимо, — поквапив Мульч. — Роз­лом закриється швидше, ніж хробакова...

— Коридор іще дуже вузький, — обірвала його Холлі. — Це ж транспортер, а не жирний гном із по­цупленими крилами.

Мульч був занадто переляканий, щоб ображатися.

— Просто рушай. Поки стіни розійдуться, ми під­летимо ближче.

Зазвичай Холлі чекала, доки Рут не дасть зелене світло. Але на таких справах вона розумілася краще. Ніхто не сперечатиметься з капітаном Холлі Шорт, як правильно керувати транспортерами.

Скеля здригнулася і відчинилася іще на метр.

Холлі зчепила зуби.

— Тримайте ваші вуха, — сказала вона і дала мак­симальне прискорення.

Пасажири схопилися за ручки крісел, і багато хто заплющив очі. Артеміса серед них не було. Він так і не зміг цього зробити. В польоті через небезпечний тунель на шаленій швидкості було щось хворобливо-приваблююче. Вони не знали, що чекає на іншо­му боці, бо хіба ж можна довіритися слову гнома- клептомана?

Холлі зосередилася на інструментах. Камери і сен­сори на корпусі передавали інформацію на монітори і колонки. Сонар немов сказився — пищав так швид­ко, що сигнали майже зливалися в неприємне скав­чання. Галогенові фари також передавали зображен­ня на монітор, а лазерний радар малював на темному екрані голографічну картинку скелястої поверхні. Було ще і кварцове лобове скло. Але через шар пилу і уламків нічого не можна було розгледіти.