Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 34)

«От лихо, — подумав Артеміс, потираючи лоба. — Голівуд має багато за що відповісти».

Мульч відкинув від комина кошик із сухими кві­тами і пірнув усередину. Розкрив щелепи і швидко зник під шаром сторічного ґрунту. Не дуже він йому до смаку. Мінеральні й поживні речовини давно вже висохли. Замість них земля пропахла сажею і тютю­ном. Але все одно то була земля, і саме задля неї народжувалися гноми. Тривога покидала Мульча.

Жодна жива істота його не наздожене. Це його коро­лівство.

Гном швидко спускався вниз. Не одну стіну обрушив він на своєму шляху. Щось йому підказувало, що заставу йому ніхто не поверне, навіть коли він і попросить.

Менш ніж за хвилину Мульч дістався підземного гаража. Він стулив щелепи, отряхнув зад і випустив гази, потім виліз крізь ґрати. На нього чекав повнопривідний автомобіль спеціальної конструкції. Заправлений, затемнений і готовий рушати.

— Дилетанти, — кинув гном і витяг ключ, що висів у нього на шиї на ланцюжку.

За метр від нього матеріалізувалась капітан Холлі Шорт.

— Дилетанти? — сказала вона і включила елек­тричний кийок.

Мульч перебрав варіанти дій. Підлога гаража була заасфальтована. Асфальт — смерть для гномів, вони в ньому залипають, наче в клеї. На виході з гаража стояв чоловік-гора. Мульч уже бачив його у маєтку Фаулів. Це означає, що людина нагорі — знаменитий Артеміс Фаул. Вигляд у капітана Шорт був не дуже привітний. Лишався останній варіант. Назад до тру­би. Піднятися на два поверхи і сховатися в якійсь квартирі.

Холлі посміхнулася:

— Ну ж бо, Мульче. Наважуйся.

І Мульч наважився. Він повернувся, заскочив до димоходу, готовий до електричного розряду ззаду. І Холлі його не розчарувала. Як вона могла впустити такий шанс?

Підйомник Е116, під Лос-Анджелесом

Лос-Анджелеський порт містився за шістнадцять миль на південь від міста, прихований за гологра­фічною проекцією піщаної дюни. Рут чекав на них у транспортері. Він уже достатньо видужав, щоб сар­кастично посміхнутися.

— Ну-ну, — рохнув він, піднімаючись із ліжка. До ребер у нього було прив’язано свіжого пакета. — Мій улюблений в’язне! Вітаю із поверненням із мертвих.

Мульч з’їв баночку кальмарового паштету із осо­бистих запасів атлантичного посла.

— Чому ти, Джуліусе, ніколи до мене не завітав? Я ж тобі кар’єру в Ірландії врятував? Якби не я, ви б і не дізналися, що у Фаула є копія Книги.

Коли Рута розпирало од люті, як, наприклад, за­раз, на щоках у нього можна було яєчню смажити.

— У нас була домовленість, заарештований. Ти її порушив. А тепер я поверну тебе назад.

Мульч вискріб залишки паштету пальцями.

— Могли б і соку жуків додати, — прокоментував він.

— Насолоджуйся тим, що маєш, Діггумсе. На­ступного разу їжу тобі подадуть крізь віконце у две­рях.

Гном відкинувся на спинку крісла.

— Зручно.

— І я так гадаю, — погодився Артеміс. — Якась рідка суспензія. Дорога, і це мене не дивує.

— Значно краще в’язничного транспортера, — кивнув Мульч. — Пам’ятаю, як мене перевозили, коли спіймали під час продажу Ван Гога в Техасі. За­пхали у транспортер завбільшки із мишачу нірку. В кабінці поруч сидів троль. Як же він смердів!

Холлі розреготалася:

— Саме так троль і сказав!

Рут розумів, що його провокують, але нічого не міг подіяти.

— Слухай мене, в’язню. Я не для того подолав такий шлях, аби вислуховувати твої балачки. Тож стули пельку, поки я її тобі сам не стулив.

На Мульча його слова не справили ніякого вра­ження.

— Мені просто цікаво, Джуліусе, навіщо ти подо­лав такий шлях? Великий командир Рут позичив по­сольського транспортера, щоб заарештувати малого мене? Не думаю. Що ж відбувається? І навіщо тут ці Люди Бруду? — Він кивнув на Батлера: — Особливо отой.

Слуга вишкірився.

— Пам’ятаєш мене, малий? Здається, я тобі дещо винен.

Мульч затамував подих. Із Батлером вони вже пе­ресікалися. І для людини тоді все скінчилося погано. Гном випустив повний заряд газу прямо на охорон­ця. Для дворецького то було не лише неприємно і принизливо, але ще й боляче.

Уперше Рут повеселішав, хоча посмішка одізвалася болем у грудях.

— Гаразд, Мульче. Ти маєш рацію. Щось таки від­бувається. Щось дуже важливе.

— Так я і знав. І, як завжди, вам потрібно, щоб я зробив брудну роботу. — Мульч потер крижі. — Бу­дете мене ображати, нічого не вийде. Навіщо було лупити мене так сильно, капітане? Тепер лишиться шрам.

Холлі піднесла долоню до загостреного вуха.

— Гей, Мульче, а чи не вдарити тебе іще разо­чок? Як я зрозуміла, ти непогано жив собі на золото ЛЕП.

— Та за ту квартиру з мене мало шкуру не здерли. Одна застава дорівнювала чотирьом твоїм зарпла­там. Бачила, який краєвид? Раніше там жив кіноре­жисер.

Холлі підняла брови.

— Рада, що ти не витратив гроші марно. Не дай боже, викинув би їх на вітер.

Мульч знизав плечима.

— Я ж злодій. Чого від мене чекати? Хочете, щоб я відкрив притулок?

— Ні, Мульче. Як не дивно, але такого я від тебе не чекала.

Артеміс відкашлявся.

— Дуже зворушлива зустріч. Але поки ви обміню­єтеся дотепними ремарками, мій батько замерзає в Арктиці.

Гном застебнув комбінезон.

— Твій батько? Ви хочете, щоб я врятував батька Артеміса Фаула? В Арктиці? — У голосі в нього бри­нів непідробний жах. Гноми ненавиділи кригу май­же так само, як і вогонь.

Рут покачав головою.

— Якби ж то було так просто. Через кілька хви­лин ти теж так уважатимеш.

У Мульча борода аж скрутилася. Як завжди каза­ла його бабуся: «Довіряй бороді, Мульче, довіряй бороді».

ГЛАВА 12: ХЛОПЦІ ПОВЕРНУЛИСЯ

Командний пункт

ФОУЛІ думав. Завжди думав. У його голові думки лопалися, як попкорн у мікрохвильовці. Але вдіяти він нічого не міг. Навіть зателефонувати Джуліусові і поділитися свіжеспеченим планом. Здається, єди­ною зброєю кентавра лишився Фаулів ноутбук. Усе одно що вийти проти троля із зубочисткою.

Ні, людський комп’ютер був досить непоганий, як на старовинну штуку. Та й електронна пошта стала в нагоді. Якщо хоч хтось лишився живим, щоб від­повісти. І вбудована в кришку маленька камера для відеоконференцій. До цього Народ Бруду зовсім не­щодавно додумався. Раніше вони лише повідомлення надсилали одне одному або користалися звуковими хвилями. Ця камера була відносно високої якості, з кількома фільтрами. Якби кентавр не знав напев­но, то присягнувся б, що комусь удалося поцупити ельфійські технології.

Фоулі розвернув ноутбук копитом, направив ка­меру на екран на стіні. Ну ж бо, Каджоне, посміхни­ся. Зараз вилетить пташка.

Довго чекати не довелося. За кілька хвилин екран ожив, і на ньому з’явився Каджон, що розмахував білим прапором.

— Дуже зворушливо, — саркастично зауважив Фоулі.

— Так я і думав, — сказав ельф і ще трохи помахав полотном. — Знадобиться пізніше.

Каджон натиснув кнопку пульта.

— Чому б мені не показати, що відбувається зовні?

З’явилося нове зображення, на якому кілька ко­манд техніків намагалися зламати захист командно­го пункту. Більшість накинулася на комп’ютерні сен­сори, але були й такі, хто вдався до старомодних засобів. Довбали сенсори великими молотками. Поки що не пощастило нікому.

Фоулі похолов. Спіймали в пастку, як мишу.