Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 33)

— Відстань п’ятнадцять метрів. Умикаю магніт.

— Холлі, може, я спробую стрибнути. Я зможу. Переконаний, що зможу.

П’ять секунд.

— Випускаю шасі.

В основі затискача спалахнуло шість зарядів, із паза вилетів диск, за ним потягнувся полімерний кабель.

Рут відкрив рота, щоб вилаятися, але в груди йому ударився магніт, і в тілі не лишилося жодної молеку­ли повітря. Щось хруснуло.

— Змотуйте! — кинула Холлі в мікрофон і руши­ла транспортер із місця.

Командира, немов серфінгіста-екстремала, потяг­ло за ним.

Нуль секунд. Заряди вибухнули, і дві тисячі кіло­грамів щебеню приснуло в порожнечу. Крапля в оке­ані магми.

Через хвилину командир уже лежав у госпіталь­ному відсіку посольського транспортера. Дихати було боляче, але це не могло зупинити потік слів.

— Капітане Шорт! — проскреготав він. — Що, в біса, ви собі думали? Мене могло вбити.

Батлер розірвав Рутову туніку і перевірив пошко­дження.

— Могло. Через п’ять секунд ви б перетворилися на місиво. Дякувати Холлі, що ви досі живі.

Холлі підключила автопілот і витягла із аптечки спеціальний пакет. Розтерла його пальцями, щоб ак­тивувати кристал. Іще один винахід Фоулі. Пакет із льодом із цілющим кристалом. Не замінить магію, звісно, але набагато краще, ніж обійми та поцілунки.

— Що болить?

Рут закашлявся. На форму скрапнула кров.

— Усе тіло. Не вистачає пари ребер.

Холлі закусила губу. Вона не була лікарем, а ліку­вання автоматично не відбувається. Усе могло бути набагато гірше. Холлі знала одного віце-капітана, який зламав ногу і знепритомнів. Прийшов до тями з однією ногою, повернутою в інший бік. Операції вона ще не проводила. Коли Артеміс побажав, щоб вона вилікувала депресію його мами, то була інша часова зона. Холлі послала сильний позитивний сиг­нал, кілька іскорок, і через кілька днів із жінкою все було гаразд. Щось на кшталт загальнозміцнюючого засобу. Якби хтось навідався до маєтку через тиж­день, лише б присвиснув.

— Холлі, — простогнав Рут.

— Д-д-добре, — запнулася вона. — Гаразд.

Вона притулила долоні до Рутових грудей, посла­ла в пальці магію.

— Зцілися, — прошепотіла вона.

Командир закотив очі. Магія вимкнула мозок, аби заощадити сили. Холлі приклала до грудей непри­томного офіцера ЛЕП медичний пакет.

— Тримай, — наказала вона Артемісу. — Лише де­сять хвилин. Інакше можна пошкодити тканину.

Артеміс притиснув пакет. Дуже швидко його пальці забруднилися кров’ю. Бажання жартувати ку­дись зникло. Спочатку фізичні вправи, потім рани. Тепер ось це. За останні кілька днів він багато чого дізнався. Майже захотілося назад до Сент-Бартлебі.

Холлі швидко повернулася в кабіну пілота і на­правила зовнішні камери в допоміжний тунель.

У крісло другого пілота втиснувся Батлер.

— Ну? — запитав він. — Що ми маємо?

Холлі посміхнулася. І на кілька секунд на обличчі в неї промайнув той самий вираз, що і в охоронця Артеміса Фаула.

— Маємо велику дірку.

— Добре. Тож відвідаємо старого друзяку.

Холлі схопила важіль.

— Так, — кивнула вона. — Відвідаємо.

Атлантичний транспортер зник у допоміжному тунелі, як морква в глотці Фоулі. А для тих, хто не знає, скажемо, що то дуже швидко.

Готель «Кроулі», Беверлі-Хіллз, Лос-Анджелес

Мульч повернувся до готелю непоміченим. Звісно, цього разу по стіні дертися не довелося. То було б складніше, ніж у Меггі В. Стіни були цегляні, дуже пористі. Пальці висмоктали б усю вологу з каміння, але самі б не прилипли.

Ні, зараз Мульч увійшов до вестибюлю. Чом би й ні? Консьєрж був переконаний, що це Ленс Діггер, відлюдькуватий мільйонер. Коротенький, правда. Але багатий.

— Доброго вечора, Арте, — привітався Мульч із консьєржем, прямуючи до ліфта.

Арт визирнув із-поза мармурової стойки.

— А, пане Діггере, це ви, — сказав він трохи збен­тежено. — Мені здалося, що мить тому ви вже уві­йшли.

— Ні, — посміхнувся Мульч. — Сьогодні я повер­таюся вперше.

— Гм. Може, вітер штору ворухнув.

— Може. Думаю, варто замазати всі дірки у сті­нах. Ураховуючи, скільки я плачу...

— Так, так, — погодився Арт. Він завжди пого­джувався з мешканцями. Політика компанії.

Мульч увійшов у ліфт із дзеркальними стінами і телескопічною указкою натиснув на кнопку пентхауса. Перші кілька місяців він підстрибував, щоб

дістати кнопку, але така поведінка не гідна мільйо­нера. До того ж, Арт за своєю стойкою чув, як Мульч стрибає.

Дзеркальна коробка тихо поїхала вгору, повз неї пропливали поверхи. Мульч ледь утримався, щоб не дістати із сумки «Оскара». У ліфт міг хтось увій­ти. Він зробив великий ковток із пляшки з ір­ландською джерельною водою, що нагадувала чис­ту ельфійську. Щойно він поставить «Оскара» у шафу, як пірне у холодну ванну, щоб утамувати спрагу пор. А то прокинеться вранці прилиплим до ліжка.

Двері Мульча замикалися на кодовий замок. Чо­тирнадцять цифр. Нічого так не допомагає не потра­пити до тюрми, як краплинка параної. Навіть якщо ЛЕП уважали його мертвим. Мульч так і не зміг позбавитися відчуття, що одного дня на порозі з’явиться Рут.

Декор квартири був досить незвичним для люд­ського житла. Багато глини, каміння і води. Більше схоже на печеру, аніж на дорогі апартаменти в Беверлі-Хіллз.

Північна стіна нагадувала цільний шматок чорно­го мармуру. Нагадувала. Якщо придивитися уважні­ше, можна було побачити сорокадюймовий екран телевізора, слот плеєра і панель із тонованого скла. Мульч натиснув на кнопку на пульті, більшим за його ногу, висунулася прихована шафа, і гном набрав на дверцятах іще один складний шифр. Усере­дині стояли три ряди «Оскарів». Мульч поставив Меггіного на оксамитову подушечку.

Змахнув зі щоки удавану сльозинку.

— Я хотів би подякувати Академії, — захихотів гном.

— Дуже зворушливо, — сказав голос за спиною.

Мульч так ляснув дверцятами, що тріснуло скло.

Поруч із купою каменю стояв людський хлопець. У його квартирі! Вигляд у нього був дуже дивний, навіть за людськими стандартами. Був він ненор­мально блідий, із чорним волоссям, худий і в шкіль­ній формі, що мала такий вигляд, ніби він пройшов у ній через два континенти.

Мульчева борода наїжачилася. Від хлопця віяло неприємностями. Гномова борода ніколи не поми­лялася.

— У тебе забавна сигналізація, — продовжив хло­пець. — Подолав її за кілька секунд.

І тут Мульч зрозумів, що він ускочив у халепу. Людська поліція не вдирається в квартири.

— Хто ти, лю... хлопчику?

— Здається, доречніше спитати, хто ти? Відлюдькуватий мільйонер Ленс Діггер? Славнозвісний Грауч? Або, як стверджує Фоулі, засуджений Мульч Діг­гумс, що втік із в’язниці?

Мульч кинувся бігти, випустивши залишки газу, щоб надати прискорення. Він не знав цього хлопця, але якщо його послав Фоулі, то він явно полював на його голову.

Гном рвонув через затоплену вітальню до таємно­го виходу. Саме тому він і вибрав цей будинок. На початку двадцятого століття всі поверхи пронизува­ли широкі димоходи. Коли в п’ятдесятих провели центральне опалення, труби просто забили землею і зверху закрили шаром бетону. Мульч унюхав зем­лю, щойно агент із нерухомості відчинив двері. Ли­шилося відкрити старий комин і зняти шар бетону. Вуаля. Готовий тунель.

На бігу Мульч розстебнув клапан на штанях. Див­ний хлопець навіть не спробував його наздогнати. Навіщо? Бігти гномові не було куди.

Тож гном вирішив наостанок зробити щось ефектне.

— Живим ти мене не захопиш, людино. Передай Фоулі, нехай більше не посилає Хлопців Бруду ви­конувати роботу ельфів.