Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 5)

— Він побіг туди, — пролунав голос знизу.

Холлі подивилася на землю і побачила похмуро­го гнома у формі міської служби. Він показував на північ.

— Він туди побіг, — повторив гном. — Піксі, що викинув мене з мого міксера.

Холлі так і витріщилася на огрядного працівника.

— Такий малий піксі викинув тебе?

Гном почервонів.

— Я і сам хотів злізти, але він підставив ногу. — Раптом він забув про зніяковілість: — Гей, а чи ви не та Поллі? Поллі Чорт? Так. ЛЕПівська героїня.

Холлі спустилася по драбині.

— Поллі Чорт. Так, це я.

Вона зістрибнула на землю, під черевиками за­хрустіла асфальтова крихта.

— Мульче, — сказала вона. — Дуда іде до тебе. Будь обережним. Він набагато небезпечніший, ніж ми уявляли.

Небезпечний? Може і так, а може й ні. Він же не вбив її, хоча й міг це зробити. Здається, у піксі рука не підніметься здійснити вбивство.

Витребеньки Дуди на міксері зчинили чималий переполох. До Плази квапилася транспортна полі­ція, яку всі називали «колесами», а громадяни ква­пилися забратися подалі від Плази. Холлі нарахува­ла щонайменше шість ЛЕПівських магна-байків і два крейсери. Один із офіцерів зіскочив із байка і вхо­пив її за плече. Холлі швидко опустила голову.

— Ви бачили, що сталося, міс?

Міс? Холлі дуже закортіло добряче розмахнутися і закинути офіцера до найближчого смітника. Але зараз не час для образ, потрібно відвернути його увагу.

— Дякувати богам, ви тут, офіцере, — запричитала вона голосом на октаву вище свого нормально­го. — Он там, біля мультиміксера. Усюди кров.

— Кров! — зрадів «колесо». — Усюди?

— Абсолютно усюди.

Транспортний офіцер відпустив її плече.

— Дякую, міс. Зараз розберемося.

Він попрямував до мультиміксера, але обернувся.

— Вибачте, міс, — запитав він, бо чомусь обличчя жінки здавалося йому знайомим. — Чи ми не бачи­лися раніше?

Але ельфійка в каптурі вже зникла.

«Ну і добре, — подумав «колесо». — Піду краще подивлюся на кров».

А Холлі бігла Кришталевою вулицею, хоча ква­питися було і не потрібно. Дуда або вирішив, що ситуація надто небезпечна, щоб викривати свій барліг, або що Мульч його вже схопив. У будь-якому разі вона нічого не могла вдіяти. Знову вона пожалкувала про відсутність підтримки ЛЕП. За ча­сів Рекону варто було лише віддати в мікрофон короткий наказ, і всі вулиці поблизу були б уже оточені.

Вона обминула робота-прибиральника і поверну­ла до Кришталевого кварталу, де і був барліг піксі. Вузенька вулиця вела до торгівельної плази, тож на ній містилися переважно пункти доставки. Серед них юрмилися приміщення, що здавали під склади.

Холлі здивувалася, коли прямо перед собою побачила Дуду, що рився в кишенях. Мабуть, шукав чіп від дверей. Щось його затримало. Може, йому довелося пробиратися окружними шляхами, щоб не Зіткнути­ся з «колесами»? Що б там не було, вона отримала іще один шанс його впіймати.

Дуда підняв голову, і Холлі йому помахала.

— Доброго ранку! — сказала вона.

Дуда погрозив їй кулаком.

— Тобі більше нема чого робити, ельфійко? Я ж лише кілька рибок перевіз.

Питання прикро вразило Холлі. Хіба це най­кращий спосіб допомогти Народу? Командир Рут хотів би від неї чогось більшого. За останні кілька місяців вона скотилася від важливих операцій на по верхні до гонитви за контрабандистами по темних завулках. Куди вже гірше.

Вона підняла відкриті долоні.

— Я не хочу заподіяти тобі нічого поганого, тож не рухайся.

Дуда хмикнув.

— Заподіяти мені погане? Ти? Не зможеш.

— Ні, — погодилася Холлі. — Не я. Він, — і вказала на бруд під ногами Дуди.

— Гм? — Дуда з підозрою придивився, очікуючи пастки.

І підозри його були небезпідставні. Земля під но­гами заворушилася і піднялася.

— Що? — підняв одну ногу Дуда.

І він би зійшов із цього місця, якби мав час. Але подальші події відбувалися дуже швидко.

Земля не просто опустилася, її ніби висмоктали з-під Дуди із противним сьорбанням. Із землі пока­залися зуби, а за ними — величезний рот. Рот нале­жав гномові, що випірнув із-під землі, немов дель­фін, випустивши зі своєї філейної частини чималу порцію газів. Зуби зімкнулися навколо Дуди і про­ковтнули його аж до шиї.

Мульч Діггумс, бо то, звісно, був він, повернувся в тунель, прихопивши із собою бідолашного піксі. Дуда, треба зауважити, мав уже не такий задерикува­тий вигляд, як секунду тому.

— Г-г-гном? — пробелькотів він. — Я думав, ви не поважаєте закон.

— Зазвичай не поважають. Але Мульч — виня­ток. Не ображайся, що він сам тобі не відповідає, бо може випадково відкусити тобі голову.

Дуда здригнувся.

— Що це він робить?

— Схоже, облизує тебе. Слина гномів твердішає на повітрі. Щойно він випустить тебе з рота, ти опи­нишся в твердій шкаралупі, як курча в яйці.

Мульч підморгнув Холлі. Більшого зараз він до­зволити собі не міг, але Холлі знала, що протягом іще кількох днів він вихвалятиметься своїми надзви­чайними талантами.

Гноми можуть рити багатокілометрові тунелі. Гноми можуть випускати гази і користуватися ними, як реактивним двигуном. Гноми можуть ви­робляти два літри слини за годину. А що можеш ти? Тільки і маєш, що відоме обличчя, яке заважає нам працювати.

Холлі зазирнула в діру, зачепившись пальцями на ногах за краї.

— Чудово, партнере. Гарна робота. А тепер чи не міг би ти виплюнути нашого втікача?

Мульч із радістю послухався. Він виплюнув Дуду на асфальт, вибрався сам і закрив щелепи.

— Це огидно, — простогнав Дуда, закутий у сли­ну. — Так смердить.

— Гей, — образився Мульч. — Сморід — не моя провина. Якби ти орендував свій барліг на чистішій вулиці...

— Хіба? А мені здається, що смердить саме від тебе. — Дуда спробував відтворити рукою образли­вий жест, але на щастя, рука вже не ворушилася.

— Годі вам уже. Припиніть, — утрутилася Хол­лі. — У нас тридцять хвилин на те, щоб передати цього хлопця в ЛЕП, доки слина не почала м’якшати.

Мульч оглянувся через плече і раптом зблід. Це було помітно навіть під шаром вологої землі. Волос­ся на бороді нервово заворушилося.

— Знаєш, партнере, — сказав він. — Гадаю, нам ці тридцять хвилин не знадобляться.

Холлі відвернулася від полоненого. Вулицю перекривало з півдюжини ельфів. ЛЕП чи щось таке. Одяг у них був простий, без жодних розпізнаваль­них знаків. Проте вони були представниками влади. Важка артилерія вже зайняла потрібну позицію. Холлі з полегшенням помітила, що зброя була наці­лена не на неї і не на Мульча.

Один із ельфів зробив крок уперед і підняв візор шолома.

— Вітаю, Холлі, — сказала ельфійка. — Ми тебе весь ранок шукаємо. Як справи?

Холлі майже радісно зітхнула. Командир Вінйайа, давня підтримка Холлі і Джуліуса Рута. Вінйайа від­крила жінкам дорогу в поліцію. За п’ятсот років своєї кар’єри вона пройшла шлях від групи захвату до тем­ного боку Місяця, до вирішального голосу в ельфій­ській Раді. На додаток, в Академії вона була інструк­тором Холлі з польотів.

— Добре, Командире, — відповіла Холлі.

Вінйайа кивнула на затверділу грудку слини.