Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 4)

Холлі дивилася фільм і серце в неї знову боліло. Народ має жити на поверхні, а їм доводиться юрби­тися в нашпигованій останніми технологіями печері.

Хвилин із сорок вона спостерігала за подіями на екрані, а тоді пересунулася до проходу і скинула каптур. За часів своєї служби в ЛЕП вона би просто підійшла до піксі і приставила йому б до спини «Нейтрино-3000», але цивільним не дозволялося носити зброю, тож дове­деться застосовувати менш ефективну стратегію.

Вона гукнула до піксі через проходи.

— Гей, ви? Ви часом не Дуда Дей?

Піксі підскочив зі стільця, але вищим через це він не став. Він суворо насупив брови і подивився на Холлі.

— Хто ви така?

— ЛЕП, — відповіла Холлі.

Офіційно вона не належала до ЛЕП, тож можна було сказати, що вона видавала себе за поліцейсько­го офіцера.

Дуда примружив око.

— А я вас знаю. Ельфійка. Та, що перемогла гоблі­нів. Бачив по цифровому. Ви більше не в ЛЕП.

У Холлі закалатало серце. Як добре знову бути в справі. Якою б та справа не була.

— Може й ні, Дуда, але я прийшла по тебе. Хочеш піти тихо?

— І провести кілька століть у в’язниці в Атланти­ді? Як думаєте? — сказав Дуда Дей і впав на коліна.

Крихітка-піксі полетів, мов камінь із пращі, про­бираючись під сидіннями, повертаючи то ліворуч, то праворуч.

Холлі накинула каптура і побігла до пожежного виходу. Саме туди і прямував Дуда. Гарний злочи­нець завжди перевіряє аварійні виходи, куди б він не потрапив.

Дуда дістався туди швидше за неї і вискочив за двері, як собака через хвіртку. Холлі тільки і побачи­ла, що синю пляму його комбінезона.

— Ціль рухається, — сказала вона в мікрофон на шиї, що підхоплював кожен звук. — Прямує до тебе.

«Сподіваюся», — подумала Холлі, але вголос цьо­го не сказала.

Теоретично Дуда мав тікати до своєї барлоги — маленької схованки, де було лише ліжко та кондиці­онер. Коли піксі туди дістанеться, на нього чекатиме Мульч. Класичний прийом людей-мисливців. Лягай у траву і чекай, доки прилетить пташка. Звісно, якщо ви людина, то ви пташку підстрелюєте і їсте. Дії Мульча будуть не такими фатальними, але не менш огидними.

Холлі трималася близько, але не надто. Вона чула тупотіння маленьких ніг піксі по килиму кінотеатру, але самого його не бачила. Дуже важливо, щоб Дуда повірив, що вона залишилася позаду, бо інакше до барлоги не побіжить. Коли вона служила в ЛЕП, га­нятися за підозрюваними не було ніякої потреби. Вона мала доступ до п’яти тисяч камер спостережен­ня по всьому Небесному місту, не кажучи вже про сотні інших гаджетів з арсеналу ЛЕП. А тепер були тільки вони з Мульчем. Чотири ока й особливі та­ланти гнома.

Двері не встигли зачинитися, а Холлі вже була по­руч. За ними на спині лежав сердитий гном, увесь за­ляпаний смузі з кропиви.

— Маленька дитина, — скаржився він контроле­ру, — Або піксі. Голова у нього була велика, от і все, що я встиг помітити. Вдарив мене прямо в живіт.

Холлі обійшла парочку і вийшла на вулицю. На умовну вулицю, бо та, власне, була частиною туне­лю. Ліхтарі над головою перейшли в режим полу­денного сонця. Відстежити маршрут Дуди можна було за хаосом, який він спричиняв. Перекинув кі­оск із каррі. Слизька сіро-зелена рідина холонула на брущатці. А слизькі сіро-зелені кроки тяглися на північ. Досі Дуда діяв саме так, як вони і перед­бачали.

Холлі протиснулася крізь натовп любителів каррі, не зводячи очей зі слідів піксі.

— Дві хвилини, — сказала вона Мульчеві.

Відповіді не було, та й не повинно було бути, якщо гном зайняв позицію.

Дуда має повернути на найближчу вулицю і бігти до барлога. Наступного разу потрібно вистежувати гнома. Піксі бігають занадто швидко. Ельфійська Рада не дуже шанує мисливців за головами і намага­ється якомога більше ускладнити їм життя. Про таку штуку, як ліцензія на зброю, навіть і мови не було. Будь-хто зі зброєю в руках і без значка ЛЕП змуше­ний був відпочивати у в’язниці.

Холлі завернула за ріг, очікуючи побачити попе­реду синю пляму піксі. Але замість нього побачила десятитонний жовтий мультиміксер, що сунув пря­мо на неї. Значить, Дуда Дей перестав бути передба­чуваним.

— Дарвіт! — вилаялася Холлі і відскочила вбік.

Мультиміксер жував тротуар і викидав його ззаду акуратними брикетиками.

Вона впала на землю, перекотилася і потяглася до кобури з «Нейтрино», що донедавна висіла не стегні. Але намацала лише повітря.

Мультиміксер розвернувся і з шипінням поїхав на неї, немов якийсь механічний хижак юрського пе­ріоду. Клацали велетенські пістони, леза перемелю­вали все, що потрапляло між ними. Подрібнене ка­міння просувалося до черева машини, іще більше подрібнювалося і фасувалося в брикети.

«Щось це нагадує мені Мульча», — подумала Хол­лі. Цікаві думки заходять у голову, коли життя в не­безпеці.

Вона посунулася назад. Так, міксер великий, але ж повільний і незграбний. Холлі підняла голову до ка­біни і побачила там Дуду, що вправно маніпулював важелями. Його руки літали над кнопками і рукоят­ками, спрямовуючи машину прямо на Холлі.

Навколо було стовпотворіння. Покупці вереща­ли, лунали сирени. Але перейматися усім цим не було часу. Найголовнішим завданням було лишити­ся живими. Пересічному ельфові ситуація здалася б жахливою, але за плечима у Холлі було кілька років тренування і служби в ЛЕП. Вона втікала і від більш небезпечних ворогів, ніж мультиміксер.

Але, як виявилося, Холлі помилялася. Мультимік­сер був повільним, але деякі його частини були швид­шими за блискавку. Наприклад, захисні гребки — дві триметрові сталеві стіни по обидва боки від перед­нього ротору, що не давали розлітатися уламкам.

Дуда Дей інстинктивно відчув свої переваги і ско­ристався ними. Він розігнався і відкинув гребки. Спрацювали чотири пневматичні насоси, і гребки буквально вгризлися в стіну по обидва боки від Хол­лі. Вони глибоко увійшли в камінь, сантиметрів на п’ятнадцять.

Упевненість Холлі стекла в черевики. Вона в паст­ці, і на неї насувається асфальтодробильна машина.

— Крила, — сказала Холлі, але крила були тільки на ЛЕПівському костюмі, а носити його вона вже не мала права.

Гребки підхоплювали вихри, що утворювалися від ротора, і вібрація була просто нестерпною. І Хол­лі аж зуби розболілися і в очах почало двоїтися. Увесь світ немов викривився. Під ногами леза пере­мелювали асфальт. Холлі спробувала залізти на гре­бок ліворуч, але він був добре змащений, і нічого не вийшло. Спроба залізти на гребок праворуч також провалилася. Лишалося єдине — рухатися вперед, але з цим небезпечним ротором хіба то варіант?

Холлі закричала Дуді, може, з рота навіть і слова вилітали. Серед такого шуму і вібрацій не можна було точно сказати. Спалахнули леза, підбираючись ближче. З кожним сантиметром вони вихоплювали шматки асфальту і землі. Вони були вже зовсім по­ряд. Скоро вона перетвориться на корм для мультиміксера. Він подрібнить її на шматочки, перегонить через себе і викине акуратними брикетиками. Холлі Шорт стане частиною міста в буквальному сенсі.

Нічого не можна було зробити. Нічого. Мульч за­надто далеко, щоб допомогти, і навряд чи хтось із цивільних спробував би залізти на величезний мік­сер, навіть якби знав, що вона може загинути між цими гребками.

Леза наближалися. Холлі підвела очі до згенерованого комп’ютером неба. Добре було б померти на поверхні. Відчути тепло сонця на щоці. Як би це було гарно!

І тут ротор зупинився. Холлі обдало землею і ка­мінням зі шлунку міксера. Кілька камінців подря­пали її, але пошкодження були несерйозні.

Вона стерла з обличчя пил і підняла голову. У ву­хах досі дзвеніло від гуркоту машини, а на очі від пилу навернулися сльози.

На неї із кабінки дивився Дуда. Обличчя у нього було блідим, але сердитим.

— Дайте мені спокій! — крикнув він.

Пошкоджені барабанні перетинки Холлі ледь ро­зібрали слова.

— Просто дайте мені спокій!

І він скотився по драбині і зник. Може, побіг до свого барлогу.

Холлі притулилася до гребка, дозволивши собі трошки перепочити. На подряпинах спалахнули крихітні магічні іскорки, зціляючи шкіру. Магія діс­талася і до вух: їх заклало, вони заворушилися і мало не скрутилися в трубочку. Через кілька секунд Холлі знову була в чудовому стані.

Потрібно звідси вибиратися. І шлях був лише один. Через ротор. Повз леза. Холлі обережно торк­нулася одного пальцем. На маленькій ранці з’явилася краплинка крові, яку одразу ж усмоктали блакитні магічні іскорки. Якщо вона послизнеться, ці леза роз­ріжуть її на стрічки, і ніякої магії не вистачить, аби зібрати її докупи. Але це був єдиний вихід, інакше до­ведеться тут сидіти, доки не приїдуть загони ЛЕП. Якби вона лишалася офіцером ЛЕП, то й тоді це спричинило б багато клопоту, а тепер, коли вона на вільних хлібах, її і у в’язницю можуть кинути на кіль­ка місяців, доки суд не вирішить, що з нею робити.

Холлі просунула пальці повз леза, вхопилася за ґра­ти ротора. Це як по драбині лізти. По гострій, смер­тельно небезпечній драбині. Вона поставила ногу на нижню поперечку і підтягнулася. Ротор загарчав і прокрутився сантиметрів на п’ятнадцять. Холлі вче­пилася в металевий стрижень, бо триматися було безпечніше, ніж відпустити. За два сантиметри від неї затремтіли леза. Потрібно рухатися повільно і плав­но. Не можна дозволити жодного хибного руху.

Холлі піднімалася ротором, обережно переступа­ючи з поперечки на поперечку. Двічі зачепилася пальцями за леза, але рани були несерйозні і швидко загоїлися. Минула ціла вічність повної концентрації, і Холлі піднялася на капот. Він був брудний і гаря­чий, але принаймні не такий гострий, як язик кен­тавра.