Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 7)

— Голограма, — видихнула Холлі.

Вінйайа підморгнула Мульчу.

— Каміння, яким можна управляти дистанцій­но, — сказала вона, відчинила задні двері і вийшла в коридор з кондиціонованим повітрям. — Уся штаб-квартира висічена у скелі. Власне, тут уже була до­сить велика печера. Ми просто з допомогою лазерів додали ще кілька кімнат. Пробачте за всю цю таєм­ничість, але дуже важливо, щоб те, що ми робимо у Восьмій Секції, залишалося таємницею.

Холлі пройшла за командиром крізь автоматичні двері у вузький коридор. На кожному кроці стояли сенсори і камери, і Холлі зрозуміла, що, доки вони дійдуть до кінця коридора, її перевірять принаймні дюжину разів.

Вінйайа занурила руку в пластину з рідкого мета­лу в центрі дверей.

— Потоковий метал, — пояснила вона, виймаючи руку. — Він містить наносенсори. Пройти крізь двері несанкціоновано неможливо. Наносенсори зчиту­ють геть усе, від відбитків до ДНК. Навіть якщо хтось відріже мені руку і занурить у метал, сенсори помітять відсутність пульсу.

Холлі схрестила руки на грудях.

— Уся паранойя в одному місці. Здається, я знаю, хто у вас технічний консультант.

Двері відсунулися, і перед ними опинився саме той, кого Холлі й очікувала побачити.

— Фоулі, — ніжно сказала вона і кинулася до нього.

Фоулі ласкаво обійняв її і від задоволення зацокав задніми копитами.

— Холлі, — сказав він, трохи її відсунувши. — Як справи?

— Багато роботи, — відповіла Холлі.

Кентавр нахмурився.

— Щось ти схудла.

— Ти, як не дивно, теж, — розсміялася Холлі.

Відколи вона його востаннє бачила, Фоулі дійсно схуд. І шкіра в нього стала сяючою і доглянутою.

Холлі потріпала його по спині.

— Гм-м, — пробурмотіла вона, — Ти користуєшся кондиціонером, не носиш капелюшки з фольги, що захищають мозок... Тільки не кажи, що в твоєму житті з’явилася якась кентавриха.

Фоулі почервонів.

— Іще рано говорити, але я сподіваюся.

Кімната від стелі до підлоги була набита електро­нікою. Деякі прибори були вбудовані і в підлогу, і в стелю, як, наприклад, велетенський газовий екран чи напрочуд реалістичне цифрове небо.

Фоулі дуже пишався тим, що тут було.

— У Восьмої Секції непоганий бюджет. Я отри­мую все найкраще.

— А як твоя стара робота?

Кентавр спохмурнів.

— Я намагався працювати із Сулом, але нічого не вийшло. Він зруйнував усе, що збудував командир Рут. Восьма Секція завербувала мене на вечірці для самотніх сердець. Вони зробили мені пропозицію, і я її прийняв. Тут мене обожнюють, не кажучи вже про велику зарплатню.

Мульч сунув свого носа в кожну шпаринку в кім­наті та розчаровано помітив, що в ній немає і кри­хітки їжі.

— І на мишаче каррі ти не витрачаєш жодної ко­пійчини?

Фоулі скептично оглянув вкритого брудом гнома.

— Ні. Але в нас є душ. Ти ж знаєш, що це таке, Мульче?

У гнома аж борода наїжачилась.

— Знаю. І можу зрозуміти, що переді мною ві­слюк, щойно його побачу.

Між ними встала Холлі.

— Заспокойтеся обидва. Навіщо починати те, що лишилося в минулому? Давайте утримаємося від традиційних образ, доки не дізнаємося, де ми і чому ми тут.

Мульч задоволено опустився на кремову кушет­ку, прекрасно усвідомлюючи, що від брудного одягу на оббивці лишаться плями. Холлі сіла поруч, але не дуже близько.

Фоулі активував монітор на стіні і легенько торк­нувся до нього, щоб відкрити потрібну програму.

— Подобаються мені ці газові екрани, — фиркнув він. — Електричні імпульси нагрівають частки до різ­ної температури, і гази змінюють колір, утворюючи зображення. Звісно, усе набагато складніше, але я ж простим злодіям пояснюю.

— З мене зняли усі звинувачення, — заперечив Мульч, — як тобі добре відомо.

— Звинувачення не зняли, — вказав Фоулі. — їх просто визнали недоведеними. А це зовсім різні речі.

— Такі ж різні, як і кентавр із віслюком.

Холлі зітхнула. Майже як за старих добрих часів. Фоулі був технічним консультантом ЛЕП і допома­гав їм у багатьох операціях, а Мульч став їхнім ви­мушеним помічником. Незнайомцю важко було б повірити, що насправді гном і кентавр — добрі друзі. Здається, саме таким чином самці усіх видів демон­струють прихильність один до одного.

На екрані висвітилося зображення демона в нату­ральну величину. Замість очей у нього були щілини, а кінчики вух вінчалися шипами.

Мульч аж підстрибнув.

— Дарвіт!

— Заспокойся, — сказав Фоулі. — Картинка згенерована комп’ютером. Хоча якість неперевершена, можеш мені повірити. — Кентавр збільшив обличчя на весь екран. — Дорослий демон-самець. Після де­формації.

— Після деформації?

— Так, Холлі. Демони ростуть не так, як інші ель­фи. Вони дуже милі, доки не настане період статево­го дозрівання. І тоді їхні тіла переживають болючий спазм, деформацію. Через вісім-десять годин вони з’являються із кокона слизу от такими демонами. До цього вони лише маленькі бісенята. Усі, крім ці­лителів. Ті не проходять деформацію. Замість цього у них розквітає магія. Але я їм не заздрю. Бо замість прищів і зміни настрою у цілителя в період статево­го дозрівання з пальців так і сиплються блискавки. Якщо пощастить.

— А якщо не пощастить? І чому нас це повинно цікавити? — перервав його Мульч.

— Нас це повинно цікавити, бо якийсь демон не­щодавно вискочив прямо в Європі, і ми не перші до нього дісталися.

— Це ми вже чули. Отже, демони повертаються з Гібрасу?

— Можливо, Холлі. — Фоулі постукав по екрану, і той розділився на маленькі секції. В кожній було зображення демона. — Ці демони матеріалізувалися на мить за останні п’ять століть. На щастя, жодний не лишився так довго, щоб його впіймали Люди Бру­ду. — Фоулі виділив четверту картинку. — Моєму

предкові вдалося утримати цього на дванадцять го­дин. На ньому був срібний медальйон, і саме був повний місяць.

— То, мабуть, були особливі умови, — сказав Мульч.

Фоулі зітхнув.

— Чи ти в школі нічого не вчив? Демони — уні­кальні створіння на Землі. Їхній острів, Гібрас, — велетенський уламок Місяця, що прилетів іще в трі­асовому періоді, коли Місяць зіштовхнувся з ме­теоритом. З ельфійських малюнків у печерах і вірту­альних моделей можна зрозуміти, що цей уламок потрапив у потік магми, так і прикипів до поверхні Землі. Демони — нащадки місячних мікроорганіз­мів, що жили всередині того уламка. Вони дуже чут­ливі до місячного тяжіння і навіть левітують при по­вному Місяці. І саме це тяжіння витягує їх з нашого виміру. Вони мають носити срібло, аби встояти про­ти місячної сили. Срібло — найефективніший засіб утриматися в якомусь вимірі. Золото теж допомагає, але іноді можна втратити шматочки себе.

— Ну, скажімо, ми віримо в усі ці дурниці про різ­ні виміри і місячне тяжіння, — сказав Мульч, аби не погоджуватися з Фоулі. — Яке ми маємо до цього відношення?

— Маємо, — огризнувся Фоулі. — Якщо люди впій­мають демона, за ким, на твою думку, вони полюва­тимуть після цього?

Знову заговорила Вінйайа.

— Ось чому п’ятсот років тому голова Ради Нан Бурде заснувала Восьму Секцію, щоб моніторити ак­тивність демонів. На щастя, Бурде була мільярдер­кою, і коли вона померла, лишила увесь спадок Вось­мій Секції. Саме тому тут усе таке вражаюче. Ми дуже малий підрозділ ЛЕП, але маємо все найкраще. З роками ми почали виконувати таємні місії, занадто делікатні, щоб довіряти їх звичайним підрозділам ЛЕП. Але демонологія лишається нашим пріорите­том. Уже п’ять століть найкращі голови вивчають тексти давніх демонів, намагаючись передбачити, де з’явиться наступний з них. Зазвичай наші розрахун­ки правильні, і ми тримаємо ситуацію під контро­лем. Але дванадцять годин тому в Барселоні щось скоїлося.

— Що скоїлося? — вперше запитав щось розумне Мульч.

Фоулі відкрив на моніторі ще одну папку. Біль­шість малюнків у ній були білі.

— Ось що скоїлося.

Мульч витріщився на зображення.

— Локальна завірюха?