Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 8)

Фоулі похитав пальцем.

— Присягаюся, як би я сам не любив пожартува­ти, я б викинув тебе звідси, піддавши копитом під славетний зад.

Мульч прийняв комплімент, милостиво кивнув­ши головою.

— Ні, це не локальна завірюха. Це стирання. Хтось заблокував наші скопи.

Холлі похитала головою. Скопами називали при­ховані радіолокатори, підключені до людських су­путників.

— Отже, можна зробити висновок, що б там не відбулося в тій локальній завірюсі, воно було досить незвичне, тому що Люди Бруду дуже хочуть це при­ховати.

На екрані люди розбігалися від білої зони, і авто­мобілі врізалися в стіни.

— Людські новини повідомляють, що кілька свід­ків бачили, як з повітря на кілька секунд матеріалізу­валась істота, схожа на ящірку. Звісно, світлин немає. Я вирахував появу демона, але вважав, що це буде ме­тра на три ліворуч, і саме там ми налаштували проек­тор деформації світла. На жаль, хоча час був правиль­ним, місце було не те. А от у того, хто подумав про стирання сигналу, з розрахунками було все гаразд.

— Отже, Артеміс нас урятував, — зауважила Холлі.

Вінйайа здивувалася:

— Урятував? Як?

— Якби не ці перешкоди, про нашого демона вже говорили б усі в Інтернеті. Ти ж і сам думаєш, що пе­решкоди — справа рук Артеміса.

Фоулі посміхнувся, задоволений власною хитрістю.

— Малий Арті гадає, що може мене обхитрувати. Він знає, що ЛЕП стежить за кожним його кроком.

— Хоча він і обіцяв не робити нічого поганого, — додала Холлі.

Фоулі проігнорував її слова.

— Тож Артеміс послав до Бразилії та Фінляндії людину, що відволіче нас, але ми стежили за всіма. І повір, мені це далося в копійчину.

Мульч застогнав.

— Мене зараз або знудить, або я засну. Або і те, й інше.

Вінйайа стукнула кулаком по долоні.

— Так, досить із мене цього гнома. Киньте його до камери на кілька днів.

— Ви не можете цього зробити, — заперечив гном.

Вінйайа недобре посміхнулася:

— Іще як можу. Ти не повіриш, яку владу має Восьма Секція. Тож замовкни, або слухатимеш влас­ну луну в камері зі сталевими стінами.

Мульч закрив рота на замок і викинув ключа.

— Ми знаємо, що Артеміс був у Барселоні, — продо­вжив Фоулі. — І знаємо, що демон з’являвся. Хлопець був і в кількох інших місцях, де могла матеріалізувати­ся ця істота, але нічого не сталося. Він щось задумав.

— Чи можна бути в цьому переконаним? — запи­тала Холлі.

— Можна, — відповів Фоулі. Він постукав по екрану і збільшив секцію з дахом Каса Міла.

Холлі кілька хвилин дивилася на зображення, намагаючись знайти щось незвичне.

— Це будинок, спроектований Гауді, — підказав Фоулі. — Тобі подобається Гауді? Він дуже полюбляв мозаїку.

Холлі придивилася уважніше.

— О господи, — раптом сказала вона. — Не може бути.

— Але є, — розсміявся Фоулі, збільшивши части­ну мозаїчного полотна. На ній було дві фігури, що спускалися з неба. Одна була явно демоном, а інша — Артемісом Фаулом.

— Це неможливо. Будинку більше ста років.

— Час — ключ до всього, — відповів Фоулі. — Гібрас підняли над часом. Демон, якого стягнуло з острова, мандрує сторіччями, немов кочівник у часі. Тож де­мон прихопив Артеміса із собою. Може, їх і побачив хтось із помічників Гауді чи навіть сам архітектор.

Холлі зблідла.

— Ти хочеш сказати, що Артеміс...

— Ні, ні. Артеміс удома в ліжку. Ми відвели су­путник з орбіти, аби стежити за ним двадцять чоти­ри години на добу сім днів на тиждень.

— Як це можливо?

Фоулі промовчав, тож на запитання відповіла Він­йайа.

— Розкажу я, бо Фоулі не подобається в цьому зі­знаватися. Ми не знаємо, Холлі. Ця справа постави­ла багато питань, відповідей на які немає. Тому ви нам і потрібні.

— Що ми можемо зробити? Я ж зовсім нічого не знаю про демонів.

Вінйайа кивнула.

— Так, проте багато знаєш про Артеміса Фаула. Мені здається, ви підтримуєте зв’язок.

Фоулі відкашлявся і відкрив аудіофайл.

— Гей, Артемісе, — сказав голос Холлі. — У мене проблемка, і ти можеш допомогти.

— Буду радий, Холлі, — відповів голос Артемі­са. — Сподіваюся, щось складне.

— Це пов’язано з піксі, якого ми вистежуємо, але він парубок моторний.

Фоулі вимкнув запис.

— Зв’язок ви точно підтримуєте.

Холлі сором’язливо посміхнулася, сподіваючись, що ніхто не поцікавиться, звідки в Артеміса ельфійський комунікатор.

— Гаразд. Інколи я йому телефоную. Щоб не ви­пускати з виду. Заради загального добра.

— Це твоя справа, — покивала головою Вінйайа, — але нам потрібно, щоб ти з ним зв’язалася. Вирушай не поверхню і дізнайся, як йому вдалося з такою точ­ністю передбачити появу демона. Згідно з розрахун­ками Фоулі демона іще шість тижнів не буде, але нам би хотілося точно знати, де він може вискочити.

Холлі поміркувала.

— З якими повноваженнями я звертатимусь до Артеміса?

— Ви капітан, ваше старе звання. Звісно, тепер ви працюватимете на Восьму Секцію. Усе, що ви роби­тимете для нас, має лишитися в таємниці.

— Шпигун?

— Шпигун, але з дуже щедрими понаднормовими і медичною страховкою.

Холлі кивнула на Мульча.

— А мій партнер?

Гном скочив на ноги.

— Я не хочу бути шпигуном. Занадто небезпеч­но, — підморгнув він Фоулі. — Але можу бути кон­сультантом. За винагородження.

Вінйайа спохмурніла.

— Ми не можемо гарантувати Діггумсу візу на по­верхню.

Мульч знизав плечима.