Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 37)

— Папа? Прокинься, папа! — на мить вона знову перетворилася на маленьку дівчинку, але інтелект узяв гору. Вона перевірила батьків пульс, доторкну­лася рани вказівним і середнім пальцями.

— Вам пощастило, містере Конг, і у вбивстві вас не звинуватять.

Конг знизав плечима.

— Уже звинувачували. Дивно, як легко втекти від правосуддя. Мені це коштувало рівно десять ти­сяч доларів. Три за пластичну операцію, дві за нові документи і п’ять за гарного хакера, що створив мені комп’ютерне минуле, яке можна було показати вам.

— Кілька міліметрів, і батько помер би, а не лише знепритомнів!

Конг витяг із кишені ще одне лезо.

— Ще не пізно. Ну а тепер розповідай, де знайти нашого маленького друга.

Мінерва повернулася до Конга, міцно стиснувши кулаки.

— Послухай мене, дурню. Демон зник. Навіть не сумніваюся, що його благодійники витягли з ноги срібну кулю, щойно він опинився в машині. Він по­вернувся на свій острів. Забудь про нього.

Конг спохмурнів.

— У цьому є сенс. Я б і сам так учинив. Добре, тоді кажи, коли наступна матеріалізація?

Мінерва мала злякатися. Зараз вона повинна за­бути все і ридати. Врешті-решт, батько лежав непри­томний, а чоловік, який це зробив, сидів на столі і розмахував ножем. Але Мінерва Парадізо була не звичайною дванадцятирічною дівчинкою. Під час надзвичайних ситуацій вона напрочуд зберігала спо­кій, завжди. Тож, хоча вона дійсно перелякалася, продемонструвати Біллі Конгу своє презирство було зовсім нескладно.

— Де ви були останні тридцять хвилин? — запи­тала вона і клацнула пальцями. — Ах, звісно, спали. Здається, ваші люди називають це нейтралізацією. Вас нейтралізувала маленька демониця. Тож до­звольте розповісти, що сталося. Усю нашу операцію було нейтралізовано. У мене не лишилося ані дослі­джень, ані розрахунків, ані об’єкта дослідження. Я маю починати від самого початку. Та якби ж то я могла це зробити. Це було б казкою! Минулого разу в мене були розрахунки часового тунелю; цього разу доведеться все робити самій. Не зрозумійте мене неправильно, я це можу. Врешті-решт, я ж ге­ній. Але на це піде принаймні сімнадцять місяців. А може, і більше. Компрене-ву, Конгу?

Біллі Конг усе чудово зрозумів. Він зрозумів, що ця розумниця намагається задурити його своєю наукою.

— Сімнадцять місяців, еге? А якщо з’явиться сти­мул?

— Стимули не змінять законів науки.

Конг зіскочив зі столу, безшумно приземлився на пальці.

— Мені здавалося, що твоя робота — змінювати закони науки. Хіба цей проект був не заради того, щоб довести всім іншим науковцям у світі, що вони дурні, і лише ти розумна?

— Усе не так просто...

Конг підкинув ножа і підхопив його в повітрі, навіть не глянувши на лезо. Іще раз, і ще. В повітрі замерехтіло срібло. Гіпнотичне видовище.

— Скажу просто. Мені здається, що ти можеш дістати мені демона, і здається, що можеш це зроби­ти менше, ніж за сімнадцять місяців. Отже, ось що я зроблю. — Він нахилився і підняв стілець Хуана Сото. Голова охорони впав на стіл.

— Я зроблю містерові Сото боляче. Так просто. І ти нічого не зможеш удіяти. Це демонстрація серйозності моїх намірів. Яка доведе тобі реальність ситуації. Тоді ти зрозумієш, що я кажу до діла. Після цього ти загово­риш. А якщо ні, перейдемо до учасника номер два.

Мінерва не сумнівалася, що учасником номер два буде її батько.

— Будь ласка, містере Конг, не потрібно цього ро­бити. Я кажу правду.

— О, тепер уже «будь ласка»? — вдавано здиву­вався Конг. — І «містере Конг». А що сталося з «дур­нем» і «негідником»?

— Не вбивайте його. Він добра людина. У нього родина.

Конг схопив Сото за волосся, відкинув голову на­зад. Кадик голови охорони випнувся, немов слива.

— Він некомпетентний, — буркнув Конг. — Поди­вись, як легко втік демон. І як просто мені було взя­ти контроль над ситуацією.

— Лишіть йому життя, — благала Мінерва. — Мій батько має гроші.

Конг зітхнув.

— Ти не зрозуміла? Така розумна дівчинка, а іно­ді кажеш дурниці. Мені не потрібні гроші. Мені по­трібен демон. А тепер припини базікати і слухай. Вести переговори немає сенсу.

У Мінерви стиснулося серце, коли вона зрозумі­ла, як далеко опинилася від свого звичного світу. Менше ніж за годину вона перейшла на бік темряви і жорстокості. І привела її туди власна пихатість.

— Будь ласка, — сказала вона. Доводилося докла­дати неабияких зусиль, щоб зберігати спокій. — Будь ласка.

Конг зручніше перехопив ножа.

— Не відводь очей, дівчинко. Дивись і пам’ятай,, хто тут головний.

Очі Мінерви були прикуті до столу, відірвати по­гляд від жахливого видовища вона не могла. Немов опинилася у сцені з фільму жахів, ще й з відповід­ним саундтреком.

Мінерва нахмурилася. В реальному житті саунд-треків не буває. Звідкись долинала музика.

Виявилося, що з кишені штанів Конга. Поліфо­нічний телефон награвав арію тореадора з опери «Кармен». Конг витяг телефон.

— Хто? — буркнув він.

— Моє ім’я не має значення, — сказав юний го­лос. — Значення має лише те, що я маю те, що по­трібно вам.

— Звідки в тебе цей номер?

— Маю друга, — відповів таємничий абонент. — Він знає всі номери. А тепер до діла. Здається, ви шу­каєте демона?

*

За кілька хвилин до цього Батлер з’їхав з траси біля з’їзду до аеропорту і втиснувся на заднє сидіння між Артемісом і Холлі. Вони разом спостерігали за дра­мою, що розгорталася в шато Парадізо.

Артеміс міцно обхопив коліна.

— Я не можу цього дозволити. Я цього не дозво­лю.

Холлі накрила його руку своєю.

— У нас немає вибору, Артемісе. Ми свою справу зробили. Тепер це не наша бійка. Я не можу ризику­вати Номером Один, не можна, щоб його побачили.

Чоло хлопця прорізала глибока вертикальна зморшка.

— Знаю. Звісно. Але все одно, як я можу втрима­тися осторонь? — Він глянув на Батлера: — Конг уб’є цього чоловіка?

— Жодних сумнівів, — відповів охоронець, — По­думки він уже давно це зробив.

Хлопець раптом відчув себе дуже втомленим і по­тер очі.

— Я несу відповідальність, опосередковано. Не хочу, щоб на моїй совісті була смерть людини. Холлі, роби те, що маєш зробити, але мені потрібно вряту­вати цих людей.

— Сумління, — випалив Номер Один. — Яке чудо­ве слово! Така «л» у середині!

Ясно, що бісеня не чуло, про що йшлося, просто підхоплювало окремі слова. Недоречність фрази змусила Артеміса відірватися від монітора. На мить його очі затрималися на плямах на грудях Номера Один. Раптом він згадав, де бачив їх раніше. І в голо­ві, наче блискавка, сяйнула думка.

— Холлі, ти мені довіряєш?

Холлі застогнала.

— Не питай, Артемісе. Я вже здогадалася, що ти знову маєш якийсь геніальний план.

— Ти мені довіряєш?

— Так, — зітхнула Холлі. — Довіряю. Більше, ніж будь-кому іншому.

— Тоді повір, що і цього разу я нас усіх витягну. Поясню пізніше.

Холлі вагалася. Це рішення може вплинути на все її життя, і на життя бісеняти також. І воно може дра­матичним чином скоротитися.

— Гаразд, Артемісе. Але я спостерігатиму.

— Фоулі, — сказав у телефон-каблучку хло­пець. — Ти можеш з’єднати мене з мобільним міс­тера Конга.

— Не проблема, — відповів кентавр зі штаб-квартири Восьмої Секції. — Але це останнє, що я для вас роблю. Сул відстежив мою лінію. Через тридцять секунд мене вимкнуть, і ви залишитесь самі.