Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 38)

— Зрозуміло. З’єднуй.

Батлер торкнувся Артемісового плеча.

— Якщо ви йому зателефонуєте, він матиме пере­вагу. Конг вирішуватиме, де зустрічатися.

— Я знаю, де ми зустрінемося. Мені потрібно пе­реконати містера Конга, що ця зустріч — його ви­бір. — І Артеміс стиснув кулак, перетворивши його на телефон. — Тихо. Виклик пішов.

— Хто? — буркнув Конг.

— Моє ім’я не має значення, — сказав Артеміс. — Значення має лише те, що я маю те, що потрібно вам.

— Звідки в тебе цей номер?

— Маю друга, — відповів таємничий абонент. — Він знає всі номери. А тепер до діла. Здається, ви шу­каєте демона?

— Ага, ти, мабуть, славетний Артеміс Фаул, ідол Мінерви. Як мені вже набридли ці малі розумники! Чому б вам не дряпати машини чи не красти, як роб­лять усі нормальні діти?

— Ми крадемо. Просто наша здобич більша. Тож вас цікавить демон чи ні?

— Можливо, — сказав Конг. — Що ти можеш за­пропонувати?

— Обмін. Я називаю місце, ми міняємось. Мій де­мон на вашу дівчинку.

— Ти нічого не зрозумів, хлопче. Я обираю місце зустрічі. Це ж ти мені телефонуєш, не забув? А наві­що, взагалі, тобі це дівчисько?

— Хочу зберегти її життя, — просто відповів Ар­теміс. — Мені не подобаються ані вбивства, ані вбив­ці. Ви зі своєю командою лишаєте шато, прихопив­ши із собою одну заручницю, і відбувається обмін. Дуже проста транзакція. І не кажіть, що ніколи рані­ше не звільняли заручників.

— Я на цьому зуби проїв, хлопче. Я багато років збираю викуп.

— Добре. Я радий, що ми можемо домовитись. Отже, яка дислокація вам до вподоби? Я буду в кра­ватці та у супроводі охоронця, як справжній бей. Зверніть на це особливу увагу. Існує сто один варіант несприятливого перебігу подій. Якщо щось піде не так, один із нас надовго потрапить до в’язниці. Та й вантаж загубимо.

В орендованій машині запитально нахмурилася Холлі. Не в його дусі вести такі довгі балачки. Арте­міс заспокійливо помахав їй рукою.

— Гаразд, — сказав Конг. — Я тут дещо придумав. Ти знаєш 101?

— У Тайвані? — запитав Артеміс. — Одна з най­вищих будівель у світі? Ви ж не серйозно? Це ж на іншому кінці світу.

— Я дуже серйозно. Тайбей — мій другий дім. Я його добре знаю. Часу, щоб устигнути, тобі виста­чить, підставу я не влаштую. Обміняємось на огля­довому майданчику опівдні через два дні. Якщо ти не з’явишся, дівчинка вирушить під землю на швид­кісному ліфті. Якщо ти мене розумієш.

— Зрозумів. Я буду.

— Добре. Один не приходь. Приводь із собою по­творного хлопця. Я цілком адекватна людина, якщо мене не сердити. Тож не сердьте мене.

— Не хвилюйся, — сказав Артеміс. — Не будемо.

І сказав він це так переконливо, що, якби його не знати, можна було повірити.

ГЛАВА 11: ДОВГИЙ ШЛЯХ УНИЗ

Тайбей, Тайвань

ТАЙБЕЙ 101 — один із найвищих будинків у світі. Дехто вважає, що най­більший, якщо враховувати шістдесятип’ятиметровий шпиль, таким чином Тайбей 101 технічно можна назвати найвищою будів­лею у світі. В будь-якому разі будувалися ще чотири споруди — дві в Азії, одна в Африці і четверта в Сау­дівській Аравії, — і всі вони претендували на звання найвищої. Тож слава Тайбея була недовічною.

Артеміс із друзями приземлилися в міжнародно­му аеропорті Чан Кайши за три години до призна­ченого терміну. Літак вони орендували, і хоча Батлер мав ліцензію пілота і міг літати вдень і вночі на різ­номанітних літальних апаратах, більшість шляху у кріслі пілота сидів Артеміс.

Він сказав, що керування літаком допомагає ду­мати. До того ж ніхто не заважав йому обмірковува­ти останні деталі плану, частина якого була чисто теоретичною, а решта — просто неймовірною.

За ті сорок хвилин, що вони їхали з аеропорту до центру Тайбея, Артеміс коротко виклав подробиці на задньому сидінні орендованого «Лексуса». Усі мали виснажений вигляд, хоча в літаку поїли і відпо­чили. Тільки Номер Один був у піднесеному настрої. Куди б він не подивився, всюди знаходив нове диво, а під захистом Батлера почувався в повній безпеці.

— Погано те, що ми ледь устигаємо на призначе­ний час, — сказав Артеміс. — Тож не встигнемо вла­штувати пастку.

— А чи є щось добре? — похмуро поцікавилася Холлі.

Сердилася вона з кількох причин. По-перше, їй довелося вдягтися як людській дівчині, бо Артеміс попросив зберегти магію на той випадок, коли вона знадобиться. Рівень магії вона відновила, закопавши в землю жолудь із капсули, що носила на ланцюжку на шиї, але місяць був неповним, тож резерви були обмежені. До того ж, вона була повністю відрізана від свого Народу і точно знала, що Арк Сул навішає на неї всіх собак, якщо комусь узагалі вдасться пере­жити цей обмін полоненими. Адже це ж вона потяг­ла Номера Один за собою через півсвіту замість того, щоб безпечно ескортувати його до Небесного міста.

— Добре те, що Конг набагато нас не випередить, тож навряд чи зможе влаштувати нам пастку.

«Лексус» в’їхав до району Сін’ї, і над містом, немов велетенський паросток бамбука, замаячив Тайбей 101. Усі будівлі навколо немов зіщулилися на знак поваги.

Батлерові довелося закинути голову, щоб побачи­ти верхівку височенної споруди.

— Маленьке не для нас, еге ж? Чому б нам хоч раз не зустрітися десь у кав’ярні «Старбакс»?

— Я не обирав цю будівлю, — сказав Артеміс. — Вона вибрала нас. Сюди нас привела сама доля.

Він торкнувся Батлерового плеча, і охоронець припаркував автомобіль на першому вільному місці. Шукати його довелось довго. Вранці в Тайбеї дуже багато автомобілів, але рухаються вони повільно, плюючись димом, немов по вулицях повзе один довгий роздратований дракон. Тисячі пішоходів і велосипедистів надягають маски, аби хоч трохи вберегтися від смогу.

Коли машина зупинилася, Артеміс продовжив ін­структаж.

— Тайбей 101 — це диво сучасної інженерії. А на­дихнув на нього архітекторів скромний бамбук. Але лише завдяки одній такій формі в разі землетрусу або сильного вітру він би не втримався, тож його по­будували на залізобетонному каркасі, та ще підві­сили сталеву кулю масою сім тон, яка виконує роль маятника, що гасить силу вітру. Геніально. Замість будинку гойдається маятник. Його можна навіть з оглядового майданчика побачити. Власники вкри­ли його шаром срібла завтовшки в п’ятнадцять сан­тиметрів, на якому зробив гравіювання відомий тайбейський митець Александр Чу.

— Дякую за урок з мистецтва, — перервала його Холлі. — А тепер поділися з нами своїм планом. Хочу закінчити справу і зняти цей дурний костюм. Він так виблискує, що мене помітять усі супутники.

— Мені мій теж не дуже подобається, — поскар­жився Номер Один, убраний в очіпок і помаранчеву квітчасту сукню. Помаранчевий, вирішив він, йому аж ніяк не пасує.

— Твоя сукня — то не найбільший твій клопіт, — зауважила Холлі. — Наскільки я пам’ятаю, ми от-от віддамо тебе в руки кровожерливого вбивці. Чи не так, Артемісе?

— Саме так, — підтвердив Артеміс. — Але лише на кілька секунд. Небезпеки для тебе майже немає. Хіба що на кілька секунд. І якщо мої підозри правильні, ми можемо врятувати Гібрас.

— Повернімося до миті, коли мені загрожуватиме небезпека, — нахмурився Номер Один. — На Гібрасі кілька секунд — це довгий час.

— Але не тут, — відповів хлопець, намагаючись його заспокоїти. — Тут за кілька секунд ти встигнеш розкрити долоню.

Номер Один заради експерименту кілька разів розкрив долоню.

— Дуже довго. Чи можна якось скоротити цей час?

— Навряд чи. Якщо і можна, то лише поставивши під загрозу життя Мінерви.

— Але ж вона прив’язала мене до стільця! — І Но­мер Один обвів очима збентежені обличчя. — Що? Я жартую. Звісно, я це зроблю. Але більше ніякого помаранчевого. Будь ласка.

Артеміс посміхнувся, але очі лишилися серйозними.

— Гаразд. Ніякого помаранчевого. А тепер до плану. Він складається із двох частин. Якщо перша не спрацює, друга не знадобиться.

— Не знадобиться, — машинально повторив Но­мер Один. — Буде непотрібною, зайвою.

— Точно. Тож поясню її, коли буде потреба.

— А першу частину? — поцікавилася Холлі.

— У першій частині ми зустрінемося з жорсто­ким убивцею і його бандою, і він сподівається, що ми передамо йому Номер Один.

— А ми що зробимо?

— Передамо Номер Один, — сказав Артеміс. Він повернувся до трохи переляканого бісеняти. — Як тобі подобається план?

— Ну, перша частина мені не подобається, а остання мені не відома. Сподіваюся, в середині буде щось приємніше.

— Не хвилюйся, — запевнив його Артеміс. — Буде.

Тайбей 101

Зі схожого на печеру вестибюлю друзі на швидкісно­му ліфті піднялися на оглядовий майданчик. Можна сказати, що Холлі та Номер Один формально отри­мали запрошення, бо табличка на головному вході наполегливо просила відвідувачів приходити та йти, коли їм схочеться. Принаймні Холлі вирішила вва­жати це запрошенням.

— Ліфти «Тошиба», — прочитав Артеміс у брошу­рі, яку прихопив на вході. — Найшвидші ліфти у сві­ті. Ми рухаємося зі швидкістю вісімнадцять метрів за секунду, тож на вісімдесят дев’ятому поверсі бу­демо менше, ніж за півхвилини.

Артеміс глянув на годинник, і двері відчинилися.