Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 39)

— Гм. Вчасно. Вражаюча техніка. Може, вдасться дістати такого додому?

Вони вийшли на оглядовий майданчик. На про­тилежному боці розташувався ресторан. Відвідувачі могли ходити по всьому майданчику і знімати пано­рамний вид. З цієї висоти можна було навіть Китай побачити через Тайванську протоку.

На якусь мить друзі забули про свої проблеми і сповнилися благоговіння перед грацією цієї веле­тенської споруди. За вікнами на горизонті небо зли­валося з морем. Особливо це вразило Номера Один. Він закрутився на місці, мало не заплутавшись у по­долі сукні.

— Обережніше з піруетами, малий, — порадив Батлер, який отямився першим і повернувся до робо­ти. — Ти показуєш ноги. І натягни очіпок на обличчя.

Номер Один слухняно зробив те, що йому сказа­ли, хоча очіпок йому явно не подобався. Він був без­формним, з обвислими крисами, і голова бісеняти в ньому нагадувала мішок із випраною білизною.

— Нехай тобі щастить, Холлі, — сказав Артеміс у по­вітря. — Зустрінемося на двадцять третьому поверсі.

— Роби все якомога швидше, — прошепотіла йому на вухо Холлі. — Магії в мене лишилося не так уже й багато, щоб підтримувати захист. Уже починає проступати.

— Зрозумів, — ледь ворухнув губами Артеміс.

Компанія повільно підійшла до бару і сіла за сто­лик під величезним маятником, що висів на метр вище вісімдесят дев’ятого поверху. Сімсоттонна куля нагадувала кімнатний Місяць, поверхня якого була вкрита традиційними малюнками.

— Це легенда про Ньяна, — пояснив Артеміс, не­мов вони сюди на екскурсію прийшли. — Кровожер­ливе чудовисько, що напередодні кожного нового року жерло людську плоть. Щоб його відстрахати, запалювали смолоскипи і пускали хлопавки, тому що Ньян боявся червоного. Звідси і бризки червоної фарби. Судячи з малюнків, Ньян скоріше за все був тролем. Чу спирався на описи сучасників.

До столику підійшла офіціантка.

— Лі хо бо, — сказав Артеміс. — Можна нам гор­нятко чаю «оолонг»? Органічного, якщо маєте.

Офіціантка глянула на Артеміса і перевела погляд на Батлера, що досі стояв.

— Ви містер Фаул? — запитала вона бездоганною англійською.

— Так, я Артеміс Фаул, — відповів хлопець і по­стукав пальцями по столу, привертаючи увагу ін­ших. — Ви щось для мене маєте?

Офіціантка передала йому серветку.

— Від джентльмена за барною стійкою, — поясни­ла вона.

Артеміс подивився на металеві поручні і буферну систему, що відокремлювала відвідувачів від масив­ного маятника і, що більш важливе, не дозволяла їм наближатися близько до нього.

Біллі Конг сидів за десять столиків від них і ди­вився в їхній бік. Він був не один. Більше в їхній бік ніхто не дивився, але за столиком разом із ним сиділо іще троє, і ще кілька притулилися в різних куточках бару. На колінах у Конга сиділа Мінерва. Він міцно тримав її за руку. Плечі у дівчинки були напружені, але губи презирливо скривилися.

— Ну? — покосився Артеміс на Батлера.

— Щонайменше дванадцятеро, — відповів охоро­нець. — У Біллі в Тайвані багато друзів.

— Дякувати богам, жодного невидимого, — ска­зав Артеміс, розгортаючи серветку.

«Відішли істоту до заброньованого столика, — було на ній написано. — Я відішлю туди дівчинку. Без витівок, бо постраждають люди».

Він передав серветку Батлерові.

— Що скажеш?

Охоронець уважно прочитав повідомлення.

— Гадаю, тут він нічого не накоїть. Занадто багато камер. Якщо його не помітить охорона, обов’язково впіймає в об’єктив хтось із туристів. Якщо Конг і спробує нас обдурити, то це буде на вулиці.

— А тоді вже буде запізно.

— Так ми сподіваємося.

Офіціантка повернулася з бамбуковою тацею, принесла глиняне горнятко чаю і три склянки. Арте­міс неквапливо налив собі паруючої рідини.

— Як почуваєшся, Номере Один?

— Нога трохи болить.

— Дія знеболюючого закінчується. Пізніше Бат­лер зробить тобі ще одну ін’єкцію. Готовий? Усе буде добре, запевняю.

— Мені лише потрібно відкрити руку?

— Щойно ми зайдемо в ліфт.

— 1 все? Хочеш, я відверну його увагу якимись жартами, як ви з Холлі?

— Ні. Не треба. Просто відкрий руку.

— Я маю здаватися переляканим?

— Це було б доречно.

— Добре. Не думаю, що це буде важко.

Батлер повністю включився в процес. Як прави­ло, він себе завжди контролював: ходив трохи зі­гнувшись, щоб не привертати зайвої уваги. Але те­пер він розправив плечі і напружився, готовий стати до бою. Погляд у нього став пронизливим, на шиї випнулися м’язи. Він перехопив погляд Біллі Конга і примружив очі, немов прицілився. Навіть у пере­повненому приміщенні можна було відчути, як вони ненавидять одне одного. Парочка особливо чутли­вих туристів, що сиділа поруч, раптом занервувала і почала очами шукати найближчий туалет.

Відвівши погляд від Біллі Конга, Батлер опустив­ся на коліна, щоб востаннє проінструктувати Номе­ра Один.

— Усе, що тобі потрібно зробити, — це пройти до столика з написом «Заброньовано». Почекати, доки туди підійде Мінерва, а тоді піти до Конга. Якщо вони відразу ж тебе схоплять, рахуй до двадцяти і відкри­вай руку. Якщо чекатимуть, доки ми підемо, відкри­вай руку, коли зачиняться двері ліфта. Зрозумів?

— Я все зрозумів. Якою б мовою ти це не казав.

— Готовий?

Номер Один глибоко зітхнув. Від хвилювання у нього затремтів хвостик. Йому здавалося, що він спить. Як усе це може бути правдою? Хмарочоси! Бу­дівлі, що дійсно шкрябають небо.

— Я готовий, — сказав він.

— Тоді рушай. Нехай тобі щастить.

І Номер Один вирушив у довгу самотню подорож до полону. Навколо нього юрбилися люди, збуджені, спітнілі, вони щось жували і наставляли одне на од­ного якісь апарати.

«Мабуть, це і є камери».

Крізь високі, від підлоги до стелі, вікна сяяло по­луденне сонце, відбиваючись від срібла маятника, запалюючи його, немов дзеркальну кулю на дискотеках. Поверхні столів були на рівні його голови. Повз нього квапливо проходили офіціанти й офіціантки з повними тацями. Падали склянки, верещали діти.

«Забагато людей, — думав Номер Один. — Я ску­чив за демонами. Навіть за Абботом. Утім, ні, за ним я не скучив».

Номер Один підійшов до заброньованого столи­ка. Йому довелося підвестися навшпиньки, щоб по­бачити карточку з надрукованими літерами. Він під­няв криси очіпка і придивився. Він уже почав розуміти, що очіпок і така простора сукня — не ти­пове вбрання людських дітей, як казав йому Артеміс.

«Огидне маскування. Я схожий на дурня. Хтось точно помітить, що я не людина. От якби в мене був захист, як у Холлі!»

На жаль, навіть якби Номер Один міг контролю­вати паростки своєї магічної сили, такої зброї, як за­хист, ніколи не було в арсеналі демонічних цілителів.

Номер Один зробив крок праворуч, примружив­шись від світла, що відбивалося від велетенського ма­ятника. До нього прямувала Мінерва. Вона обережно крокувала до заброньованого столику. Конг подався вперед, нетерпляче постукуючи пальцями по столику. Немов собака на ціпку, що почув лисицю.

Мінерва підійшла. Нахилилася до Номера Один, щоб переконатися, що це саме він.

— Це не мій очіпок, — сказав Номер Один. — І сукня теж не моя.

Мінерва взяла його за руку. До того як стати за­ручницею, вона на вісімдесят відсотків була генієм і на двадцять — дванадцятирічною дівчинкою. Те­пер співвідношення було п’ятдесят на п’ятдесят.

— Вибач мені. За те, що зв’язувала тебе, і за все інше. Я вважала, що ти спробуєш мене з’їсти.

— Не всі демони дикуни, — сказав Номер Один. — І зап’ястки в мене ще довго боліли. Але я тобі про­бачаю. Якщо більше нікого не зв’язуватимеш.

— Так, обіцяю, — Мінерва подивилася поверх го­лови Номера Один на столик Артеміса. — Чому він мені допомагає? Ти не знаєш?

Номер Один знизав плечима.

— Не дуже зрозумів. Холлі, наша подруга, сказа­ла, що це має відношення до статевого дозрівання. Ти ж гарненька, хоча, якщо чесно, мені так не зда­ється.

Розмову перервав свист із дальнього куточка бару. Біллі Конг утрачав терпець. Колишній найма­нець Парадізо поманив Номера Один пальцем.