Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 36)

Мінерва іще сердилася, але розуміла, що батько має рацію. Вона не має права переслідувати розумних створінь. Це жорстоко. Особливо коли вони не хо­чуть заподіяти нічого поганого. Але просто так здати­ся вона не могла. Дівчина подумки присяглася, що на­ступним її проектом стане дослідження Артеміса Фаула. Вона дізнається все про цього ірландського хлопчика і про те, що йому відомо про демонів.

— Добре, папа, — зітхнула вона. — Заради тебе я забуду про Нобелівську премію. Принаймні, цього року.

«Наступного року все буде по-іншому, — подума­ла вона. — Коли я знатиму те, що відомо Артемісові Фаулу. У мене під носом цілі світи».

Гаспар ніжно обійняв доньку.

— Добре. Ти молодець.

Хірург повернувся на своє місце.

— А тепер, містере Сото, звіт про ушкодження.

Іспанець, голова охорони, звірився з планшетом.

— Я маю лише попередній звіт, містере Парадізо. Я підозрюю, що нам іще кілька тижнів доведеться знаходити якісь пошкодження. Усі автомобілі по­вністю знищено. На щастя, ми маємо страховку на зону військових дій, тож зможемо купити нові машини за п’ять робочих днів. У басейні повно шрапнелі. Пробито фільтр і стіни, тож вода витікає і не очищується. Я знаю чоловіка в Турреті-сюр-Лу. З ним можна домовитися, і язика він триматиме за зубами.

— А люди?

Сото похитав головою.

— Не знаю, що вони застосували. Якась промене­ва зброя. Як у марсіян. Що б там не було, більшість уже отямилися і почуваються непогано. У кількох болить голова. Інших побічних ефектів немає, хіба що Т’єрі просидів три години в туалеті. Ми чули якийсь дивний крик...

Раптом Біллі Конг отямився від своєї мани і стук­нув долонею по скляній стільниці.

— Ні. Так не годиться. В жодному разі. Мені по­трібен іще один демон.

Гаспар нахмурився.

— Цей невдалий експеримент закінчено. Я не мав на нього погоджуватися. Мене засліпили гордощі й амбіції. Більше в цьому домі демонів не буде.

— Неможливо, — заперечив Конг, немов він був хазяїном, а не найманцем. — Справа Еріка має бути закінчена. Я йому багато заборгував.

— Послухайте мене, — суворо сказав Сото. — ,Нас не цікавить, що ви вважаєте неможливим. Вас і ва­ших людей винайняли для роботи, і до ваших обо­в’язків не входить вирішувати, що можливо, а що ні.

Він говорив, а Конг розглядав своє волосся у ма­леньке дзеркальце, яке усюди носив із собою.

— Ви маєте дещо зрозуміти, Парадізо. По-перше, ви тут більше не командуєте. Відтоді, як до вашої гру­пи приєднався я зі своїми людьми. По-друге, зазви­чай я не працюю на боці закону. Моя спеціалізація — брати що схочу якими завгодно методами. Бути нянькою я погодився лише тому, що мені потрібно було відплатити демонам. Вони мені багато заборгу­вали. Знаю, мала Мінерва хотіла лише сфотографува­ти гостей та поставити їм кілька психологічних пи­тань, але в мене на них були свої плани. Більш болючі.

Гаспар повернувся до Сото.

— Містере Сото, чи ви можете щось відповісти на цю обурливу заяву?

— Можу, — вибухнув Хуан Сото. — Як ти насмі­лився говорити так з містером Парадізо? Ти тут най­манець, не більше. Власне, ти більше тут не працю­єш. Твій контракт розірвано. Маєш годину, щоб звільнити кімнату і покинути територію.

Посмішка Біллі Конга була не безпечнішою, ніж оскал акули.

— А то що?

— А то мої люди вас викинуть. Хочу нагадати, що ваших людей лише четверо, а моїх уп’ятеро більше.

Конг йому підморгнув.

— Можливо. Але мої четверо найкращі.

Він відвернув лацкан піджака і показав малень­кий мікрофон.

— Переходимо до плану. Відкривайте коня.

Сото розгубився.

«Що цей дурень верзе? Який кінь?»

— Де ви взяли мікрофон? Із сейфа? Канали мають бути вільними для офіційних повідомлень.

Але Мінерві здалося, що ці слова посилаються на «Іліаду» Гомера. «Відкрити коня» — так казали про троянського коня. Про коня, в якому до табору проникли зрадники.

— Папа, — квапливо сказала вона. — Ми мусимо їхати звідси.

— Їхати? Це ж мій дім. Я погоджувався з усім, про що ти мене просила, шері, але це вже просто смішно...

Мінерва відштовхнула стільця й кинулася з-за столу.

— Будь ласка, папа. Тут небезпечно.

Сото підвівся.

— Міс у безпеці. Мої люди вас захистять. День був важкий, тому ви така напружена. Раджу відпо­чити.

Мінерва опустила руки від розпачу.

— Хіба ви не зрозуміли, що сталося? Конг від­дав наказ своїм людям. Вони, мабуть, уже почали щось робити. Він прийшов сюди, як вовк в овечій шкурі.

Гаспар Парадізо прекрасно розумів, яка в нього розумна донька.

— Сото? Таке можливо?

— Неможливо! — заявив Хуан Сото. Його щоки розчервонілися від гніву, але під рум’янцем про­ступала блідість. Було в посмішці Конга щось таке, від чого він утратив спокій. І якщо чесно, не такий він уже був і вояка, як було написано у нього в ре­зюме. Так, колись він дійсно провів рік в іспан­ських миротворницьких військах у Намібії, але там він виконував обов’язки журналіста і не взяв учас­ті в жодній сутичці. Роботу він отримав завдяки хвастощам і рудиментарним знанням зброї і такти­ки. Але якщо з’явиться хтось, хто розуміється не лише на теорії...

Сото потягнувся до рації.

— Неможливо, — повторив він. — Але щоб вас за­спокоїти, я подвою охорону і віддам людям наказ бути напоготові. — Він натиснув кнопку зв’язку: — Звітуйте парами. Згори.

Сото відпустив кнопку, почулося шипіння. І було воно більш лиховісним, ніж завивання привидів уночі. Це тривало кілька секунд. Сото намагався на­брати впевненого вигляду, але його зрадила крап­лина поту, що скотилася по скроні.

— Обладнання вередує, — сказав він слабким го­лосом.

Біллі Конг похитав головою.

— Два постріли, — сказав він у мікрофон на лац­кані.

Через кілька секунд у маєтку пролунало два різ­ких постріли.

Конг вишкірився.

— Підтверджую. Ситуацію тут контролюю я.

Сото часто міркував, що він робитиме, якщо до­ведеться зіштовхнутися з реальною небезпекою. Ра­ніше, коли він вірив, що вони в облозі, трохи паніку­вав, але робив усе, що потрібно. Зараз ситуація була іншою.

Сото потягнувся за пістолетом. Вправний воїн може це зробити, не опускаючи очей. Але вправним Сото не був. Він ледь глянув на кобуру, а Конг уже підскочив до нього і відправив у нокаут.

Голова охорони упав на спину, тихо зойкнувши.

Конг сів на стіл, обіперся руками об коліна.

— Мені потрібен демон, — сказав він, дістаючи із секретної кишені в рукаві піджака стилета. — Як його знайти?

Гаспар Парадізо обхопив доньку руками, намага­ючись прикрити кожен сантиметр її тіла.

— Якщо ти скривдиш її, Конгу...

Біллі Конг закотив очі.

— Зараз не час для переговорів, лікарю.

Він покрутив лезо між пальцями і раптом вики­нув руку, пославши стилета в Гаспара. Рукоятка уда­рила лікаря по чолу, і він упав, немов пальто, що скидає з плечей дівчина.

Мінерва опустилася навколішки, обхопила голо­ву батька руками.