Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 12)

— І я бився! — вигукнув Аббот. — Скинув кайда­ни, і Гібрас покликав мене додому; але до того як по­кинути ненависних людей, я пробився до їхнього ві­втаря і вкрав дві священні для них речі.

— Книгу й арбалет, — пробурмотів Номер Один, закотивши свої руді очі.

— Скажіть, що ви вкрали, — хором заблагали бі­сенята, немов не знали.

— Книгу й арбалет! — заявив Леон Аббот, витягу­ючи речі з-під плаща, як справжній чарівник.

«Чарівник, — подумав Номер Один. — Але не справжній, бо тоді Аббот був би цілителем, а бути ним він аж ніяк не може, бо він уже пережив дефор­мацію, а цілителі через, деформацію не проходять».

— Тепер ми знаємо, як думають люди, — помахав Аббот книгою. — І як вони б’ються, — підняв він ар­балета.

«Ані на мить у це не повірю, — думав Номер Один. — І не повірив би, якби тут були ці “миті”. От якби мені опинитися на Землі, поруч із тим останнім цілителем. Тоді б нас було двоє, і я б дізнався, що ж відбулося насправді».

— І, озброєні цими знаннями, ми можемо повер­нутися, коли скінчиться позачасове закляття, і захо­пити стару країну.

— Коли? — заверещали бісенята. — Коли?

— Скоро, — відповів Аббот. — Скоро. І людей вистачить на нас усіх. Ми розтопчемо їх, як траву під ногами. Зітнемо їм голови, як квітки куль­бабою

«О, будь ласка, — крутилося в голові у Номера Один. — Годі рослинних метафор».

Цілком можливо, що Номер Один — єдине створіння на Гібрасі, що знало людське слово «ме­тафора». Скажи він його вголос, одразу отримав би стусана. Якби інші бісенята знали, що до його лек­сикону входять такі людські слова, як «грумінг» і «декорації», вони б на шматочки його роздерли. За іронією долі, усі ці слова він вивчив із «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт», яку вони мали проходити в школі.

— Зітнемо їм голови! — вигукнуло одне бісеня, усі інші швидко підхопили.

— Так, зітнемо їм голови, — сказав Номер Один, але без особливого ентузіазму в голосі.

«Яка в мене мотивація? — подумав він. — Я ж ні­коли навіть не куштував людського м’яса».

Бісенята пострибали на лавки і почали скан­дувати:

— Зітнемо їм голови! Зітнемо їм голови!

Аббот і Роулі приєдналися до них. Клацали пазу­рами і вили. Від нудотно-солодкого запаху стало важко дихати. Слиз деформації. У когось почалися спазми. Емоції вели до змін.

Номер Один не відчував нічого. Анічогісінько. Він робив усе що міг: заплющив очі, напружився так, що кров кинулася в голову, уявляв кров. Але жага крові та думки про різанину не чіпляли.

«Усе дарма, — подумав він. — Я не такий, як усі».

Номер Один замовк і сів, обхопивши голову рука­ми. Навіщо удавати — іще один цикл змін пройшов повз нього.

Не те що в інших бісенят. Вистава Аббота відкри­ла в них природне джерело тестостерона і крово­жерливості. Одне за одним вони падали в корчах де­формації. З пор потекла зелена рідина, спочатку повільно, потім забила струмом. Усіх залило тією гноївкою, геть усіх. Прямо рекорд: стільки бісенят одночасно переживають деформацію. Звісно, усі лаври дістануться Абботу.

Поява рідини викликала новий приступ виття. І чим голосніше вили бісенята, тим швидше лилася рідина. Номер Один чув, що людям потрібно кілька років, щоб перетворитися з дитини на дорослого. Бісенята робили це за кілька годин. А такі зміни бо­лючі.

Коли почали витягуватися кістки і гнутися роги, радісне виття змінилося скигленням від болю. Вкри­ті зеленою багнюкою руки і ноги довшали. Від со­лодкуватого запаху Номера Один мало не знудило.

Бісенята попадали на підлогу. Іще кілька секунд вони молотили ногами, а тоді муміфікувалися завдя­ки своїй рідині. Лежали собі в коконах, мов велетен­ські зелені жуки, надійно упаковані у затверділий слиз. У класі раптом стало дуже тихо, потріскувала лише поживна рідина, що підсихала, і вогонь у ка­м’яному комині.

Аббот так широко посміхнувся, що голова в ньо­го мало не розпалася на дві частини.

— Непогана робота зранку, як уважаєш, Роулі? Я змусив їх усіх почати деформацію.

Роулі рикнув, погоджуючись, але тут помітив Но­мера Один.

— Окрім Малого.

— Та ні, — почав було Аббот, але зупинився. — Так. Усіх, крім Малого.

Допитливі погляди Роулі й Аббота мало дірку не пропалили на лобі Номера Один.

— Я хочу пройти деформацію, — сказав він, опус­тивши очі на пальці. — Дуже хочу. Але це огидно. Мені це не подобається. І отой слиз. Навіть від самої лише думки, що на мені буде ця гидота, мене почи­нає нудити.

— Що починає? — з підозрою запитав Роулі.

Номер Один зрозумів, що потрібно пояснити вчителеві якось простіше.

— Хочеться блювати.

— А, — з огидою потрусив головою Роулі. — Від слизу тобі хочеться блювати? Що ж ти за біс такий? Усі інші життя готові віддати за той слиз.

Номер Один набрав якнайбільше повітря і сказав уголос те, що вже давно знав.

— Я не такий, як інші, — Голос у Номера Один тремтів. Іще трохи, і він розплачеться.

— Ти плакати зібрався? — витріщив очі Роулі. — Це вже занадто, Леоне. Він зараз розплачеться, як жінка. Я здаюся.

Аббот почухав підборіддя.

— Давай, я спробую іще дещо.

Він покопався в кишені плаща і нишком почепив собі щось на руку.

«О ні, — подумав Номер Один. — Тільки не це. Тільки не Стоуні».

Аббот підняв руку, на яку накинув плаща. На руці була мініатюрна сцена. Над шкірою плаща підняла голову лялька-людина. Голова була зроблена з гро­тескної кульки фарбованої глини. Важкий лоб, грубі риси. Номер Один сумнівався, що в реальному житті люди були такими огидними, та демони не славили­ся своїм художнім смаком. Аббот часто користував­ся Стоуні як візуальним стимулом для тих бісенят, у яких виникали труднощі з деформацією. Немає по­треби казати, що з лялькою Номер Один уже зустрі­чався.

— Р-р-р-р, — сказала лялька, а якщо точніше — Аббот, що нею керував. — Р-р-р-р, мене зовуть Стоуні Людина Бруду.

— Вітаю, Стоуні, — кволо відповів Номер Один. — Як справи?

Лялька тримала в руці маленький дерев’яний меч.

— Не переймайся моїми справами. Я ж твоїми не переймаюся, бо ненавиджу всіх ельфів та інших міфічних створінь, — сказав Аббот писклявим го­лосом. — Я вигнав їх із їхніх домівок. І якщо вони спробують повернутися, я всіх уб’ю.

Аббот опустив ляльку.

— Ну, що відчуваєш?

«Відчуваю, що нас очолює не той демон», — поду­мав Номер Один, а вголос сказав:

— Е-е... сердитим?

Аббот моргнув.

— Сердитим? Дійсно?

— Ні, — зізнався Номер Один, заламуючи руки. — Нічого не відчуваю. Це ж лялька. Я бачу ваші пальці крізь тканину.

Аббот запхав Стоуні в кишеню.

— Годі. Ти мене дістав, Номере Один. Ніколи в тебе не буде імені з книги.

Коли демони проходили деформацію, їм давали ім’я з «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт». Логіка була такою: вивчення людського язика і людське ім’я до­поможуть армії демонів думати як люди, і приведуть до перемоги. Може, Аббот і ненавидів людей, але це не привід ними не захоплюватися. До того ж, з полі­тичної точки зору було дуже непогано, коли всі де­мони на Гібрасі називали один одного на ім’я, яке для них обрав Леон Аббот.

Роулі схопив Номера Один за вухо і потяг до за­дньої частини класу. Там у підлозі була неглибока смердюча яма, прикрита металевими ґратами.

— Берися до роботи, Малий, — буркнув він. — Сіам знаєш, що робити.

Номер Один зітхнув. Дуже добре знав. Це вже не вперше, і навіть не вдруге, коли йому доводиться ви­конувати це ненависне завдання. Він зняв з гачка на стіні багор з довгим руків’ям, відтягнув ґрати. Смо­рід був сильний, але терпимий, бо на фекаліях уже утворилася кірка. По нерівній поверхні повзали жуки і цокотіли ніжками, немов пазурами по дереву.

Номер Один відкрив яму і вибрав найближчого однокласника. Хто саме то був, сказати важко, через кокон слизу. Біси лежали нерухомо, лише навколо рота і носа збиралися бульбашки повітря. Принай­мні, він сподівався, що то саме рот і ніс.

Номер Один нахилився і покотив кокон по під­лозі до ями з навозом. Кокон пробив кірку і, прихо­пивши із собою із дюжину жуків, пішов на дно. Но­мера Один обдало бризками, і тепер шкіра у нього смердітиме кілька днів. Інші б цим пишалися, але для Номера Один це було додатковою ганьбою.

Робота була важкою. Не всі бісенята лежали не­рухомо. Кілька кублилися всередині коконів, і двічі зелену оболонку пробили демонічні пазурі, мало не зачепивши Номера Один.

Він виконував свою роботу і стогнав, сподіва­ючись, що Роулі чи Леон Аббот його почують і допо­можуть. Але надії були марними. Два демони схили­лися над «Маєтком леді Хітерінгтон Сміт».