Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 14)

— Не тут і не тепер, — виправив його Артеміс. — Демонів завжди тягло до їхнього рідного світу, така собі комбінація місячного і земного випромінюван­ня. Але демона може затягнути, лише якщо він пере­буває на кінці часового тунелю, біля кратера, і на ньому немає просторового якоря.

Батлер схопився за свій браслет.

— Срібло.

— Саме так. Зараз, коли рівень випромінювання в усьому світі збільшився, сила, що затягує демонів, стала потужнішою і досягає критичного рівня наба­гато частіше.

Батлер намагався зрозуміти. Іноді бути охорон­цем генія дуже непросто.

— Артемісе, мені здавалося, що ми не будемо вда­ватися в деталі.

Але хлопець не звернув уваги на його слова. На­вряд чи він зупиниться посеред лекції.

— Потерпи, друже. Я майже дійшов до суті. Отже, зараз сплески енергії трапляються частіше, ніж ува­жає Фоулі.

Батлер підняв палець.

— Але ж із демонами нічого не станеться, якщо вони не підійдуть близько до кратера.

Тепер пальця підняв Артеміс.

— Так! — із тріумфом вигукнув він. — Саме тако­го висновку ти і мав дійти. Саме так уважає Фоулі. Але коли ми розпрощалися з останнім демоном, я іще раз переглянув рівняння. Мій висновок такий: позачасове закляття слабшає. Тунель розкручується.

Хлопець розкрив долоню, і отвір серветки-тунелю розширився.

— Зараз територія захвату збільшилася, як і тери­торія викидання. Зовсім скоро ніде на Гібрасі демо­ни не почуватимуться в безпеці.

— А що станеться, коли тунель розкрутиться? — запитав Батлер.

— Іще до того, як це станеться, демонів повитягає з Гібрасу, байдуже, носять вони срібло чи ні. Коли ту­нель зникне, деякі демони опиняться на Землі, де­які — на Місяці, інші розлетяться Всесвітом і в часі. Але точно одне: мало хто з них лишиться живим, а тих, хто виживе, зачинять у лабораторіях або зоопарках.

Батлер спохмурнів.

— Потрібно розказати про це Холлі.

— Так, — погодився Артеміс. — Але не зараз. Мені потрібен іще один день, щоб підтвердити розрахунки. Не можу ж я видати Фоулі голу теорію.

— Можете не казати, — зітхнув Батлер. — Підтвердження потрібно провести на Сицилії, еге ж?

Отже, вони перебували в театрі Массімо Белліні, і Батлер дуже погано уявляв, чому саме тут. Якщо де­мон матеріалізується на сцені, тоді Артеміс має ра­цію, і ельфи в серйозній небезпеці. А якщо ельфи в небезпеці, Артеміс має їм допомогти. Батлер навіть пишався тим, що його підопічний робить щось для інших. Але на все про все вони мали лише тиждень, бо треба було повертатися до маєтку Фаулів. Через сім днів батьки Артеміса поверталися з острова Ро­дос, де Артемісу Фаулу Старшому нарешті виготови­ли біогібридний протез, замість ноги, яку він утра­тив, коли російська мафія підірвала його корабель.

Батлер дивився з ложі на сотні золотих арок і на тринадцять сотень людей, що слухали «Норму».

— Спочатку будинок Гауді, а тепер театр, — проко­ментував охоронець. Завдяки ізоляції ложі й оглуш­ливим звукам опери, його слова почув лише Арте­

міс. — Хіба ці демони не можуть матеріалізуватися десь у тихішому місці?

— Віддайся на волю музики, — пошепки відповів йому Артеміс. — Насолоджуйся виставою. Хіба ти не знаєш, як важко дістати ложу на оперу Вінченцо Белліні? Особливо на «Норму». «Норма» вимагає і колоратури, і драматичного сопрано. А сопрано просто чудове. Порівняти можна хіба що з Каллас.

Батлер мало не застогнав. Може, пересічним лю­дям і важко дістати ложу в театрі, але Артеміс про­сто зателефонував своєму другу-мільярдеру Джо­ванні Зіто. Сицилієць залюбки віддав йому свою власну ложу в обмін на два ящики найкращого бор­до. І не дивно, якщо врахувати, що Артеміс нещодав­но інвестував у дослідження Зіто щодо очистки води понад десять мільйонів євро.

«Сицилієць п’є бордо? — посміхнувся в телефон Артеміс. — Ви маєте відчувати сором!»

— Спрямуй годинника на сцену, — наказав Арте­міс, перервавши Батлерові думки. — Шанси, що на демоні не буде срібла, навіть удалині від кратера, не­великі, але коли таке станеться, я хочу мати запис, аби підтвердити перед Фоулі правильність моєї тео­рії. Якщо ми не матимемо переконливих доказів, ельфійська Рада ніколи нічого не зробить.

Батлер переконався, що детекторний кристал го­динника, який виконував роль ще й об’єктива каме­ри, був спрямований на сцену під потрібним кутом.

— Камера готова, але, якщо ви не проти, я не буду піддаватися музиці. Дуже зайнятий вашою безпе­кою.

Театр Белліні — жах будь-якого охоронця. Безліч входів і виходів, понад тисячу крутих хлопців, яких ніхто не обшукував, сотні золотих арок, за якими може сховатися снайпер, неймовірна кількість ніш, закутків і коридорів, яких, може, і на плані театру не було. Втім, Батлер був переконаний, що зробив усе можливе, аби захистити Артеміса.

Звісно, було дещо, від чого захистити не можна, як згодом дізнався Батлер. Дещо невидиме.

Тихенько задзижчав телефон Артеміса. Як прави­ло, хлопцеві не подобалося, коли люди не вимикали телефони під час вистави, але цей був особливий, його він завжди тримав увімкненим. Ельфійський комунікатор, якого йому дала Холлі Шорт, трохи мо­дифікований самим Артемісом.

Телефон був завбільшки з монету в два євро і та­кої ж форми, по центру в нього пульсував червоний кристал — ельфійський омнісенсор, що підключався до будь-якої комунікаційної системи, включаючи тіло людини. Хлопець замаскував телефон під вели­кий перстень і носив його на середньому пальці. Ар­теміс повернув перстень, і телефон опинився у нього на долоні, зігнув середні пальці, а мізинець і великий палець, навпаки, розчепірив. Сенсор розшифрує віб­рації в мізинці і передасть їх до голосового модуля.

А кістки руки допоможуть передати голос того, хто телефонує, в кінчик великого пальця.

Ну просто маленький хлопчик, що розмовляє по уявному телефону!

— Холлі? — сказав він.

Кілька секунд він слухав, а тоді розкрив долоню, і телефон знову перетворився на перстень.

Хлопець перевів погляд на Батлера.

— Не витягуй зброї, — наказав він.

І ці слова, звісно, змусили охоронця потягнутися до «зігзауера».

— Усе гаразд, — заспокоїв його Артеміс. — У нас гість. Друг.

Батлерова рука опустилася. Він знав, хто це.

За оксамитовим сидінням хлопця матеріалізувала­ся Холлі Шорт. Вона притягнула коліна до підборід­дя, гострі вуха закривав чорний шолом. Вона перестроїлася на видимий спектр, і візор розпався на секції і відсунувся на шолом. Її поява серед людей ли­шилася непоміченою завдяки театральній темряві.

— Доброго дня, Хлопці Бруду, — посміхнулася вона. Її очі загадково чи, точніше, по-ельфійськи спалахнули.

— Дякую, що попередила, — саркастично сказав Батлер. — Не схотіла нікого лякати. Без захисту?

Зазвичай, коли ельфи користувалися захистом, було помітне лише легеньке мерехтіння, схоже на раніш­ній серпанок. Ніхто б і не помітив, як з’явилася Холлі.

Холлі похлопала по своєму плечу:

— Нова форма. Зроблена цілком з розумних плас­тин. Вібрує разом зі мною.

Артеміс роздивився одну з пластин і помітив у тканині мікроволокна.

— Робота Фоулі? Спеціально для Восьмої Секції.

Холлі не змогла приховати подиву. Вона жартома вдарила хлопця по плечу.

— Звідки ти знаєш про Восьму Секцію? Хіба нам уже й секретів не можна мати?

— Нехай Фоулі за мною не стежить, — сказав Ар­теміс. — Якщо йому можна, то і мені можна. Гадаю, слід привітати тебе з новою роботою. І Фоулі та­кож. — Він кивнув на мініатюрну лінзу над правим оком Холлі. — Він нас зараз дивиться?

— Ні. Намагається зрозуміти, звідки ти знаєш те, чого він не знає. Хоча записує.

— Здається, ти хочеш поговорити про демонів.

— Можливо.

Між ними встав Батлер, щоб попередити немину­чу сварку.

— Чи не хочете ви по-справжньому привітатися, доки справа не дійшла до переговорів?

Холлі ніжно посміхнулася велетню-охоронцю. Вона активувала крила, вмонтовані в костюм, і під­нялася на рівень Батлерових очей. Чмокнула його в щічку, обхопила його голову. Руки ледь зійшлися на потилиці.

Батлер постукав по її шолому.

— Чудове обладнання. Не витримує порівняння з тим, що було в Легітимній Ельфійській Поліції.

— Не витримує, — погодилася Холлі, знімаючи шо­лома. — Ця Восьма Секція на кілька років випереджає стандарти ЛЕП. Скільки вклали, стільки й отримують.

Батлер узяв у неї з рук шолом.

— Чи є щось іще цікаве для такого старого вояка, як я?