Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 15)

Холлі натиснула кнопку на комп’ютері на зап’я­стку.

— Перевір нічне бачення. Видно як... ну... як удень. Але, що цікаво, фільтри реагують на світло, яке на них потрапляє, тож тепер нікого не засліпить спалах фотоапарата.

Батлер розуміюче кивнув. Головний недолік ніч­ного бачення, так уже історично склалося, — болюча реакція на раптові спалахи світла. Навіть полум’я свічки може моментально засліпити.

Артеміс відкашлявся.

— Перепрошую, капітане. Та чи ви двоє цілий ве­чір будете плакати від захвату над шоломом, чи пе­рейдемо до справ, які потрібно обговорити?

Холлі підморгнула Батлерові.

— Твій хазяїн кличе. Цікаво, що йому потрібно?

Вона вимкнула крила, влаштувалася на стільці. Схрестила руки і глянула Артемісові прямо в очі.

— Ну, гидкий хлопчисько. Здаюся на твою ласку.

— Демони. Треба поговорити про демонів.

Легковажний вогник в очах Холлі згас.

— А чому тебе так цікавлять демони, Артемісе?

Артеміс розстебнув два ґудзики на сорочці і витяг золоту монетку на мотузочці. По центру монети була кругла дірочка. Від пострілу лазера Холлі.

— Ти дала це мені після того, як урятувала бать­кове життя. Я тобі винен. Я винен Народові. Тож за­раз хочу щось для нього зробити.

Холлі це не дуже переконало.

— Зазвичай перед тим, як щось зробити для На­роду, ти обговорюєш винагороду.

Артеміс прийняв звинувачення кивком голови.

— Це правда. Було правдою, але я змінився.

Холлі схрестила руки.

— І?

Артеміс зітхнув.

— Добре. Є іще один фактор.

— Так я і думала. Чого ти хочеш? Золото? Техно­логії?

— Ні. Нічого такого.

Артеміс випростався в кріслі.

— Чи можеш ти уявити, що означає пережити всі ті захопливі пригоди з ЛЕП і раптом опинитися за межами того світу?

— Так, — відповіла Холлі. — Чудово уявляю.

— За тиждень я скотився від рятування світу до геометрії. Мені нудно, Холлі. Мій інтелект працює

не на повну силу, тож я вирішив погратися із закляттям демонів у Книзі, і зрозумів, що можна до­лучитися до чогось цікавого. Думав, можна трохи поспостерігати, а може, й удосконалити розрахунки Фоулі.

— Яких, до речі, в книзі немає, — зауважила Хол­лі. — Трохи поспостерігати, кажеш?

— Невинне хакерство, — відмахнувся Артеміс. — Кентавр перший почав. Тож я почав мандрувати місцями матеріалізації, але нічого не сталося аж до Барселони. Демон таки з’явився, але не в тому місці та пізніше. Я на нього наштовхнувся. І зараз би літав десь у доісторичному просторі, якби Батлер сріблом не затримав мене в нашому вимірі.

Холлі ледь утримала сміх.

— Тож просто пощастило. Великий Артеміс Фаул перевершив Фоулі завдяки сліпому випадку.

Хлопець гмикнув.

— Випадку, заснованому на наявній інформації, я би сказав. Та це неважливо. Я переглянув розра­хунки, включивши до них нові дані, і отримав ре­зультати, які мають схвилювати Народ.

— Розказуй. Але коротко. Не повіриш, скільки наукових пояснень мені доводиться вислуховувати останнім часом.

— Це все дуже серйозно, Холлі, — відрізав Арте­міс. Він сказав це так голосно, що на нього зашикали з партеру.

— Це серйозно, — повторив він пошепки.

— Чому? — запитала Холлі. — Ідеться ж лише про те, щоб поділитися своїми новими цифрами і дозво­лити Фоулі подбати про інше, нехай застосовує свої світло-викривлюючі проектори.

— Не зовсім, — знову відкинувся на спинку Арте­міс. — Якщо за чотири хвилини на сцені з’явиться демон, ніяких проекторів уже не знадобиться. Якщо я маю рацію і позачасове закляття слабшає, тоді Гіб­рас і всі на ньому скоро повернуться до нашого ви­міру. Більшість демонів цього не переживуть, але ті, що не загинуть, з’являтимуться де завгодно і будь коли.

Холлі перевела погляд на сцену. Жінка з чорним волоссям тримала безглуздо високі ноти безглуздо довго. Цікаво, чи співачка взагалі помітить демона, якщо той з’явиться на кілька секунд? Сьогодні мате­ріалізації не очікували. Якщо вона станеться, це означатиме, що Артеміс, як завжди, має рацію, і вони побачать іще багато демонів. І тоді Артеміс Фаул і Холлі Шорт знову будуть по вуха зайняті рятуван­ням ельфійського світу.

Холлі покосилася на Артеміса, який дивився на сцену в театральний бінокль. Вона йому цього ніко­ли не скаже, але якщо вже й залучати людину до ря­тування ельфійського народу, то Артеміс, можливо, найкращий чоловік, чи то хлопець, для такої роботи.

Острів Гібрас, Чистилище

Номер Один піднімався на перший гірський кряж з боку вулкана. Повз нього пройшло кілька демонів, але жоден не спробував його відмовити. Навіть більше, Гадлі Шрівелінгтон Бассет запропонував нашкрябати мапу на шматку кори. Номер Один здогадувався, що коли він стрибне в інший вимір, сумуватимуть за ним не більше, ніж за загубленою арбалетною стрілою. Може, за винятком демониці з червоними плямами, що посміхалася до нього. Тієї, що жила в жіночому відді­ленні. Вона, мабуть, трохи сумуватиме. Номер Один на­віть зупинився, коли зрозумів, що сумуватиме за ним лише та істота, з якою він і словом не перемовився.

Він голосно застогнав. Як же це пригнічує!

Номер Один поплентався далі. За спиною лиши­лися останні попередження, які завдяки особливому демонічному почуттю гумору мали вигляд закривав­леного вовчого черепа, настромленого на жердину.

— Що б це означало? — пробурмотів Номер Один, оминаючи знак. — Вовча голова на жердині... Сьогод­ні барбекю із вовчатини? Приносьте вовків із собою?

Барбекю. Іще одне слово із «Маєтку леді Хітерінг­тон Сміт».

Номер Один сів на краєчку скелі, покрутив п’ятою точкою, щоб викопати невеличку траншею для хвос­тика. Можна трохи і посидіти зручненько перед тим, як стрибнути з висоти ста метрів у жерло вулкана.

Якщо його не винесе в стару країну, розпечена лава перетворить його на пару. Ні, він, мабуть, просто розі­б’ється об скелі, коли летітиме вниз. Оптимістично.

Зі свого місця на краю прірви Номер Один бачив каменисті схили кратера і клуби пари, що ритмічно здіймалися над лавою, немов уві сні дихав велетень. Така вже властивість позачасового закляття: здаєть­ся, що Гібрас зв’язаний з іншим світом, от тільки життя тече тут з іншою швидкістю. Тож вулкан буль­кав і навіть час від часу викидав тоненький стовпчик полум’я, хоча ніякої Землі під ним не було.

Якби Номер Один був чесний із собою, він би зі­знався, що рішучості в нього поменшало. Легко було уявляти, як ти стрибаєш в кратер між вимірами, коли котив своїх однокласників у коконах до ями. Коли на нього летіли бризки багнюки, здавалося, що гірше й бути не може. І було щось таке в Абботовому голосі, від чого сама думка про такий учинок ставала дуже спокусливою. Але тепер, коли він сидів майже біля підніжжя вулкана, і легенький вітерець холодив луску на грудях, життя вже не здавалося таким сум­ним. Принаймні, він був живим, а гарантій, що кра­тер вів кудись, крім жерла вулкана, не було зовсім. Жоден з інших демонів живим не повернувся. Але вони таки повернулися. Хтось — замороженим у крижину, хтось — обгорілим до кісток, але жоден не був таким здоровим і енергійним, як ватажок. Дивно, але чомусь, коли Номер Один думав про

Аббота, про жорстокість, яку ватажок так часто ви­являв до нього, ті моменти здавалися неясними, на них важко було зосередитися. Він пам’ятав лише кра­сивий наполегливий голос, який наказував стрибати.

Місячне божевілля. Ось у чому справа. Демонів тягне до Місяця. Він співає до них, збуджує кров. Він сниться їм уночі, і вони скреготять зубами, коли не бачать його. В будь-яку годину так званого дня на Гі­брасі демони можуть зупинитися посеред вулиці і витріщитися туди, де на небі мав бути Місяць. Він був їхньою часткою, живою, органічною часткою, і на атомному рівні вони були одним.

У кратері лишилися ниточки позачасового за­кляття. Шепіт магії оповів гірські вершини і заваблював дурних демонів, які забули про срібло. А сер­цевина магії — пісня Місяця, що кличе демонів до себе, спокушає білим світлом і невагомістю. Щойно ці бліді пасма захоплюють демонів розум, він усе що завгодно зробить, аби дістатися джерела цього бла­женства. Магія і місячне божевілля вливають енер­гію в атоми демонічної сутності, переводять кожен електрон на нову орбіту, змінюють молекулярну структуру, транспортують його крізь час і простір.

Але про те, що подорож закінчиться на Землі, ві­домо лише зі слів Аббота. А що, як і на Місяць можна потрапити? Як би не любили демони Місяць, усім чу­дово відомо, що на його безплідній поверхні нічого не виживе. Старші кажуть, що навіть ельфи, які під­літають ближче, замерзають до смерті та падають на Землю з крижаними крилами і синіми обличчями.

Чомусь Номеру Один хотілося здійснити цю по­дорож саме сьогодні. Він волів, аби Місяць покликав його до кратера і переніс кудись, де б знайшовся іще один цілитель. Такий, хто б навчив його контролю­вати свою дивну силу. Але хоробрості не вистачало. Сам він до каменистого кратера не стрибне. Там, ма­буть, повно обвуглених трупів тих, кому здалося, що їх покликав Місяць. Як можна зрозуміти, що це справді Місяць, а не просто якась твоя примха?

Номер Один затулив обличчя долонями. Не ли­шається нічого, як повернутися до школи. Потрібно перевернути кокони в ямі за багном, щоб у них не лишилося пролежнів.

Він зітхнув. Це не перша його відчайдушна подо­рож. Але сьогодні йому здавалося, що він неодмінно стрибне. В голові лунав голос Аббота, квапив його. Йому майже хотілося побачити, як летить назустріч гостре каміння. Майже.