Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 11)

Номер Один подивився на кінчик рожна і взявся до справи. Він уперся долонею правої руки в Абботові груди. Міцно обхопив пальцями товстий кінчик і почав вкручувати його в міцну луску.

Він укручував повільно, зосередившись на місці стику. Луска трохи посірішала від попелу, але не під­далася. З-під кінчика рожна піднявся уїдливий дим.

Аббот задоволено гмикнув.

— Намагаєшся пожежу влаштувати, Малий? Ви­кликати бригаду водовозів?

Хтось із бісенят запустив у Номера Один своїм обідом. Той сповз по потилиці. Грудка жиру, кості та хрящі.

Номер Один продовжував крутити рожен вели­ким і вказівним пальцями. Тепер він крутив швид­ше, відчуваючи, що вістря просувається, пропалює виїмку.

Він увійшов у раж. Спробував стримати це почут­тя, подумати про наслідки, але нічого не вийшло. Він за крок від успіху. Мозок допоможе йому зробити те, чого не можуть зробити ці дурні. Звісно, його відлуп­цюють, і Аббот вигадає щось, аби принизити його до­сягнення, але Номер Один знатиме. І Аббот знатиме.

Рожен просунувся, зовсім трохи. Номер Один відчув, як піддається луска. Може, лише один шар. І малий біс відчув те, чого ніколи досі не відчував. Тріумф. Нестримний, невичерпний тріумф. То було не просто відчуття. Воно трансформувалося в силу, що відновила забуті нейронні шляхи і звільнила дав­ню енергію.

«Що відбувається? — думав Номер Один. — Мені зупинитися? Чи я зможу зупинитися?»

Відповідь на ці запитання — так і ні. Так, зупини­тися варто, але ні, він не зможе. Сила текла в руки і ноги, підвищувала температуру тіла. В голові гули голоси. Номер Один зрозумів, що він повторює їхні слова. Що за слова? Він навіть не уявляє, але пам’ять їх береже.

Дивна сила пульсувала у пальцях Номера Один в унісон із серцем. Вона передалася тілу, вийшла за його межі, перелилася в рожен. Вістря перетворилося на камінь. Дерево прямо на очах змінилося на граніт. Кам’яний вірус перекинувся на держак, і по ньому про­котилися хвилі. За мить рожен цілком перетворився на камінь. Він став трохи довшим і заглибився в луску.

Та луснула і розійшлася на кілька сантиметрів. Аббот почув тріск; усі інші теж. Славетний ватажок демонів опустив погляд і відразу зрозумів, що відбу­вається.

— Магія, — просичав він. Слова зірвалися з язика самі собою. Він схопив рожен і відкинув його подалі від свого торса, у вогонь.

Номер Один витріщився на свою тремтячу руку. Навколо пальців іще мерехтіла сила: навколо них не­мов розжарилося повітря.

— Магія? — повторив він. — Це означає, що я...

— Стули пельку, — гримнув на нього Аббот, при­кривши пошкоджену луску плащем. — Я мав на увазі не справжню магію. Я хотів сказати, що ти нас наду­рив. Ти натиснув на ручку рожна так, що вона злама­лася, а потім заохав, немов і справді щось відбулося.

Номер Один смикнув героя за плащ.

— Але ж ваша луска?

Аббот загорнувся щільніше.

— А що з нею? Ані подряпинки. Лише запах. Ти ж мені віриш, га?

Номер Один зітхнув. От вам і Леон Аббот; правда для нього нічого не варта.

— Так, майстре Аббот. Вірю.

— А тон у тебе такий зверхній, немов не віриш. Добре, ось тобі докази. — I Аббот відкинув плаща, відкривши бездоганно цілу луску. На якусь мить Но­меру Один здалося, що він бачить блакитну іскорку на тому місці, де було пошкодження, але вона відра­зу ж зникла. Блакитні іскри. Чи це магія?

Аббот тицьнув бісеня в груди своїм кремезним пальцем.

— Ми все з’ясували, Номере Один. Знаю, тобі зда­ється, що ти цілитель. Але цілителів немає. І не було, відколи ми піднялися над часом. Ти не цілитель. Ви­кинь із голови ці дурні думки і зосередься на дефор­мації. Ти ганьбиш нашу расу.

Номер Один хотів заперечити, але його схопили за руку.

— Ах ти мерзенний слимаче, — закричав на нього Роулі, бризкаючи слиною. — Хотів надурити нашого ватажка! Повертайся на своє місце. Поговоримо піз­ніше.

Номеру Один не лишалося нічого, як повертатися на свою лавку і далі терпіти образи однокласників, А їх було дуже багато, і часто-густо вони були при­правлені стусанами і вибухами. Але він не звертав на них уваги, зосередившись на своїй руці. Саме вона перетворила дерево на камінь. Чи це правда? Чи

можливо, що він цілитель? А коли так, це добре чи погано?

З лоба на лавку впала скіпка. На кінці в неї висів шматочок сіруватого м’яса. Номер Один підняв очі й побачив, як над ним сміється Роулі.

— Уже кілька тижнів намагався її зняти. Хлопці пожартували, а ти так і не помітив. Дикий кабан, здається. А тепер, уважніше, Малий, містер Аббот хоче тебе чогось навчити.

Ага, урок історії. Цікаво, як Леону Абботу вдаєть­ся вписати себе в історію демонів. Послухати його, так можна подумати, що він сам один урятував восьме сімейство, незважаючи на підступних ціли­телів.

Аббот розглядав гачкуваті пазурі на пальцях. Кожним можна було зарізати велику свиню. Якщо вірити Абботу, він пережив деформацію у вісім років, під час боротьби з дикими собаками. Нігті перетворилися на пазурі просто під час бійки, і він розідрав одному собаці бік.

Номер Один дуже сумнівався в цій історії. Щоб пережити повну деформацію, потрібно кілька годин, а Аббот хоче, щоб вони повірили, ніби все це сталося за лічені секунди. Дурниці. Втім, усі інші бісенята ловили кожне слово цієї легенди.

— З усіх демонів, що билися під Тайллтом, — бу­бонів Аббот. Мабуть, він уважав, що саме так, моно­тонно, і потрібно викладати історію, але у Номера

Один від нудьги аж вуха в трубочку поскручували­ся, — лишився тільки я, Леон Аббот.

«Зручно, — подумав Номер Один. — Ніхто не може заперечити. — І ще: — Ти таки виглядаєш на свій вік, Леоне. Забагато свинячого жиру».

Не в доброму гуморі Номер Один був злим.

Така вже сила позачасового закляття — процеси старіння дуже уповільнені. Коли цілителі підняли Гібрас над часом, Аббот був іще дуже молодим, тож закляття у поєднанні із гарними генами подарувало довге життя йому і його величезному его. Може, ти­сячі років. Звісно, мова йшла про тисячі років нор­мального життя. На Гібрасі тисячоріччя майже нічо­го не значило. Два століття пролітали за одну мить. Можна було прокинутися якось уранці і зрозуміти, що ти еволюціонував. Не так давно всі демони і бісе­нята на Гібрасі прокинулися з короткими хвостами замість чудових довгих, які мали до цього. І ще дуже довго найпоширенішими звуками на острові були зойки демонів, що падали і піднімалися, проклина­ючи все на світі.

— Після тієї великої битви в лавах Ельфійської Армії, в якій батальйони демонів були найхоробрішими і найлютішими, — продовжив Аббот, і бісеня­та схвально засвистіли, — ми програли через зраду і боягузтво. Ельфи не билися, гноми не копали паст­ки. Нам нічого не лишилося, як накласти закляття і відступити, доки не настане слушна година.

Знову свист і тупотіння.

«І так щоразу, — подумав Номер Один. — Невже це обов’язково? Ці бісенята так поводяться, немов ніколи не чули цієї історії. Коли вже хтось встане і скаже: “Вибачте. Це старі новини. Ходімо далі”?»

— І ми почали розмножуватися. Ми розмножува­лися і міцнішали. Тепер у нашій армії понад п’ять тисяч воїнів, і ми точно переможемо людей. Я знаю, бо я, Леон Аббот, був у світі та повернувся до Гібраса живим.

Це була Абботова золота жила. Хто б зараз не ви­ступив проти нього, його б розтерли на порох і розві­яли за вітром. Аббот потрапив на Гібрас не відразу, як усі інші. З якоїсь причини його закинуло в людське майбутнє і лише потім засмоктало до Гібрасу. Він по­бачив людські табори і приніс це знання додому. Як це сталося, зовсім неясно. Згідно з Абботом, сталася велика битва, він переміг десь із п’ятдесят осіб, а тоді таємничий цілитель знову підняв його над часом. Але він устиг прихопити із собою кілька речей.

Оскільки цілителі раптово зникли з восьмого сі­мейства, ніхто магію більше не згадував. Пересічні демони власної магії не мали. Вважалося, що всіх ці­лителів затягнуло до космосу під час переміщення Гібрасу із Землі в Чистилище, але Аббот стверджу­вав, що один вижив. Цей цілитель перейшов на бік людей і погодився допомогти ватажку демонів, лише коли той пригрозив каліцтвом.

Номер Один ставився до такої версії з чималим скепсисом. По-перше, тому що про події розповідав Аббот, а по-друге, тому, що цілителів знову зобра­жували в поганому світлі. Демони, здається, забули, що якби не цілителі, на Гібрасі і досі б царювали люди.

Сьогодні Номер Один відчував особливу симпа­тію до цілителів, і йому не хотілося, аби пам’ять про них паплюжив такий хвалько. І дня не минало, щоб Номер Один не молився про повернення таємничо­го цілителя, що допоміг Абботу. А тепер, коли він переконався, що в його жилах також тече магія, він молитиметься ще гарячіше.

— Під час цієї великої подорожі місяць розлучив мене з островом, — продовжив Аббот, закотивши очі, немов от-от знепритомніє від спогадів. — Я не зміг устояти перед його чарами. І довелося мені по­дорожувати в просторі та часі, доки я не знайшов притулку в новому світі. Тепер це світ людей. Люди закували мої ноги в срібло, змушували їм підкорити­ся, але я не здався. — Аббот розправив широкі плечі і рикнув у стелю: — Бо я демон! А ми ніколи не під­коряємось!

Навіть і говорити не потрібно, що бісенята немов сказилися. Аж кімната здригнулася від їхніх криків. На думку Номера Один, уся вистава Аббота була дуже нудною, не сказати гірше. Пісня «Ми ніколи не підкоряємося» була найстарішою в репертуарі ва­тажка демонів. Номер Один потер скроні, намага­ючись угамувати головний біль. Найгірше іще по­переду. Спочатку книга, потім арбалет, якщо Аббот не відхилиться від сценарію. Навіщо б йому відхиля­тися? Відколи він повернувся з нового світу, такого ще жодного разу не трапилося.