Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 9)

Ірландець поглянув на неї знизу вгору і гукнув:

— Я знаю! — Голос його лунав різко, уривчасто. — Здається, ніби падає небо, але це не так. Це все не­справжнє. Корабель, солдати... їх тут насправді немає. Я здогадався. У мене були... це все лише мої галюци­нації, розумієш?

— Утікай, Артемісе! — гукнула Холлі не своїм го­лосом, губи і язик не слухалися, були мов чужі. — Цей корабель справжній! Він тебе розчавить!

— Не розчавить, от побачиш. — Артеміс навіть усміхався лагідно. — Маячне порушення психіки, розлад. Корабель — це просто галюцинація. Мій мо­зок відтворив це видиво зі спогадів, з підглянутих потай креслень Фоулі. Я мушу сам упоратися зі своїм божевіллям. Щойно зможу довести, що все відбува­ється тільки в моїй голові, як усе одразу владнається.

Холлі поповзла по даху, відчуваючи, як усередині неї стугонить і пробуджується зцілюща магія. Сили поверталися, проте дуже повільно, а ноги здавалися важелезними, мов свинцеві труби.

— Послухай мене, Артемісе. Повір мені!

— Ні,— відрубав хлопець. — Я нікому не вірю. Ані Батлерові, ані навіть матері. — Він увібрав голову в плечі. — Я не знаю, у що мені вірити і кому довіря­ти. Але певен, що не може бути вимушеної посадки космічного зонда саме тут і саме зараз. Імовірність астрономічно низька. Мій мозок вирішив погратися зі мною, і я мушу показати, хто хазяїн.

Холлі запам’ятала лише половину з того, що він казав, але почула достатньо, щоб зрозуміти: Артеміс говорить про власний розум у третій особі — три­вожна ознака з точки зору будь-якого психіатра, хоч яку б із теорій він сповідував.

А космічний корабель, якому було геть байдуже до того, вірить у нього Артеміс чи ні, все більше знижувався, маневруючи і викликаючи поперед себе ударні хвилі. Він здавався надто вже справжнім як для видіння, кожна панель рябіла безліччю див­них узорів — породження тривалого космічного польоту. Носовий конус посмугували зазублені бо­розни, що нагадували шрами від ударів блискавок, фюзеляж увесь подзьобаний, мов картеччю. Один з трьох стабілізаторів мав такий вигляд, ніби його спробував на зуб якийсь космічний монстр, вирвав­ши шматок із корабля, коли той пролітав повз ньо­го — на місці втраченої плити обшивки світилася квадратна латка, укрита лишайниками якогось див­ного кольору.

Навіть Артеміс не міг не помітити всього цього.

— Згоден, у нього не надто ефірний вигляд. Оче­видно, моя уява ще яскравіша, ніж я думав.

Один по одному з корабля зірвало два глушники, і ревіння двигунів заповнило чашу сірого неба.

Артеміс тицьнув у корабель пальцем.

— Ти не справжній! — вигукнув він, хоча сам себе не почув.

Корабель опустився вже досить низько, і Артеміс зміг прочитати напис на носовому конусі, зроблений різними шрифтами і піктограмами:

— «Я прийшов з миром»,— пробурмотів він і по­думав: «Чотири слова. Смерть».

Холлі теж намагалася усвідомити реальність: кар­тини трагедії і руйнування миготіли перед очима, ніби вогні потяга, що стрімко проноситься поряд, та все ж одна думка уперто пробивалася крізь хаос: «Я не дотягнуся до нього з даху. Артеміс загине, а я нічим не зможу зарадити, лише спостерігатиму...» І навздогін цій думці лунав істеричний крик: «Бат­лер мене уб’є!»

ГЛАВА 2: НЕФРИТОВА ПРИНЦЕСА І СКАЖЕНИЙ ВЕДМІДЬ

Канкун, Мексика, днем раніше

ЧОЛОВІК, що сидів за кермом узя­того напрокат «Фіата-500», голосно ви­лаявся, натиснувши широкою ступнею на ліліпутські педалі газу і гальма одно­часно, і крихітний автомобіль уже вкотре заглух.

«Цією крихіткою простіше буде кермувати, сидя­чи на задньому сидінні. Тоді, принаймні, не дове­деться впиратися коліньми у підборіддя»,— подумав водій. З цією думкою він різко звернув на узбіччя поряд із мальовничою лагуною Канкуна. У відбито­му світлі мільйонів мерехтливих балконних ліхтарів розкішних апартаментів він учинив над «фіатом» акт вандалізму, який, поза всяким сумнівом, вийде

йому у вартість застави і, можливо, перемістить його прізвище на перше місце в чорному списку компанії «Герц».

— Так значно ліпше,— буркнув чолов’яга, вики­даючи водійське сидіння на узбіччя.

«Ці типи з “Герц” самі винні,— подумав він, аргу­ментуючи свої дії. — Ось як буває, коли намагаєшся вручити іграшкову машинку людині моїх габаритів. З тим самим успіхом можна спробувати зарядити кишеньковий дерринджер патронами п’ятдесятого калібру».

Він утиснувся в автомобіль і, кермуючи із задньо­го сидіння, влився в потік машин, який, незважаючи на пізній час, нагадував довгу вервечку вагонів на за­лізничній платформі.

«Я спішу до тебе, Джульєтто,— подумав він, стис­нувши кермо так, ніби в ньому таїлася загроза жит­тю його молодшої сестри. — Я вже близько».

Водієм так безтурботно модифікованого «фіата» був, звичайно, Батлер — охоронець Артеміса Фаула, хоча не завжди його знали під цим ім’ям. Щоб захис­тити родину від неприємностей, Батлер свого часу, коли був найманцем, так званим «солдатом удачі», використовував багато прибраних, вигаданих імен. Банда піратів Сомалі знала його як Джентльмена Джорджа, служив він і в Саудівській Аравії — під ім’ям Капітана Стіла (Артеміс потім звинуватив його у схильності до вульгарної мелодрами), а ті два роки, які він прожив серед перуанського племені іско-нахуа, індіанці називали таємничого велетня, що за­хищав їхнє селище від посягань лісозаготівельної компанії, El Fantasma de la Selva: Привидом Джун­глів. Звісно, відтоді, коли він став охоронцем Арте­міса Фаула, у нього вже не було часу на подібний підробіток.

Артеміс сам наполіг на тому, щоб Батлер вирушив до Мексики, хоча те наполягання було зайвим — щойно Батлер прочитав повідомлення на екрані смартфону свого хазяїна, він одразу вирішив їхати. Телефонний сигнал пролунав, коли вони разом тре­нувалися в змішаній техніці бойових мистецтв. Поліфонічна версія «Miserere» Енніо Морріконе сигна­лізувала про повідомлення.

— Жодних телефонів у додзьо, Артемісе,— про­бурчав Батлер. — Ти ж знаєш правила.

Артеміс завдав ще одного удару по щитку, пря­мою лівою. Удар був не надто сильним і ще менш — точним, але хоча би влучив у щиток, що вже було до­сягненням. До недавнього часу випади Артеміса були такі неточні, що в разі справжнього бою випад­ковий перехожий наражався на більшу небезпеку, ніж супротивник.

— Я знаю всі правила, Батлере,— сказав Артеміс, ледь відсапавшись. — Телефон було вимкнено, це точно, я сам перевіряв п’ять разів.

Батлер зняв щиток, який теоретично оберігав руку того, хто його надягав, від ударів, а насправді захищав кісточки Артемісових пальців від величез­ної, твердої, мов лопата, долоні Батлера.

— Як може вирублений телефон дзвонити?

Артеміс стягнув рукавичку, затиснув її між колін.

— Він настроєний на надзвичайне під’єднання. З мого боку безвідповідальним буде не перевірити, чому він дзвонить.

— Якось дивно ви говорите,— зауважив Батлер. — Ходульно так... Ніби слова підраховуєте.

— Яка безглузда думка... правду кажучи,— по­червонів Артеміс. — Просто ретельно добираю всі слова.

Він поспішив до телефону, який сам розробив під спеціальну операційну платформу на основі сплаву людських та чарівних технологій.

— Це повідомлення отримано від Джульєтти,— сказав він, поглянувши на семисантиметровий сен­сорний екран.

Де й поділося Батлерове роздратування:

— Джульєтта передала термінове повідомлення? Що в ньому?

Артеміс мовчки простягнув йому телефон, який, здавалося, потонув у величезній долоні охоронця.

Повідомлення було стислим і терміновим. Усього п’ять слів.

«Домовику, я в біді. Приходь сам».

Пальці Батлера так міцно стиснули телефон, що він затріщав. Імена охоронців, удостоєних «Синього діаманта», зберігалися в суворій таємниці, тож сам факт, що Джульєтта скористалася ним, уже свідчив про те, що їй загрожує вельми серйозна небезпека.

— Я, звісно, поїду з тобою,— швидко мовив Арте­міс. — Мій телефон, як ти знаєш, здатний відстежити виклик з точністю до одного квадратного сантиме­тра; не мине й дня, як ми дістанемося до будь-якої точки світу.

На обличчі Батлера не можна було побачити тієї відчайдушної внутрішньої боротьби між старшим братом і неупередженим професіоналом. Нарешті переміг професіонал.

— Ні, Артемісе, я не можу наражати вас на небез­пеку.

— Але...

— Ні, я поїду сам, а ви повернетеся до школи. Якщо Джульєтта ускочила в біду, мені доведеться ді­яти швидко, а турбота про вас тільки подвоїть мою відповідальність. Джульєтта добре знає, яке значен­ня я надаю роботі. Вона не просила б мене приїхати, якби небезпека не була по-справжньому серйозною.

Артеміс відкашлявся.

— Можливо, небезпека все ж перебільшена. Ду­маю, Джульєтта зараз радше у скрутному становищі, ніж у біді. Проте ти обов’язково мусиш вирушити до неї негайно, як тільки...

Він узяв телефон з руки Батлера і постукав по екрану.

— Канкун, Мексика — твій пункт призначення.

Батлер кивнув: так, Артеміс мав рацію. Під цей час Джульєтта саме гастролювала з мексиканською трупою з театралізованої боротьби, заробляючи собі репутацію в ролі Нефритової Принцеси, і мріяла як­найшвидше почути чарівний дзвінок із групи Все­світньої федерації реслінгу.

— Канкун,— повторив він. — Не доводилося. Там не потрібні люди моєї професії. Надто спокійно і безпечно.

— Літак, звісно, у твоєму повному розпоряджен­ні,— сказав Артеміс і спохмурнів, невдоволений мовленою фразою. — Сподіваюся, вся ця історія ви­явиться не вартою... дірки з бублика.