Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 8)

— Ні! — пронизливо скрикнув ірландець. — Ніякої магії! Раз-два-три-чотири-п’ять! Нікому не рухатися!

У драмі вирішив узяти участь іще один корабель. Він раптово виник на тлі далекого неба, ніби вислиз­нув з іншого виміру: величезний, обтічний, схожий на кручену трубочку від морозива, з прискорювача­ми на гнучкому кріпленні біля корми. Один ступінь відокремився і, обертаючись, зник у щільних сірих хмарах. Дивно, але ця громадина вела себе майже безшумно.

Артеміса вразив вигляд корабля.

«Інопланетяни? — спершу подумав він. — Стоп, це не інопланетяни. Я вже таке бачив. Принаймні, на кресленні».

Те саме подумав і Фоулі:

— Здається, його вигляд мені знайомий.

Цілі секції гігантського судна мерехтіли, то з’яв­ляючись, то зникаючи з очей у міру охолодження після крутого входу в атмосферу — точніше, як ви­явилося, після повернення.

— Це з вашої космічної програми? — у тоні Арте­міса вчувалося засудження.

— Можливо,— погодився Фоулі, і кентаврові щоки, ближче до вух, винувато зашарілися — ще одна причина його невдач у покері. — Важко сказа­ти, він так миготить, і взагалі...

Поліцейський шаттл нарешті сів, і на його лівому боці відчинився люк.

— Усі на борт,— скомандувала Вінйайа. — По­трібно забратися подалі від цього корабля.

На три чи чотири кроки попереду всіх виявився Фоулі:

— Ні-ні. Це один з наших. Йому не слід тут бути, зате ми можемо ним кермувати.

Холлі пирхнула.

— Звичайно. Досі тобі це чудово вдавалося.

Це вже було занадто. Досить кепкувати! У нестямі кентавр величаво став диба й опустився, проломив­ши передніми копитами тонкий шар льоду.

— Досить! — заревів він. — Просто на нас зараз летить зонд для дослідження далекого космосу. На­віть якщо його ядерні генератори не вибухнуть,

ударна хвиля від падіння зруйнує все навколо у раді­усі п'ятнадцяти миль, тому, якщо цей шаттл не здат­ний переміститися в інший вимір, користі від нього, як від тебе — на науковій конференції.

Холлі знизала плечима.

— Згодна. Твої пропозиції?

— Пропоную тобі заткнути пельку і дозволити мені вирішити цю проблему.

Термін «зонд» зазвичай викликає в уяві зобра­ження маленького скромного апаратика з кількома контейнерами для зразків у трюмі і, можливо, па­неллю суперефективних сонячних батарей на корпу­сі. Та цей корабель був зовсім не схожий на такий зонд. Величезний і грізний, він насувався, стрясаючи повітря, розпорюючи хмари нерівними стрибками, а прискорювачі тягнулися слідом за ним, немов при­куті ланцюгами раби.

— На стадії проектування,— пробурмотів Фоулі, блимнувши, щоб привести в дію монокль,— ця шту­ка здавалася більш лагідною на вигляд.

Солдати дістали наказ залишатися на своїх міс­цях, і вся компанія могла лише спостерігати, як на неї падає гігантський корабель. Звукопоглинальне покриття поступово руйнувалося, атмосферне тер­тя, як пазуристі пальці, зривало з корпусу величезні восьмигранні плити обшивки, і ревіння наростало з кожною секундою. А Фоулі все ще не міг перевести керування на себе.

— Я намагаюся через антену шаттла під’єднатися до комп’ютера зонда, визначити несправність, а по­тім перепрограмувати машинку на тихо-мирне зави­сання на висоті тридцяти метрів. І захисний екран підсилити не завадило б.

— Менше пояснень, ближче до діла,— процідила Вінйайа.

Та Фоулі, як завжди, працюючи, не припиняв ба­зікати.

— Облиште, командире, чи я не знаю, як ви, вій­ськові, просто розквітаєте в подібних напружених ситуаціях.

Слухаючи цю розмову, Артеміс стояв непорушно, мов статуя, розуміючи, що досить дозволити трем­тінню охопити тіло, і воно вже ніколи його не від­пустить, і тоді кінець.

«Що сталося? — дивувався він. — Я перестав бути Артемісом Фаулом?»

Потім він дещо помітив.

«У цього корабля чотири двигуни. Чотири».

«Смерть».

І ніби на підтвердження цієї думки чи як її ре­зультат, на самому носі падаючого корабля виник помаранчевий розряд енергії, він сердито вирував і вельми нагадував вісника смерті.

— Помаранчева енергія. — Холлі тицьнула пісто­летом у напрямку носа корабля. — Ти у нас усе лю­биш пояснювати, Фоулі, то поясни.

— Угамуйся, недорозвинена,— відгукнувся Фоу­лі. Його пальці пурхали по клавішах з такою швид­кістю, що стали майже непомітні. — Там немає зброї. Благаю, це ж науковий зонд. Плазмовий розряд при­значений для різання льоду, і не більше.

Артеміс не міг більше стримувати тремтіння, і воно охопило все його немічне тіло.

— Чотири двигуни,— сказав він, ляскаючи зуба­ми. — Ч-ч-чотири — це смерть.

Вінйайа зупинилася на півдорозі до трапа шаттла. Вона обернулася, з-під шолома вибилося пасмо во­лосся кольору сталі.

— Смерть? Про що він говорить?

Не встигла Холлі відповісти, як помаранчева плазма весело забулькотіла і промінь, що вирвався з неї, ударив просто в двигун шаттла.

— Ні-ні-ні,— сказав Фоулі, ніби звертаючись до неслухняного учня. — Так робити не можна.

Вони з жахом дивилися, як на місці шаттла роз­ростається вогняна куля. Від жару металева оболон­ка судна на мить стала прозорою, і було видно, як корчаться всередині десантники.

Холлі, пригнувшись, кинулася до Вінйайї, яка на­магалася пробитися крізь полум’я до своїх підлеглих.

— Командире!

Капітан Шорт діяла швидко, навіть устигла схопи­ти Вінйайю за рукавичку за мить до того, як вибухнув один із двигунів шаттла і ударна хвиля, завертівши Холлі в повітрі, відкинула її на дах ресторану «Вели­кий поморник». Вона впала на шифер навзнак, немов прихромлений шпилькою метелик, і тупо вперлася очима в рукавичку на своїй руці. Вмонтована в забороло програма розпізнавання зафіксувалася на об­личчі командувача Вінйайї і ненав’язливо заблимала попереджувальною іконкою.

На екрані з’явився текст: «Смертельне ураження центральної нервової системи». Холлі знала, що в її навушниках зараз лунає те саме повідомлення, але нічого не чула. «Ізолювати зону і викликати аварійні служби».

Смертельне ураження? Тільки не це! На якусь мить Холлі ніби відкинуло в минуле, у день смерті її колишнього командира, Джуліуса Рута.

Дійсність повернулася хвилею вогненного жару, від якого почав танути й одразу ж випаровуватися лід і активувалися теплові датчики її костюма.

Холлі встромила пальці у мокрий сніг, що лежав на даху, і підтягнулася вище. Все, що відбувалося, на­гадувало німе кіно: за якусь наносекунду між спала­хом і вибухом шумові фільтри її шолома надулися і полопалися.

Усі, хто були в шаттлі, пропали... це вже очевидно. «Не говори “пропали”, вони загинули... померли». — Зосередься! — гукнула вона, підкреслюючи ко­жен склад ударом кулака по даху. Час для жалоби на­стане потім; криза ще не минула.

«Хто не загинув?»

Вона сама. Жива, хоча й поранена, і підошви че­ревиків димлять.

«Вінйайа. О боги... Ні, зараз не треба про неї».

У заметі під карнизом застряг Фоулі — з-під снігу стирчали його ноги, якими він дригав, галопуючи.

«Це що, смішно? Невже зараз може бути сміш­но?»

А де Артеміс? Раптом пульс загуркотів у вухах, за­ревів океанським прибоєм.

«Артемісе!»

Стати навпочіпки виявилося не так просто: тільки-но коліна знаходили опертя, як лікті роз’їжджалися врізнобіч, і все доводилося починати спо­чатку.

«Артемісе. Де ти?»

І раптом краєм ока вона помітила його. Артеміс, підстрибуючи, рухався по льоду — здається, він май­же не постраждав, тільки трохи накульгував на ліву ногу. Повільно, але впевнено хлопець відходив від палаючого шаттла — все далі від скреготу розжаре­ного металу, що дедалі більше стискався, від схожих на ртуть крапель руди-невидимки, яка нарешті до­сягла температури плавлення.

«Куди ти?»

Він не втікав, це точно. Радше навпаки — Артеміс прямував просто назустріч космічному зонду, що все ще падав з неба.

Холлі хотіла гукнути, щоб попередити його. Та коли відкрила рота, звідти вирвався лише кашель, насичений димом. Відчула смак диму і бою.

— Артемісе! — нарешті прохрипіла вона після кількох невдалих спроб.