Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 10)

Батлер уважно подивився на молодого хазяїна. З хлопцем вочевидь було щось негаразд, безсумнів­но, проте в цю хвилину ту частину мозку охоронця, що відповідала за турботу про інших, цілком зайня­ла Джульєтта.

— Не буде ніяких бубликів,— сказав він тихо і ледь різкіше додав: — Не знаю, хто там став причи­ною такого повідомлення, але він про це пошко­дує. — І, щоб закріпити останні слова, він дозволив собі на мить перетворитися на старшого брата і так стусонув тренувального манекена, що дерев’яна го­лова в того відпала і дзиґою закрутилася на маті.

Артеміс підняв голову манекена і постукав по її маківці разів шість.

— Гадаю, вони вже почали шкодувати,— мовив він. Його голос нагадував шерех сухого листя.

І ось Батлер важко й повільно, через величезну кількість машин у північний час, рухався Канкуном, підпираючи головою й плечима дах «фіата». Він не подбав про те, щоб замовити машину заздалегідь, і те­пер був змушений задовольнятися тим, що знайшло­ся в запасі у пані з компанії «Герц». «Фіат-500». Як­найкращий варіант, коли б ним скористався одинокий тінейджер, що вирушає на курорт, але для майже сто-кілограмової туші не надто підхожий транспорт.

«Беззбройної стокілограмової туші»,— виправив сам себе Батлер. Зазвичай йому вдавалося прихопи­ти із собою зброю на вечірку, яку він збирався зі­рвати, але в даному разі громадський транспорт ви­явився прудкішим за особистий літак Фаула, тож Батлерові довелося залишити вдома весь арсенал, і навіть улюблений «зігзауер», через що він мало не розплакався. В Атланті у нього була запланована пе­ресадка, а морські піхотинці, що чергують на огляді, навряд чи повелися б люб’язно з людиною, яка на­магається потай ввезти на територію США зброю. Особливо якщо ця людина, судячи з її вигляду, здат­на самостійно прорвати оборону Білого дому лише з кількома обоймами боєприпасів.

Залишивши Артеміса вдома, Батлер почувався трохи неприкаяним. Уже понад п’ятнадцять років цей хлопчик та пов'язані з ним справи заповнювали майже весь його час. Опинившись практично сам у бізнес-класі трансатлантичного лайнера з перспек­тивою кількагодинного вимушеного неробства, Бат­лер знічев’я почав розмірковувати над поведінкою Артеміса, щоб якось відволіктися від тривожних ду­мок про сестру.

Останнім часом його підопічний дуже змінився. Після того як він повернувся з минулорічної експе­диції до Марокко, присвяченої порятунку зника­ючого виду тварин, з ним щось відбувалося: Артеміс здавався більш замкнутим, ніж зазвичай (а звичайно він був приблизно таким само відкритим, як сейф швейцарського банку вночі). Крім того, Батлер по­мітив, що Артеміс надто велику увагу приділяє роз­ташуванню предметів. Охоронець і сам завжди три­мався напоготові, оскільки звик у будь-якому предметові, що був у приміщенні, вбачати джерело потенційної зброї або осколків. Але дуже часто Ар­теміс входив до кімнати, яку вже перевірив охоро­нець, і починав повертати предмети на їхні колишні місця. І говорити він став якось інакше... Раніше Артеміс висловлювався майже поетичними фраза­ми, та останнім часом усе більше уваги приділяв не тому, що говорить, а кількості слів у мовленому ре­ченні.

Коли «боїнг» почав заходити на посадку в Атлан­ті, Батлер вирішив: одразу, як повернеться до особ­няка Фаулів, він вирушить до Артеміса-старшого і про все відверто йому розповість. Звичайно, обо­в’язки охоронця полягають у тому, щоб захищати Артеміса, але їх важко виконувати, коли небезпеку таїть у собі сам хлопчик.

«Я захищав Артеміса від тролів, гоблінів, демонів, гномських кишкових газів та навіть від людей, але не можу гарантувати, що моя підготовка дозволить за­хистити хлопця від його власного розуму. Тому я як­найшвидше мушу знайти Джульєтту і доправити її додому».

Скоро Батлерові набридло повзти головною ву­лицею Канкуна, і він вирішив, що простіше дістати­ся до потрібного місця пішки. Він різко звернув на стоянку таксі, вискочив з машини і, не звертаючи уваги на гнівні вигуки водіїв, дрібним підтюпцем пустився уздовж рядів п’ятизіркових готелів.

Знайти Джульєтту буде не надто важко — її об­личчя красувалося на десятках афіш у центрі міста.

ЛУЧАСЛАМ!

УСЬОГО ОДИН ТИЖДЕНЬ

У ВЕЛИКОМУ ТЕАТРІ!

Батлера зовсім не цікавило зображення сестри на афішах. Художник спотворив її миле личко, надав­ши їй більш агресивного вигляду, а стійка виглядала демонстративно показною: для афіші була ідеальною,

та на ділі вона зовсім не годилася, оскільки відкри­вала лівий бік для бічного удару по нирках.

«Джульєтта ніколи б не стала так перед супротив­ником».

Його сестра була найкращим природженим бій­цем з усіх, кого він знав. Крім того, гордість ніколи не дозволила б їй попросити про допомогу. Очевид­но, сама вона не сподівалася впоратися. Саме тому її повідомлення так стривожило Батлера.

Він легко, навіть не спітнівши, пробіг дві милі, ла­віруючи в натовпі гуляк, і нарешті опинився біля скляного фасаду Великого театру, прикрашеного ліпниною. Коло автоматичних дверей стояло з пів­десятка швейцарів у червоних лівреях. Вони лю­б’язно кивали і посміхалися публіці, що квапилася на головну виставу.

«Через задні двері,— вирішив охоронець. — І так усе життя».

Батлер обійшов будівлю. Міркував: як було б при­ємно хоча б один раз увійти куди-небудь із чільного входу, в парадні двері. Можливо, в іншому житті, коли він стане застарим для свого звичного ремесла.

«Цікаво, скільки мені тоді буде років? — замис­лився він. — Якщо подумати, то з усіма цими подо­рожами в часі та чарівними зціленнями я й сам не можу впевнено сказати, скільки мені зараз».

Підійшовши до чорного ходу, Батлер викинув геть із голови усі думки, крім тих, що стосувалися майбутньої справи. Знайти Джульєтту, визначити, в яку халепу вона втрапила, і вивести її з мінімаль­ними побічними втратами. До початку вистави за­пишалося десять хвилин, тож, якщо йому пощас­тить, він устигне знайти сестру, перш ніж до зали напхається надто багато народу.

Охорону задніх дверей забезпечувала тільки ка­мера спостереження. На щастя, це лише театр, а не конференц-зала курортного готелю, інакше біля чорного входу були б басейни, натовпи туристів, ор­кестр, що грає сальсу, та не менш як шестеро поліцейських у цивільному. А так Батлер просто помахав камері, рукою надійно прикривши таким чином об­личчя, і пройшов у будівлю непомічений.

За лаштунками він не зустрів ані найменшого опору. Проминув двох силачів у театральних костю­мах — ті мовчки мирно цмулили якесь електролі­тичне пійло, не звертаючи на Батлера жодної ува­ги — очевидно, прийняли його за одного зі своїх, адже вигляд у нього був великого, тупого громила.

Як і в більшості театрів, простір за сценою був за­повнений безліччю коридорів і вузьких проходів. Цілі милі їх не були позначені на кресленнях, які Бат­лер устиг завантажити до свого смартфону з інтерпедії Артеміса, де був сайт з якими хочеш будь-коли ви­кладеними в Мережу кресленнями, не рахуючи тих, які Артеміс сам викрав і опублікував. Після кількох неправильних поворотів навіть знамените Батлерове вміння орієнтуватися почало його підводити, тому в дужого охоронця виникло майже непереборне ба­жання просто проломити кілька стін, проклавши найкоротший шлях туди, куди йому не терпілося по­трапити, а саме — до гримерної артистів.

Коли Батлер нарешті дістався гримерної, він устиг помітити рестлерів, убраних у костюми з лайкри та шовку, що виходили на сцену. їхня процесія нагаду­вала хвіст китайського дракона. Коли останній артист покинув приміщення, бар’єр з м’яса та м’язів — двоє здоровенних витуряйлів — закрив вихід за лаштунки.

«З ними я впораюся,— подумав Батлер. — Це не­важко, але тоді в мене залишиться тільки кілька се­кунд, щоб знайти Джульєтту і витягти її звідси, а се­стра, наскільки я її знаю, заведе складну і геть безглузду розмову, перш ніж погодиться піти. Треба мислити як Артеміс, колишній Артеміс, і спокійно розіграти партію. Найменший промах, і, найпевніше, кінець буде нам обом».

Зовні донеслися захоплені вигуки натовпу, що ві­тав появу борців. Подвійні двері приглушували шум, та в гримерній його було чутно краще. Батлер зазир­нув досередини і розгледів на стіні монітор, де мож­на було побачити все, що відбувалося на рингу. Вель­ми зручно.

Гігант підійшов до екрана і спробував відшукати сестру. Ага, ось і вона, розминається в кутку рингу, більше працюючи на публіку, ніж для реальної підготовки. Якби Батлер міг цієї миті бачити своє за­звичай байдуже обличчя, то дуже здивувався б ніж­ній, майже мрійливій усмішці, що грала на його губах.

«Як же давно я тебе не бачив, сестричко...»

Судячи з усього, безпосередня небезпека Джу­льєтті не загрожувала. Вона насолоджувалася ува­гою глядачів, зводила догори руки, добиваючись ще гучніших оплесків, хитала головою, змушуючи не­фритовий обруч на її зачісці «кінський хвіст» виписувати в повітрі вісімки. Публіці вона вочевидь по­добалася. Деякі молодики розмахували над головами плакатами з її зображенням, а найбільш зухвалі на­віть намагалися обсипати її конфетті у вигляді сер­дечок. Батлер спохмурнів — доведеться простежити за цими юними джентльменами окремо.

Він трохи розслабився, хоча збоку це могли б по­мітити не більше п’яти людей у всьому світі. Батлер як і раніше був у стані повної бойової готовності, але тепер нарешті міг собі зізнатися в тому, що всю до­рогу страшенно боявся спізнитися.