Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 11)

«Джульєтта жива. І здорова. Разом ми дамо раду проблемі, хоч яка б вона була».

Потім він дійшов висновку, що обрав найзручні­ше місце для спостереження, тож вирішив там і за­лишатися. Він чудово бачив увесь ринг і міг у разі потреби опинитися поряд із сестрою буквально за кілька секунд.

Старомодний гонг сповістив про початок першо­го поєдинку. Джульєтта високо підстрибнула і сприт­но, мов кішка, приземлилася на верхній канат.

— Прин-це-са! Прин-це-са! — скандували глядачі.

«Улюбленка публіки,— подумав Батлер. — Саме так!»

Суперниця Джульєтти вочевидь грала роль го­ловної злочинниці в цій виставі. Здоровезна баберія зі знебарвленим волоссям, стриженим «під їжачок», і в червоному костюмі з лайки кольору крові.

Натовп зустрів її появу несхвальним свистом.

Як і в усіх борців-лучадорів, обличчя й ніс гігант­ської суперниці Джульєтти ховалося під маскою, зав’язаною на потилиці колючим дротом, який, як пі­дозрював Батлер, насправді був зроблений із пластику.

Поряд із такою велеткою Джульєтта здавалася лялькою: її суперниця мала очевидну перевагу. Личко дівчини під маскою дещо втратило самовпевненість, і вона пішла спитати поради у свій кут на рингу, але там стереотипний тренер у кепці, мов запрошений зі знімального майданчика «кіно про реслінг», тільки байдуже знизав плечима.

«А матч-то йде за сценарієм,— зрозумів Батлер. — Жодної небезпеки».

Він підсунув до монітора стілець, умостився на ньому зручніше і почав спостерігати за сестрою.

У першому раунді Батлера нічого не збентежило. Потім, у другому, Джульєтта підійшла надто близько

до суперниці, і та накинулася на неї неочікувано швидко як для такої здоров’ячки.

— О-о-ох! — видихнула більша частина натовпу.

— Зламай її пополам, Самсонетто! — заволали менш милосердні глядачі.

«Самсонетта,— подумав Батлер. — Підходяще ім’я».

Та й це його не занепокоїло. Як він бачив, Джу­льєтта могла вийти із захвату Самсонетти, скорис­тавшись десятком прийомів. Для більшості з них їй навіть руки не знадобилися б. Наприклад, можна провести фальшивий захват з різким падінням.

Занервував Батлер аж тоді, коли побачив з деся­ток чоловіків у напіввійськового крою плащах, що прямували до рингу уздовж далекої стіни.

«Плащі? У Канкуні? Навіщо надягати плащ у Мек­сиці? Хіба що збираючись щось під ним сховати!»

Сильно зернисте зображення заважало розгледі­ти деталі, але щось у цих молодцях і в їхній манері рухатися насторожувало Батлера. Вони переміщали­ся цілеспрямовано, потай, намагаючись триматися темряви.

«Час є,— переконував себе Батлер, а сам уже роз­робляв план дій. — Може виявитися, що це фальши­ва тривога, а можливо, і реальна небезпека. Я не можу ризикувати, коли на карту поставлено життя Джульєтти».

Він обвів очима гримерку: шукав предмет, який можна, було б використати як зброю. Марно. Там було лише кілька стільців, багато блискіток і гриму, а ще кошик зі старими костюмами.

«Блискітки і грим мені ні до чого»,— подумав Батлер, запускаючи руки до кошика.

Опинившись в обіймах суперниці, Джульєтта Батлер відчула легкий напад клаустрофобії.

— Легше, Семо,— прошипіла вона. — Ти мене за­душиш.

Самсонетта загупала ногами по брезенту рингу так, щоб глухі удари луною розносилися залою, од­ночасно вдаючи, ніби ще дужче стискає шию супер­ниці.

— Так треба, Джулі,— прошепотіла вона зі сток­гольмським акцентом, розтягуючи голосні,— Я за­воджу натовп, забула? Потім ти мене перемагаєш.

Джульєтта повернула обличчя до тритисячної зали і несамовито закричала від болю.

— Убий її! — волали добрі глядачі.

— Убий її і зламай пополам! — горлали не надто добрі.

— Убий її, зламай пополам і розтопчи останки! — зі слиною на губах кричали відверто недружньо на­лаштовані уболівальники: серед натовпу їх вирізня­ли заклики до насильства, написані на футболках.

— Обережніше, Семо. Маску зіпсуєш. Та ще й таку гарну.

Увесь костюм Джульєтти був надзвичайно ефект­ний, і саме це вже робило її улюбленкою публіки.

Обтисле трико кольору нефриту і маленька масочка на очах, що насправді була шаром усипаного блис­кітками гелю.

«Якщо вже мушу носити маску,— вирішила прак­тична Джульєтта,— то нехай вона буде корисною для шкіри».

Вони приготувалися до фірмового прийому Самсонетти — кидка через голову за допомогою рук велетки, що були феноменально сильні. Зазвичай, якщо у суперниці після цього прийому залишалася хоч би дрібка енергії, Сема просто падала на неї, за­кінчуючи сутичку. Але оскільки улюбленкою публі­ки була Джульєтта, прийом виконувався інакше. Пу­бліка воліла бачити свою Принцесу поваленою, проте не без надії на перемогу.

Сема оголосила про наступний хід, запитавши у натовпу, чи бажає публіка почути, як бебехнеться тіло об ринг.

— Хочитте? — гукнула вона з підкресленим ак­центом.

— Так! — заволали глядачі, потрясаючи кула­ками.

— Тіло геп?

— Геп! — заревів натовп. — Геп! Геп!

Дехто з глядачів дозволив собі грубіші вигуки, але охоронці швидко змусили їх замовкнути.

— Хочитте геп? Я геп! — Зазвичай мова Самсонетти була більш правильною, але антрепренер і режисер шоу Макс наполіг на тому, щоб вона перекру­чувала фрази і розтягувала приголосні, бо від цього публіка чомусь просто шаленіла.

Отже, вона вигнулася і високо підкинула нещасну Нефритову Принцесу. Тут би сутичці й кінець, але Принцеса перевернулася в повітрі й приземлилася на кінчики пальців рук і ніг, і це ще не все — вона миттєво схопилася на рівні і крутонула головою так, що вплетене у пшеничний «хвостик» нефритовий обруч хряснув Самсонетту в щелепу, змусивши велетку гепнутися навзнаки.

Самсонетта жалібно заскиглила, потираючи ще­лепу (щоб та почервоніла), і закрутилася на рингу, як морж на розжареному камінні.

Актрисою вона була неперевершеною, і Джульєт­та навіть захвилювалася, чи, бува, не поранила й справді її кільцем, але тут Сема непомітно підмор­гнула їй, і напарниця зрозуміла, що це лише гра.

— Хочеш іще, Самсонетто? — спитала Джульєтта, граційно злетівши на верхній канат. — Чи з тебе до­сить?

— До-о-сіть,— проскиглила її нібито переможена суперниця і вирішила потішити Макса. — Більше не хоті-і-ть.

Джульєтта обернулася до зали.

— Усипати їй ще?

«О ні! — відповіла уявна аудиторія. — Це вже якась дикість!»

Але реальна була іншої думки:

— Убий її!

— У центр її!

«Що то означає? Вони й так у центрі»,— подумав Батлер.

— Покажи їй, що таке біль!

Вочевидь, глядачі мали на увазі щось іще болючі­ше, ніж звичайний біль.

«Як я люблю цю публіку»,— подумала Джульєтта, зістрибуючи з каната, щоб завдати вирішального удару.

Усе мало пройти бездоганно: граційне подвійне сальто, а потім — удар ліктем у живіт, що викличе у суперниці протяжне «о-о-ох!», але хтось невідомий раптом вискочив із темряви, на льоту зловив Джу­льєтту, грубо кинувши її в куток рингу. Решта м’я­зистих чолов’яг мовчки навалилися на дівчину, і не­вдовзі з-під купи тіл видно було тільки одну її ногу, тісно обтягнену зеленою тканиною.

Батлер, який ховався за однією з освітлювальних стійок, відчув, як його серце впало кудись униз, і прикре почуття страху перетворило його на глевку грудку.

— Тепер мій вихід,— пробурмотів він.

Хоча цієї миті Батлер найменше був готовий всту­пати у гру.

Публіка аплодувала несподіваній появі ніндзя-лучадорів у фірмових чорних костюмах, до пори схо­ваних під плащами. Вони, безперечно, прибули по­мститися за останню поразку свого хазяїна від рук і ніг Нефритової Принцеси на арені Квадрослем у Мехіко. Непрохані гості часто з’являлися під час вистав, але щоб цілий загін ніндзя — то стало при­ємною несподіванкою для глядачів.

Ніндзя сплелися в тугий клубок: кожному з них не терпілося стусонути Нефритову Принцесу, тож тендітній дівчині залишалося тільки лежати і муж­ньо зносити зливу ударів.

На рингу безшумно з’явився Батлер. Елемент неспо­діванки часто визначав різницю між перемогою та по­разкою в ситуаціях «усе проти нас», але, об’єктивно оці­нивши становище, Батлер змушений був визнати, що першість таки буде за ним, хоча кількістю ніндзя пере­важали: їх було дванадцять проти нього одного. Або ж дванадцять проти двох, якщо, звичайно, Джульєтта не знепритомніла, тобто шість на одного — практично рівні шанси. Ще за мить до цього Батлер почувався не­зручно в позиченому костюмі зі штучної ведмежої шку­ри та масці, але його збентеження де й поділося, щойно він переключився на бойовий режим, тобто змусив себе мислити холодно, швидко і розсудливо.