Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 13)

— Макс — це мій клопіт,— сказав йому Батлер. — А тобі тепер слід хвилюватися, щоб я про тебе не по­турбувався.

У ніндзя від подиву брови полізли на лоба — це було видно навіть крізь бандану.

— Що? Про яку турботу хвилюватися?

Батлер заскреготів зубами. Виявляється, вести подібні діалоги в житті набагато важче, ніж у кіно.

— Просто не ворушися, поки я не піду. Зрозуміло?

— Звичайно. Так би й сказав.

— Я знаю.

Ситуація складалася якнайдурніше, і Батлер майже втратив надію щось змінити. Він обернувся до сестри.

— Досить. Мені треба піти кудись і подумати. Будь-куди, де немає лайкри.

— Гаразд, Доме. Йди за мною.

Батлер спустився з майданчика.

— І припини розляпувати всім моє ім’я. Воно та­ємне.

— Невже й для мене? Я ж твоя сестра.

— Можливо. Але тут тисячі сторонніх людей і майже стільки ж камер.

— Я ж не сказала твоє повне ім’я. Якби я сказала Домо...

— Заткнися! — урвав їй мову Батлер. — Я не жартую.

До службового виходу залишалося метрів два­дцять, і серце Батлера зігрівали такі знайомі ритми родинних сперечань.

«Здається, у нас має все вийти»,— з оптимізмом подумав він, що бувало нечасто.

І тут на величезному екрані з’явилося двоє гігант­ських палаючих червоних очей. І хоча зазвичай очі такого кольору асоціювалися з неприємностями — наприклад, з вампірами, опіками хлоркою і кон’юн­ктивітом,— ці дивилися доброзичливо і викликали безмежну довіру. Насправді кожен, хто вдивлявся у вируючу безодню цих очей, розумів, що всі його проблеми розв’яжуться, якщо тільки виконувати на­кази власника цих очей.

Батлер випадково зловив ці очі периферичним зором та одразу ж поспішив опустити голову.

«Підземна магія,— здогадався він. — Зараз увесь натовп загіпнотизують».

— Погляньте мені в очі,— пролунав голос із кож­ного динаміка в залі. Якимсь чином він проник в усі камери і в усі телефони глядачів.

— Треба ж,— промовила Джульєтта дивним мо­нотонним голосом, який зовсім не підходив для ви­гуку. — І справді, я повинна поглянути в ці очі.

Можливо, Джульєтта не послухалася б підлесли­вого голосу, якби вона пам’ятала про своє спілкуван­ня з Народом. На жаль, усі ці відомості були стерті з її пам’яті.

— Заблокуйте виходи,— владно і монотонно на­казав голос. — Заблокуйте всі виходи. Використо­вуйте власні тіла.

Джульєтта зірвала з обличчя маску, що заважала дивитися на екран.

— Братику, ми повинні заблокувати всі виходи своїми тілами.

Батлер прикинув, наскільки погіршає ситуація, якщо тисячі шанувальників реслінгу кинуться про­ходами до дверей, намагаючись фізично їх забло­кувати.

«Заблокувати всі виходи своїми тілами. Ця тва­рюка висловилася вельми конкретно».

Батлер не сумнівався, що незабаром надійде ще один наказ, але навряд чи він сповістить: «А тепер візьміться за руки і заспівайте хором». Ні, охоронець був певен, що нічого доброго з екрана не донесеться.

— А тепер убийте Ведмедя і Принцессссу, — вимовив повний гіпнотичних чарів голос. Динаміки не встигали ловити магічну хвилю, і «с» у слові «Принцесу» дещо затяглося.

«Убийте Ведмедя і Принцесу. Чарівно».

Батлер побачив, як спалахнули люттю очі сестри, коли вона зрозуміла, що Ведмідь — це він. Цікаво, а як вона вчинить, коли нарешті зрозуміє, що Прин­цеса — вона?

«Не має значення,— зрозумів він. — Ми обоє мо­жемо померти задовго до цього».

— Убийте Ведмедя і Принцесу,— монотонно про­мовила Джульєтта у цілковитій згоді із загіпнотизо­ваним натовпом.

— І не дуже поспішайте,— провадив далі чарів­ний голос, у ньому з’явилися веселі нотки. — Хай трохи помучаться. Як це ви, люди, говорите? Хай плачуть кривавими сльозами!

«Блазень — констатував Батлер. — Значить, це не Опал Кобой».

— Доведеться убити тебе, братику,— сказала Джуль­єтта. — Мені дуже шкода. Правда.

«Навряд чи вийде»,— подумав Батлер. Вдалішої днини, якщо його напхати снодійним і зав’язати очі, вона, можливо, і зуміла б завдати йому незначних ушкоджень, але з досвіду він знав, що загіпнотизова­ні люди — тупі й повільні. Більша частина мозку від­ключалася, а решті Нобелівська премія вочевидь не світила.

Джульєтта спробувала завдати удару ногою з роз­вороту, але втратила рівновагу й опинилася в обі­ймах брата. Ось тільки її нефритовий обруч завер­шив оберт і влучив йому у вухо.

«Сестричка вміє бути ще тим головним болем на­віть під гіпнозом».

Батлер легко підняв Джульєтту на руки і напру­жив м’язи, приготувавшись до кидка.

— Убити тебе,— пробурмотіла сестра. — Пробач. Мушу. — Потім додала: — Народ? Сподіваюсь, ти жартуєш?

Згадала облогу родового маєтку Фаулів? Невже чари випадково активували спогади?

З цим можна й потім розібратися — якщо для них буде «потім». Батлер цілком вірив у власні сили, але сумнівався, що зуміє подужати повний театр зомбі, навіть не надто прудконогих.

— Беріться до роботи, мої земні слуги,— промо­вив голос власника червоних очей. — Пориньте в найтемніші глибини вашого мозку, якщо такі у вас є. Не залишайте жодних доказів для влади.

«Не залишайте доказів? А як їм пропонується учинити з доказами?»

Про це не хотілося навіть думати.

«Ведмідь? Ха-ха-ха,— подумав Батлер. — Жарти? У мене є час жартувати? Невже я так вимотався? Зберися. Бувало й гірше».

Щоправда, дивлячись на сотні незграбних новоявлених психів, що дибали до нього з верхніх ярусів, Батлер ніяк не міг пригадати, коли саме.

Низенький і товстий чоловік за сорок у футболці трунаря і касці на дві бляшанки пива показав на Бат­лера пальцем.

— Ведм-і-ідь! — заволав він. — Ведмі-і-ідь і Прин­цеса!

Батлер запозичив слово з лексикону Народу.

— Дарвіт,— вимовив він.

ГЛАВА 3: СХІД ОРІОНУ

Ватнайокутль, Ісландія, наш час

АРТЕМІСА кидало з одного психо­зу в інший.

— Ти не справжній! — кричав він па­даючому кораблю. — Ти просто маячна ілюзія, друже!

І зразу впадав у стан параної.

— Це ти все вигадала! — кричав він Холлі. — Хто твої спільники? Фоулі, звичайно. Батлер? Ти на­струнчила мого вірного охоронця проти мене? Зла­мала його мозок і напхала туди власних переконань?

Лежачи на даху, Холлі вловлювала через направ­лений мікрофон шолома лише кожне друге слово, але їй і цього вистачало, аби зрозуміти, що Артеміс перестав бути клінічним прихильником точної логі­ки, яким був раніше.

«Якби колишній Артеміс побачив нового, він би із сорому згорів».

Як і Батлер, Холлі навіть у цю важку годину наси­лу вдавалося контролювати своє бунтівне почуття гумору.

— Лягай! — гукнула вона. — Корабель справжній!

— Ага, ти хочеш, щоб я так думав! А корабель усього лише шестірня у твоїй хитрій змові... — Арте­міс замовк. Якщо корабель — шестірня у змові, а змова справжня, значить, і корабель має бути справжнім. — П’ять! — раптом випалив він, на мить забувши про все. — П’ять, десять, п’ятнадцять.