Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 14)

Він спрямував розчепірені пальці у бік корабля і став шалено ними рухати.

«Вітання десятьма пальцями. Це вже точно му­сить розвіяти видіння».

І здавалося, жест і справді подіяв. Чотири диско­подібні прискорювачі, що тяглися за головним кор­пусом, немов безпорадні маріонетки за переляканим ляльководом, раптом перевернулись і випустили у бік землі жирні бульбашки антигравітаційних ім­пульсів, що сповільнили темпи зниження зі швид­кістю на перший погляд неможливою для корабля таких неелегантних пропорцій.

— Ха! — радісно вигукнув Артеміс. — Я чудово контролюю власну реальність. Ти це бачила?

Холлі добре бачила, що нічого Артеміс не контро­лює, а просто спостерігає приземлення космічного зонда Народу. Сама вона ніколи не пілотувала при­значені для дослідження далекого космосу судна,

а проте знала, як легко загинути, стоячи під таким бегемотом, коли він випускає антигравітаційні буль­башки, і жодні розчепірені пальці не допоможуть.

«Я повинна встати».

Але покалічені ноги притискували до даху не гір­ше за свинцеву ковдру.

«Мабуть, зламано таз. А може, й кісточку».

Завдяки своєму другові демону Номеру Першому, що поступово ставав наймогутнішим чаклуном з будь-коли зарахованих до університету, Холлі во­лоділа цілющою магією надзвичайної сили, і ця ма­гія почала зціляти її рани, але недостатньо швидко. Ще кілька секунд, і одна з антигравітаційних бульба­шок розірве Артеміса на шматки або сам корабель приземлиться йому на голову. І не треба бути генієм, щоб здогадатися про наслідки, хоча це неважливо, оскільки у цей момент Артеміс на генія вочевидь не тягнув.

— Прошу допомоги,— промовила вона в мікро­фон слабким голосом. — Хтось мене чує? Хоч хто-небудь?

Ніхто не відгукнувся. Тих, хто був усередині шатт­ла, не врятувала б навіть магія, а Фоулі досі стирчав догори ногами в заметі.

«Занадто пізно, навіть якби хто-небудь був по­руч».

Довгі звивисті тріщини поповзли поверхнею льо­ду від місць попадання антигравітаційних імпульсів, як після ударів молотком. Лід тріщав, як палаючий хмиз, і провалювався, оголюючи підлідні каверни.

Розміром корабель не поступався зерновому еле­ватору і, здавалося, пручався тязі прив’язаних двигу­нів, вивергаючи хмари пари і струмені рідини. Арте­міса облило ракетним паливом, і реальність судна стало заперечувати важче. Та однієї риси своєї вдачі Артеміс не позбувся, а саме — упертості, тому він не здавав позицій, відмовляючись поступитися остан­ньому писку здорового глузду.

— Кого це цікавить! — пробурмотів він.

Холлі якимсь чином почула останні слова і поду­мала: «Мене».

Ризикована ситуація вимагала ризикованих рішень.

«Утрачати нічого»,— подумала Холлі, намацуючи кобуру на стегні.

Вона вихопила пістолет трохи менш плавно, ніж зазвичай. Перевіряти синхронізацію зброї з шоло­мом все одно було ніколи. Ельфійка просто натисну­ла великим пальцем командний датчик і чітко вимо­вила у мікрофон біля краю рота:

— Пістолет. — (Пауза для сигналу у відповідь.) — Не смертельний. Широкий кут, контузія.

— Пробач, Артемісе,— прошепотіла вона і випус­тила у друга потужний трисекундний імпульс.

Коли Холлі натискувала на курок, Артеміс, сто­ячи по кісточку в сніго-водяній каші, виголошував пишномовну промову.

Промінь уразив його, немов удар гігантського елек­тричного вугра. Тіло відкинуло далеко вбік за мить до костодробильної посадки зонда, що із страшним гуркотом буквально знищив місце, де щойно стояв Артеміс.

Хлопець мішком упав у кратер і зник із поля зору Холлі.

«Кепська справа»,— подумала вона, але перед очима у неї затанцювали цікавими бурштиновими світлячками іскри її власної магії.

«Відключаюся,— збагнула вона. — Магія занурює мене в сон, щоб завершити зцілення».

Краєм ока капітан Шорт побачила, як у череві зонда відчинився люк і гідравлічна система повільно опустила трап. Щось спускалося на землю.

«Сподіваюся, я прокинуся,— подумала Холлі. — Ненавиджу цей лід і не хочу замерзнути на смерть».

Потім вона заплющила очі і не відчула, як її без­вільне тіло скотилося дахом і впало в замет.

Щонайбільше через хвилину повіки Холлі здриг­нулися, і вона розплющила очі. Пробудження здава­лося рваним і нереальним, ніби зняті в зоні бойових дій документальні кадри. Холлі не пам’ятала, як під­водилася, але раптом опинилася на ногах, і її тягнув кудись Фоулі, геть розпатланий, напевно тому, що його гарненький чубок обгорів і стирчав воронячим гніздом. Але найперше він був пригнічений.

— Ну ж бо, капітане! — гукнув Фоулі, і Холлі зда­лося, ніби рухи його губів не зовсім відповідають звукам. — Треба йти.

Холлі відкашлялася бурштиновими іскрами, на очі навернулися сльози.

«Бурштинова магія? Старію».

Фоулі схопив її за плечі і потряс.

— Зберися на силі, капітане. Робота не чекає.

Кентавр використовував шокову психологію.

Холлі чудово це розуміла — пам’ятала пройдений у Поліцейськії! Плазі штатний курс навчання.

«У разі виникнення бойового стресу апелювати до професіоналізму солдатів. Неодноразово нагаду­вати їм про повинність. Наполягати на виконанні ними своїх обов’язків. Це не матиме довготривалої зцілюючої дії на будь-які психологічні травми, але, можливо, дозволить повернутися на базу».

Вела курс майор Вінйайа.

Холлі змусила себе зосередитися. Ноги нижче ко­лін здавалися слабкими, поперек поколювало від болю, що завжди з’являється після зцілення,— цей ефект називали магічним опіком.

— Артеміс живий?

— Не знаю,— різко відповів Фоулі. — Я створив ці штуки. Придумав їх. Розумієш?

— Які штуки?

Фоулі затягнув її на гладкий, мов каток, схил льо­довика.

— Які полюють на нас у цей момент. Аморфоботи. Вони вилізли із зонда.

Вони почали спускатися схилом, нахилившись уперед, щоб зберігати рівновагу.

У Холлі звузилося поле зору, хоча забороло було панорамним. По краях мерехтіли бурштинові іскор­ки магії.

«Зцілення ще не завершено. Мені не можна вору­шитися. Лише богам відомо, якої шкоди я завдам собі».

Фоулі немов прочитав її думки, хоча, найпевніше, просто відчув, як це звичайно буває у Народу.

— Я мусив витягнути тебе звідти. Один із моїх аморфоботів прямував до тебе і всмоктував усе, що траплялося на його шляху. Зонд провалився одним богам відомо куди. Спробуй спертися на мене.

Холлі кивнула і знову закашлялася, пористе забо­роло миттєво увібрало краплі слини.

Вони шкандибали льодом до кратера, де валявся Артеміс. Він був дуже блідий, з куточка рота текла до лінії волосся тонка цівка крові. Фоулі опустився на передні коліна і спробував привести Артеміса до тями суворою доганою.

— Ану, кінчай валятися, Хлопче Бруду! — сказав він, штовхнувши Артеміса в передпліччя. — Годі байдичити.

У відповідь на критику в Артеміса ледве помітно сіпнулася рука. Чудово — принаймні, Фаул був живий.

Спіткнувшись об крайку кратера, Холлі на не­слухняних ногах спустилася на дно.

— Байдичити? — захекавшись, перепитала вона. — Хіба є таке слово?

Фоулі ще раз штовхнув Артеміса.

— Авжеж, є. До речі, хіба ти не повинна вбивати цих роботів олівцем?

У Холлі спалахнули очі.

— А це можливо?

Фоулі пирхнув.

— Звичайно. Якщо замість грифеля вставити в олі­вець супер-пупер-демонічний чарівний промінь.

Холлі ще не відійшла від потрясіння, але навіть посттравматичний туман у голові не міг завадити їй бачити, які в них кепські справи. Згори доносилися дивне металеве клацання і тваринні крики — тихі й поодинокі спочатку, вони ставали все швидшими і голоснішими, доки не злилися в суцільний несамо­витий вереск. Ці звуки дратували Холлі, немов лоба терли наждаком.

— Що це таке?