Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 15)

— Аморфоботи обмінюються даними,— проше­потів Фоулі. — Передають один одному терабайти інформації. Оновлюють один одного. Що знає один, те знають усі.

Холлі за допомогою датчиків на забороні перевіри­ла життєві функції Артеміса. Якщо вірити світляним показанням, у нього були незначні шуми в серці і незвичайна активність мозку в тім’яній частці. Крім цього, потужності вмонтованого в шолом комп’ютера вистачило лише на висновок, що Артеміс у принципі не мертвий. Якщо їй удалося пережити останні при­годи, то, може, і Артеміс уцілів.

— Фоулі, а що вони шукають?

— Що вони шукають? — Кентавр розтягнув губи в істеричній посмішці, занадто оголивши ясна.

Раптом Холлі відчула, як усі органи чуття різко прийшли в норму, а значить, зцілення успішно за­вершилося. У ділянці тазу пульсував біль, він зникне тільки через кілька місяців, але капітан Шорт знову в строю, і, можливо, їй удасться повернути всіх у під­земну цивілізацію.

— Фоулі, зберися з думками. Треба зрозуміти, на що здатні ці штуки.

Кентавр надувся: як можна відвертати його увагу саме в таку мить, коли він мусить обдумати життєво важливі проблеми!

— Холлі, чесне слово! Хіба зараз у нас є час на по­яснення?

— Перестань негайно! Мені потрібна інформація. Викладай!

Фоулі шумно видихнув.

— Це біосфера. Аморфоботи. Тупі машини на основі плазми. Збирають зразки рослинного життя й аналізують їх у власній плазмі. Дуже просто. Абсо­лютно нешкідливі.

— Нешкідливі,— уїдливо передражнила Холлі. — Здається мені, хтось перепрограмував твоїх аморфоботів, кентавре.

Кров відринула від обличчя Фоулі, у нього за­тремтіли пальці.

— Ні. Неможливо. Цей зонд має бути на шляху до Марсу для пошуків мікроорганізмів.

— Здається, факт захоплення зонда сумніву вже не підлягає.

— Є ще варіант,— припустив Фоулі,— все це мені просто сниться.

Але Холлі не відставала.

— Фоулі, як їх зупинити?

Неможливо було не помітити вираз страху, що виник і згас на обличчі кентавра, ніби відблиск сон­ця на дзеркальній поверхні озера.

— Зупинити? Аморфоботи призначені для вижи­вання в умовах тривалої дії відкритого космосу. Скинь такий на поверхню зірки, і він проживе до­сить довго, щоб передати інформацію на корабель-носій. Звичайно, у мене є код знищення, але, підо­зрюю, його вже заблоковано.

— Має бути спосіб. А їх не можна застрелити?

— І Ділком виключено. Вони люблять енергію. Вона живить їхні клітини. Якщо вистрілити в них, вони стануть лише більшими і сильнішими.

Холлі помацала Артемісові лоб, перевіряючи тем­пературу.

«Хоч би ти опритомнів,— подумала вона. — Нам би якраз став у пригоді один з твоїх геніальних планів».

— Фоулі,— звернулася вона до кентавра. — Чим займаються аморфоботи зараз? Що вони шукають?

— Життя,— просто відповів той. — Зараз прова­дять пошук за сіткою з поступовим розширенням району, починаючи з місця падіння. Будь-яку вияв­лену форму життя буде поміщено в капсулу, проана­лізовано і відпущено.

Холлі виглянула з кратера.

— Критерії сканування?

— За умовчанням — теплове випромінювання. Але можуть використовуватися будь-які параме­три.

«Теплове випромінювання,— подумала Холлі. — Теплова сигнатура — ось чому вони так довго длуба­лися біля палаючого шаттла».

Аморфоботи, вишикувавшись по кутах квадратів невидимої сітки, повільно відходили від оповитого димом каркаса шаттла. Вигляд у них і справді був не­винний — котяться собі наповнені гелем кулі з двома сяючими червоними датчиками ближче до центру. На зразок липких кульок-«лизунів», якими люблять гратися діти. Завбільшки приблизно з м’яч для гри у хрустбол.

«Навряд чи вони такі вже небезпечні. Маленькі сонні бульбашки».

Її ставлення миттєво змінилося, коли колір одно­го з аморфоботів перетворився з напівпрозорого зе­леного на збурено яскраво-синій, і незабаром такого забарвлення набули всі аморфоботи. Моторошнувате цвірінькання змінилося безперервним пронизли­вим вереском.

«Щось знайшли»,— зрозуміла Холлі.

Загін з приблизно двадцяти аморфоботів зібрався в одному місці, деякі злилися, утворивши бульбаш­ки ще більшого розміру, і ті покотилися по льоду з прихованою до цього часу швидкістю і грацією. Бот, який передав повідомлення останнім, дозволив заряду скупчитися на оболонці, а потім випустив його у бік снігового пагорба. З клубів пари вискочив нещасний полярний лис із тліючим, як ґніт, хвостом і розпачливо кинувся геть, рятуючи своє життя.

«Майже смішно. Майже».

Аморфоботи затряслися, немов від сміху, і випус­тили кілька блискучих розрядів блакитної енергії у бік приреченого звіра, пропалюючи чорні вибоїни в землі, відрізуючи охопленому жахом ссавцеві шлях до «Великого поморника», де він міг би сховатися. Незважаючи на природну прудкість і спритність по­лярного лиса, аморфоботи вгадували кожен його рух з неймовірною точністю, звірок міг лише безпорадно бігати колами, вирячивши очі і висолопивши язика.

У цієї гри у кота й мишки міг бути лише один фі­нал. Найбільший аморфобот нетерпляче басовито прогудів майже невидимими гелевими динаміками команду і різко розвернувся, щоб продовжити по­шуки. Решта попрямували за ним, і лише перший бот і далі полював на полярного лиса. Йому швидко набридло це заняття, і він збив звіра у стрибку, ви­пустивши схожий на спис розряд енергії звідкись із центру корпусу.

«Убивця,— подумала Холлі і радше розсердилася, ніж злякалася. — Фоулі не міг таке придумати».

Перед нею раптом постав Фоулі.

— Капітане, у тебе таке обличчя...

— Яке?

— Джуліус Рут часто його описував: «Зараз я зроблю яку-небудь жахливу дурницю».

Сперечатися було ніколи.

— Мені потрібно дістатися до Артемісової ко­робки.

— Ти не можеш піти. Що сказано в статуті Легі­тимної Ельфійської Поліції про подібні ситуації?

Холлі заскрипіла зубами. Двоє присутніх геніїв виявилися абсолютно даремними, доведеться все робити самій.

— Статут, укладений, до речі, з твоєю допомогою, рекомендує мені відійти на безпечну відстань і стати табором, але, з усією повагою, ці вказівки не більше ніж купа тролячого лайна.

— Нічого собі. Добра повага! Тобі взагалі значення слова «повага» знайоме? Я не вчений книжник, але цілком певен у тому, що порівняння мого статуту з пару­ючою купою тролячого лайна не є виявленням поваги.

— Я не казала «паруючої»,— мовила Холлі, але потім вирішила, що часу обмаль і вибачитися можна якось потім. — Послухай, Фоулі. У мене немає зв’язку з Поліцейською Плазою. Нас переслідують крово­жерливі роботи, а єдині істоти, здатні нам допомог­ти, або міцно сплять і бачать сни, або, як у твоєму випадку, не сплять, але проте бачать сни. Тому про­сто прикрий мене, коли я побіжу до Артемісової ко­робки. Упораєшся?

Холлі передала кентаврові свій запасний пістолет. Фоулі взяв його обережно, немов зброя була радіо­активною, що до деякої міри відповідало істині.

— Гаразд. Я знаю, як користуватися цією штукою. Теоретично.

— Чудово.

І Холлі поповзла на животі крижаним полем, не залишивши собі часу передумати.

Холлі відчувала, як клякне і німіє тіло. Перед нею простягалося крижане поле, чию поверхню перева­жаючі вітри прикрасили химерними западинами і закрутками. Зараз дуло в спину, і рухатися було до­сить легко, зважаючи на перенесені зовсім недавно численні перелами.

«Знову магія врятувала».

Але зараз у неї не лишилося в запасі жодної іскри.

На снігу, витоплюючи собі могилу, димів убитий полярний лис.

Холлі змусила себе відвести погляд від тужливих закочених очей на обпаленій голові звіра і погляну­ла на Артемісову коробку, що не сподобилась уваги ботів і лежала позаду їх лінії пошуку.

«Треба пересікти цю лінію непомітно. За умов­чанням вони настроєні на тепло. Ось і підкину їм трохи тепла для роздуму».

Холлі увімкнула кондиціонування повітря в кос­тюмі — живлення, судячи з показань на заборолі, залишалося на п’ять хвилин,— потім перевела «ней­трино» на стрільбу освітлювальними ракетами. Ненароком, кілька разів моргнувши, увімкнула му­зичний плеєр. На щастя, гучність виявилася невели­кою, і епічний твір Ґрейзена Мактортура у стилі гевіметал «Присмерк троля» вдалося заткнути раніше, ніж аморфоботи виявили вібрацію.

«Ще ніколи й нікого музика Ґрейзена Мактортура не вбивала. Напевно, він був би зворушений».

Холлі перевернулася на спину, поглянула на гра­нітне, із смоляними прожилками небо, на здуті жи­воти хмар, які лизали язички полум’я.

«Тепло».

Холлі вгамувала тремтіння в руках і випростала з рукавички вказівний палець. Піднісши зброю вгору, вона широкою дугою випустила в небо се­рію ракет.