Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 17)

«Усе ще живий».

Вона закинула йому голову, щоб забезпечити при­плив повітря.

«Артемісе, повертайся. Ти нам потрібен».

Аморфоботи зникли, і про їх перебування на Ватнайокутлі свідчили лише сліди на снігу. Цвірінькан­ня, хвала богам, припинилося, хоча в розумних дозах, може, й відвернуло б увагу від тріску догораючого бо­йового шаттла.

Рукавичка Холлі відклеїлася від Артеміса з таким звуком, немов з мокрої рани зідрали величезний пластир.

«Яке нещастя,— подумала ельфійка, звісивши го­лову під вагою обліпленого нанопластинами шоло­ма. — Цілковита катастрофа».

Капітан Шорт озирнулася, намагаючись хоч якось оцінити становище. Командувач Вінйайа загинула, солдати загинули. Марсіанський зонд, що належав Ле­гітимній Ельфійській Поліції, захоплений невідомими і, судячи з усього, прямує до земної кори. Цей зонд блокував їм зв’язок з Небесним містом, а тут незаба­ром неминуче з’являться люди, яких не могли не заці­кавити всі ці вибухи й освітлювальні ракети. А у неї навіть на власну невидимість магії не вистачить.

— Ну ж бо, Артемісе,— сказала вона з нотками відчаю в голосі. — У таку халепу ми ще не потрапля­ли. Повертайся, ти любиш такі нерозв’язні пробле­ми. Пробач, що довелося вистрілити в тебе.

Холлі стягнула рукавичку і поглянула на пальці, сподіваючись побачити хоч іскорку магії.

«Нічого. Магії немає. Напевно, воно й на краще. Мозок — надзвичайно чутливий механізм, і якраз заняття чарівною наукою, найпевніше, і стали пер­шопричиною виникнення в Артеміса синдрому Ат­лантиди. Якби Артеміс хотів видужати, він міг би вдатися до старомодних способів, пігулок і електро­шоку».

«Перший сеанс електрошокової терапії я йому вже забезпечила»,— подумала Холлі, проковтнувши винуватий смішок.

Артеміс заворушився на льоду і спробував роз­плющити очі під шаром мокрих нанопластин.

— У-у-у-ух,— простогнав він. — Ди-а-ати.

— Стривай! — вигукнула Холлі, жменями приби­раючи нанопластини з його носа і губ. — Я тобі допо­можу.

Власний винахід Артеміса танув, стікаючи стру­мочками по обличчю. І щось змінилося в його очах. Колір залишився тим самим, але погляд став іншим.

«Тобі здається».

— Артемісе? — покликала вона, чекаючи почути звичну різку відповідь: «Звичайно Артеміс. А кого ти чекала побачити?» — але замість цього...

— Привіт,— сказав він просто.

Це цілком улаштувало б Холлі, якби не наступна фраза:

— А ви хто така?

«О-о-о-о. Дарвіт».

Холлі зірвала з себе шолом.

— Це я — Холлі.

Обличчя Артеміса проясніло.

— Так, звичайно. Артеміс постійно про вас думає. На свій сором, я не одразу вас упізнав. Уперше в житті бачу так близько.

— У... Артеміс думає про мене. А ти ні?

— Постійно думаю, і, дозвольте зауважити, у пло­ті ви ще чарівніші.

Холлі відчула, як на неї насуваються погані перед­чуття, немов грозові хмари на літнє сонце.

— Значить, раніше ми не зустрічалися?

— По суті, ні,— відповів хлопець. — Я, звичайно, знав про ваше існування. Бачив здалеку, коли був за­нурений в особистість Артеміса. До речі, дякую, що звільнили мене. Протягом деякого часу, після того як в Артеміса виникла одержимість числами, я втру­чався у свідомість «хазяїна», але постріл з вашої зброї став необхідним поштовхом. Адже це ви стрі­ляли?

— Так, я,— неуважно відгукнулася Холлі. — На здоров’я. — Попри розгубленість вона раптом здога­далася. — Скільки пальців я показую?

Хлопець швидко полічив пальці.

— Чотири.

— І це тебе не хвилює?

— Анітрохи. Для мене число — просто число. «Чотири» є передвісником смерті в такій же мірі, як будь-яке ціле число. А ось дробові числа можуть ви­явитися химерними.

Хлопець усміхнувся власному жарту. Така спо­внена щирої добродушності усмішка викликала б у Артеміса нудоту.

Утягнута в чужий психоз, Холлі не могла не спи­тати:

— Якщо ти не Артеміс Фаул, то хто?

Хлопець простягнув їй мокру від розталого снігу руку.

— Мене звуть Оріон. Я такий радий нарешті по­знайомитися з вами. Завжди до ваших послуг.

Холлі потисла простягнену руку, подумавши, що його гарні манери — це, звичайно, добре, але зараз їм у більшій пригоді став би хтось хитрий і нещад­ний, а цей хлопець не справляв враження хитрого і тим паче нещадного.

— Мені дуже приємно, гм... Оріоне. Справді. Ми опинилися в безвихідному становищі, і я буду вдяч­лива за будь-яку допомогу, яку ти зможеш запропо­нувати.

— Чудово,— промовив хлопець. — Я критично оцінював ситуацію, так би мовити, із «заднього си­діння», і пропоную відійти на безпечну відстань і стати табором.

Холлі застогнала.

Закортіло ж Артемісові десь піти у власній голові саме в цей час.

Фоулі вибрьохався з болота нанопластин і паль­цями розсунув завісу твані, що закривала огляд.

— Бачу, Артеміс опритомнів. Чудово. Нам не за­вадив би один з його «вочевидь безглуздих, але на­справді геніальних» планів.

— Табір,— сказав хлопець, що оселився в Артемі­совій голові. — Пропоную стати табором, можливо, зібрати хмиз для вогнища і листя, щоб улаштувати м’яке ложе для прекрасної дами.

«Хмиз? Артеміс Фаул вимовив слово “хмиз”? А хто така “прекрасна дама”?»

Вітер раптом подужчав, його порив здійняв по­верхневий шар снігу і погнав його льодом. Холлі від­чула, як сніжинки опустилися на шию і голочки хо­лоду пробігли вниз по хребту.

«І так усе кепсько,— подумала вона,— а обіцяє стати ще гірше. Батлере, де ти? Чому тебе немає по­руч?»

ГЛАВА 4: ПАРУБОЧИЙ ВЕЧІР ФЛОЙДА

Знову Канкун, Мексика, днем раніше

БАТЛЕР мав вагому причину не бути в Ісландії, яка згодилася б не лише для суду будь-якої інстанції, а й навіть для записки шкільному вчителеві. На­справді причин було кілька.

Перша: його хазяїн і друг доручив йому виконати рятувальну операцію, що обернулася пасткою. Дру­га: якщо раніше його сестрі загрожувала вигадана небезпека, то зараз ця загроза стала цілком реаль­ною. І третя: у цю хвилину його ганяли залою театру в Мексиці тисячі вболівальників реслінгу, що вель­ми були схожими на зомбі, щоправда, без гниючих кінцівок.

У розділі розваг журналу, отриманого на борту лі­така, Батлер прочитав, що останнім писком моди то­рік уважалися вампіри, але тепер їх потіснили зомбі.

«І вони безумовно тут,— подумав Батлер. — І їх до біса».

Точно кажучи, збожеволілих людей, що вештали­ся залою, не можна було назвати зомбі. Вони, безпе­речно, зазнали гіпнозу, але на зомбі не обернулися. Загальноприйняте визначення зомбі — ожилий труп зі схильністю до поїдання людських мізків.

Загіпнотизовані фанати і далі жили й були здоро­вими і не виявляли ані найменшого бажання не лише скуштувати чиїсь мізки, а й навіть їх понюхати. Вони наступали проходами з усіх боків, відрізавши всі можливі шляхи до порятунку, і змусили Батлера відступити до зруйнованого рингу й піднятися на майданчик. Цей маневр навряд чи потрапив би до першої сотні кращих варіантів дій, але за нинішніх обставин будь-яка дія, що забезпечує кілька зайвих ударів серця, була кращою, ніж стояти стовпом, зми­рившись із долею.

Батлер ляснув сестру по стегну, що було неважко, адже він ніс її на плечі.

— Гей! — невдоволено вигукнула вона. — За що?

— Просто перевіряю твій душевний стан.

— Зі мною все гаразд, зрозумів? Щось сталося з головою. Я пам’ятаю Холлі і решту підземних меш­канців.

«Згадала все», — здогадався Батлер.

Несподівана зустріч з гіпнотизером з Народу не­мов дощем оросила насіння пам’яті у свідомості сестри, і воно миттєво проросло і воскресило спога­ди. Цілком можливо, вирішив він, що сила ланцюго­вої реакції в мозку стерла результати гіпнозу.