Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 18)

— Битися можеш?

Джульєтта, дриґнувши ногами, зістрибнула на підлогу і миттєво стала у бойову стійку.

— Набагато краще, ніж ти, старий.

Батлер поморщився. Він терпляче зносив заува­ження сестри, на двадцять років молодшої за нього, що межувало з віковою дискримінацією.

— Усередині я не такий старий, як зовні, і ти це чудово знаєш. Народ, про існування якого ти щойно згадала, капітально мене відремонтував. Відмолодив років на п’ятнадцять і забезпечив захистом з кевлару на грудях. Тому я можу постояти за себе і за тебе, якщо буде потреба.

Не припиняючи сперечатися, вони машинально розвернулися, опинившись спина до спини і при­кривши одне одного. Батлер своїм буркотінням да­вав сестрі зрозуміти, що не втрачає надії вибратися звідси. Джульєтта, огризаючись, показувала стар­шому братові, що, поки вони разом, їй нічого не страшно. Ці невисловлені повідомлення відповідали дійсності лише почасти, але, принаймні, трохи за­спокоювали.

Загіпнотизовані фанати реслінгу не змогли з ходу забратися на підмостки і загатили тілами перші ряди довкола рингу, а наступні лізли за ними просто по тілах. Коли комусь удавалося піднятися вгору, Бат­лер скидав його чи її, по можливості, обережно. Джульєтта не була такою доброю, і перший її кидок завершився виразно чутним хрускотом кісток.

— Трохи легше, сестричко. Вони ні в чому не вин­ні. Просто у них мізки шкереберть.

— Ой, пробач,— відгукнулася Джульєтта далеким від каяття тоном і стусонула основою долоні в со­нячне сплетіння жінку, що була до гіпнозу, ймовір­но, дбайливою матусею.

Батлер зітхнув.

— Роби ось так,— терпляче пояснив він. — Пока­зую. Піднімаєш і просто змушуєш котитися по голо­вах товаришів. — І він кілька разів виконав прийом, щоб Джульєтта краще його засвоїла.

Вона відкинула в натовп слинявого підлітка.

— Так краще?

— Набагато. — Батлер показав великим пальцем на екран над головою. — Ця тварюка загіпнотизувала всіх, хто дивився їй в очі і чув голос. Вони нападають на нас не з власної волі.

Джульєтта вже хотіла підвести погляд, але вчасно зупинилася.

На екрані як і раніше горіли червоні очі, а м’який сповнений чару голос, що линув з динаміків, теплим медом обволікав натовп і обіцяв кожному, що все буде добре, варто лише вбити Принцесу і Ведмедя. Зроби це нескладне діло, і всі мрії здійсняться. Голос

впливав і на обох Батлерів, через що завдавати точ­них ударів їм ставало трохи важче, але без зорового контакту контролювати їхні дії було неможливо.

Натовп напосідав, і майданчик загрожував обрушитися будь-якої миті.

— Треба змусити цього хлопця заткнути пель­ку,— спробував перекричати все голосніші стогони загіпнотизованого натовпу Батлер. — Зумієш діста­тися екрана?

Джульєтта, примружившись, визначила на око висоту.

— Дотягнуся до ферми, якщо ти мене підсадиш.

Батлер поплескав себе по широкому плечу.

— Прошу на борт, сестричко.

— Секундочку,— відгукнулася Джульєтта і одним ударом ноги по голові впоралася з бородатим ковбо­єм. Потім легко, як мавпочка, вилізла на Батлера і стала йому на плечі.

— Чудово, піднімай.

Батлер крякнув, що будь-який член родини роз­цінив би як «почекай хвилинку», і врізав по горлу одному з групи розігріву, заразом збивши з ніг іншо­го. Сестра, що балансувала на плечах, йому ніскілеч­ки не заважала.

«Так це ж були близнюки,— дійшло до нього. — І вдягнені обоє сумчастими дияволами. Найдивніша бійка з усіх, в яких мені доводилося брати участь, а я навіть із тролями бився».

— Поїхали,— скомандував він Джульєтті, ухи­лившись від удару чоловіка в костюмі хот-дога, і по­лоскотав сестрі п’яти.

— Можеш мене підняти? — спитала та, тримаючи рівновагу, немов олімпійська чемпіонка з гімнасти­ки, якою, можливо, і стала б, якби вона регулярно не спізнювалась на ранкові тренування.

— Звичайно можу,— гаркнув Батлер, який мав усі шанси стати олімпійським чемпіоном з важкої ат­летики, якби він не бився з гоблінами в підземній лабораторії, коли проходили останні відбіркові зма­гання.

Він вдихнув через ніс, зосередився і, випустивши енергію, подібно до вибуху, і заричавши так, як це було б доречно у фільмі про Тарзана, підкинув мо­лодшу сестру на шість метрів до металевої ферми, що підтримувала екран і два динаміки на його кін­цях.

Перевіряти, чи зуміла Джульєтта вхопитися за балку, було ніколи, бо зомбі утворили з тіл похилий пандус, і канкунські фанати реслінгу ринули на сце­ну з твердим наміром убити Батлера, але перед смер­тю довгенько його помучити.

Тут би саме час задіяти реактивний літальний апарат, який Батлер часто носив під курткою, та оскільки в нього не було не лише апарата, а й куртки, гігант вирішив зробити оборону агресивнішою, щоб виграти для себе і Джульєтти ще кілька секунд.

Він ступив крок назустріч натовпу і трохи адапто­ваним прийомом тайцзіцюань повалив передні ряди нападників на задніх, дозволивши загіпнотизованим фанатам підкорювати гору з тіл. Усе йшло чудово приблизно з півхвилини, поки не завалилася поло­вина сцени і неживі тіла не скотилися, утворивши дуже зручну похилу площину, якою на майданчик полізли інші фанати. Поранені, здавалося, не відчу­вали болю, миттєво схоплювалися на ноги, деякі хо­дили на вивихнутих і навіть зламаних ногах. Сцену захльостувало гудіння, яке залишало єдину думку в поневолених мізках:

«Убити Скаженого Ведмедя».

«Безнадійно,— подумав Батлер уперше в житті. — Зовсім безнадійно».

Як він не відбивався, та натовп, що напосідав і далі, таки повалив його. Чиясь жирна спина притислася до обличчя, у кісточку вп’ялися чиїсь зуби. На нього, мов град, посипалися удари, але, на щастя, слабкі й неточні.

«Мене розчавлять,— подумав Батлер. — Не за­б’ють, а розчавлять».

Від цієї думки легше йому не стало. Полегкість прийшла з розумінням, що Джульєтта нагорі в ціл­ковитій безпеці.

Батлер лежав на спині, як повалений ліліпутами Гулівер. Він відчував запах попкорна і пива, дезодо­ранту і поту. Груди здавило так, що він заледве ди­

хав. Хтось чомусь намагався зняти з його ноги чере­вик, і раптом гігант утратив можливість ворушитися. Став в’язнем чистої ваги тіл.

«Артеміс сам. У Джульєтти вистачить розуму ста­ти його охоронцем замість мене».

Брак кисню забарвив світ у чорний колір, і Батлер зміг лише висунути руку з купи тіл і поворушити пальцями, прощаючись із сестрою.

Хтось укусив його за великий палець.

Потім він зник під купою тіл, а тварюка на екрані розреготалася.

Джульєтта зачепилася двома пальцями лівої руки за нижній край ферми і так напружила м’язи, що ледь відчула власні відбитки пальців. Дев’яносто п’ять відсотків населення Землі не здатні утримува­ти двома пальцями вагу свого тіла. Більшості смерт­них необхідно вхопитися обома руками, притому провисять вони не більше хвилини, а чималий відсо­ток людей здатні утримувати себе в повітрі лише за допомогою лебідки та пари дресированих важково­зів. Але Джульєтта була Батлер і навчалася в Акаде­мії Особистого Захисту мадам Ко, де цілий семестр був присвячений вивченню векторів ваги тіла. У разі крайньої потреби Джульєтта могла висіти навіть на одному пальці ноги скільки завгодно довго, аж поки який-небудь пустун не полоскоче її в чутливому міс­ці під ребрами.

Але одна річ — просто висіти на висоті, і зовсім інша — піднятися. На щастя, мадам Ко присвятила кілька семінарів і цьому питанню. Не можна сказа­ти, що це просто, Джульєтті здавалося, ніби м'язи за­волали, коли вона схопилася за край другою рукою і, підтягнувшись, видерлася на стрілу. В іншій ситу­ації вона почекала б кілька секунд, поки вгамується серцебиття, але краєм ока помітила, що натовп фа­натів реслінгу ось-ось розтопче брата, і вирішила не гаяти часу на повільне відновлення сил.

Джульєтта зірвалася на ноги і побігла балкою лег­ко, немов гімнастка. До того ж гарна гімнастка, не з тих, хто падає зі снаряда, набиваючи ґулі, як ота за­гіпнотизована дівчина-світлотехнік, що намагалася завадити їй дістатися до екрана.

Нефритова Принцеса поморщилася.

— Ой... Арліно, зараз тобі буде боляче.

Арліна нічого не відповіла, якщо не вважати від­повіддю почервоніле обличчя і відчайдушні змахи руками перед падінням з ферми. Джульєтта розумі­ла, що недобре посміхатися, коли політ дівчини був дуже комічно перерваний групкою чоловіків, які на­сувалися на брата, але не могла стриматися.

Її посмішка згасла, коли вона побачила, що Батле­ра буквально поховано під купою тіл. До неї набли­жався ще один освітлювач, трохи розумніший, ніж його попередниця, оскільки він здогадався осідлати стрілу і схрестити ступні. Повільно просуваючись до Джульєтти, він гамселив по балці величезним розвідним ключем, який страшенно гримів і викре­шував снопи іскор.

Джульєтта пристосувалася до його ритму, поста­вила ногу йому на голову і переступила бідолаху, не­мов камінь посеред струмка. Вона не стала скидати чоловіка з балки. Навіть якщо він зуміє розвернути­ся, то зупинити її все одно вже не встигне, а на згад­ку у нього на лобі залишиться симпатичний синець, про походження якого він, безперечно, задумається, коли прийде до тями.

Екран, поміщений у коробку з металевих труб, був упрост перед нею, і червоні палаючі очі на чорному тлі, здавалося, випромінювали лише ненависть.

«Або цей хлопець прийшов з тривалої вечірки».

— Стій де стоїш, Джульєтто Батлер! — промовила тварюка, а Джульєтті вчувся голос інструктора Крістіана Варлі Пенроуза з академії мадам Ко — єдиної людини, крім брата, кого вона будь-коли вважала рівнею з фізичної підготовки.