Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 20)

Протягом кількох місяців після того, як його за­арештували власний брат, командувач Джуліус Рут, і ця наївна, добропорядна Холлі Шорт, Турнбол про­сто рвав і метав. Він тижнями снував уперед і назад по камері, зганяючи свою злість на стінах. Іноді він горлав пісень, іноді влаштовував істерику, ламаючи вщент меблі. Нарешті він зрозумів, що ці витівки не шкодять нікому, крім нього самого.

Остаточно він переконався в цьому, коди у нього почала розвиватись виразка і довелося викликати медика-чаклуна, оскільки Турнбол давно позбувся магічних сил у результаті зловживання ними і не­правильного використання. Це щеня, навряд чи старше за тюремну робу Турнбола, поводилося вкрай зарозуміло. Називало його дідусем. Дідусем! Невже ці шмаркачі уже все забули — ким він був і що зробив?

«Я — Турнбол Рут! — заревів би він, якби його здоров’я геть не занепало. — Капітан Турнбол Рут, заклятий ворог Легітимної Ельфійської Поліції. Я викрав усі до одного золоті злитки з Першого ад­міністративного банку піксі. Це я сфальсифікував результат фінального матчу століття з хрустболу. Як ти смієш називати мене дідусем?!»

— Ох ця вже сучасна молодь, Леоноре,— пробур­мотів Турнбол, звертаючись до своєї коханої, але відсутньої тут дружини. — Ніякої тобі поваги.

Він здригнувся, тільки-но промовив ці слова.

— Боже правий, люба, я говорю як старий шкарбан.

А втім, заклики до богів йому нітрохи не допо­могли.

Покінчивши із жалем до самого себе, Турнбол ви­рішив використати ситуацію якнайкраще.

«Рано чи пізно у мене з’явиться шанс, і ми знову будемо разом, Леоноре. А тим часом доведеться по­водитися пристойно, наскільки це можливо».

Зробити це виявилося не так уже й складно. Через кілька місяців ув’язнення Турнбол почав спілкувати­ся з начальником в’язниці Тарпоном Вінйайа — без­вільним випускником університету, котрому ніколи не доводилося вичищати кров з-під доглянутих ніг­тів, і запропонував йому ласі шматочки інформації для його сестри Рейн, співробітниці ЛЕП, в обмін на деякі цілком невинні вигоди. Турнбола зовсім не хвилювало, що він зраджує своїх колишніх знайомих зі злочинного світу, а натомість дістав дозвіл носити будь-який одяг. Він вибрав стару поліцейську форму з мереживною сорочкою і ріжкатим капелюхом без знаків розрізнення. Здавши двох фахівців з підробки віз, що працювали на Кубі, він дістав доступ до комп’ютера, обмеженого тюремною мережею. А в об­мін на адресу шахраюватого гнома, що працював зломщиком у Лос-Анджелесі, йому видали матрац для дерев’яних нар. Щоправда, з приводу заміни «ліжка» з начальником в’язниці домовитися не вда­лося. Одного дня його сестра дорого заплатить за це.

Турнбол дуже часто годинами з насолодою думав про те, що настане день, коли він уб’є начальника, помстившись за таку неповагу. Але, правду кажучи, доля Тарпона Вінйайа не дуже хвилювала колиш­нього поліцейського. Куди більше його цікавила власна свобода, можливість ще раз заглянути в без­донні очі коханої дружини. А для досягнення цієї мети Турнбол був готовий протягом ще деякого часу вдавати м’якотілого і дурного нечестивця. Він дого­джав начальникові уже шість років, то яке значення мають ще кілька днів?

«А потім я стану самим собою,— думав він, стис­каючи кулаки. — І цього разу молодший братик не зможе заарештувати мене, якщо, звичайно, цей ма­ленький мерзотник Артеміс Фаул не вигадав спосо­бу воскрешати мертвих».

Ядерний заряд забезпечив фазовий перехід, і две­рі до камери, зашипівши, розчинилися. У дверях стояв містер Вішбі — постійний охоронець Турнбола протягом чотирьох останніх років. Турнбол не мав до Вішбі ані найменшої симпатії, насправді він почував огиду до всіх мешканців Атлантиди з їх­німи риб’ячими головами, слинявими зябрами і тов­стими язиками, але йому вдалося посіяти в душі Вішбі насіння незадоволення, і спрайт, сам того не розуміючи, зробився його рабом. Турнбол ладен був терпіти кого завгодно, хто допоміг би йому втекти із цієї в’язниці, поки не стало занадто пізно.

«Поки я не втратив тебе, моя кохана».

— О, містере Вішбі! — радісно вигукнув він, під­водячись зі свого нестатутного офісного стільця (троє спрайтів, що займалися контрабандою макре­лі). — Маєш чудовий вигляд! Здається, зябрової гни­лизни справді поменшало.

Рука Вішбі машинально злетіла до трьох смужок під крихітним лівим вухом.

— Ти в цьому певен, Турнболе? — булькнув він хрипким і змученим голосом. — Літа сказала, що їй огидно навіть дивитись на мене.

«Я розумію почуття Літи,— подумав Турнбол. — Раніше я наказав би тебе відшмагати за звернення до мене на ім’я. Капітан Рут, з твого дозволу».

Залишивши при собі ці зовсім не втішні думки, він узяв Вішбі під слизький ліктик, навіть не помор­щившись від огиди.

— Літа не розуміє, як їй пощастило,— м’яко ска­зав він. — Ви, мій друже, справжній улов.

— У-улов? — Вішбі навіть не спробував прихо­вати роздратування.

Турнбол винувато зітхнув.

— Ах так, пробачте мені, містере Вішбі. Водяні ельфи Атлантиди не люблять думати про себе як про улов чи, коли вже на те пішло, як стати уловом. Я хо­тів сказати, що ви чудовий зразок Народу, і будь-яка жінка при своєму розумі і твердій пам’яті вважатиме за щастя мати такого чоловіка, як ви.

— Дякую, Турнболе,— пробурмотів заспокоєний Вішбі. — Ну, як посувається справа? Як твій план?

Турнбол стиснув лікоть водяного ельфа, нагаду­ючи, що всюди є вуха й очі.

— Ви маєте на увазі план побудувати модель аква­навта «Ностреміус»? Оцей план? Він посувається до­сить непогано. Начальник в’язниці Тарпон Вінйайа дуже мені допомагає. Зараз ми домовляємося щодо

клею. — Він потягнув Вішбі до екрана свого комп’ю­тера. — Дозвольте показати вам моє останнє креслен­ня і висловити вдячність за виявлену цікавість. Моє перевиховання залежить від спілкування з такими порядними громадянами, як ви.

— Гм... гаразд,— буркнув Вішбі, так і не збагнув­ши, це був комплімент чи ні.

Змахнувши рукою перед екраном, Турнбол увімк­нув віртуальну клавіатуру на столі (зі справжнього дерева: викрадачі документів, Нігерія).

— Ось, дивіться. Я розв’язав проблему з баласт­ними цистернами, бачите?

Потім, швидко увівши комбінацію трьома пальця­ми, він увімкнув скремблер, що його потай проніс у в’язницю Вішбі. Прилад складався з органічних плас­тин, вирощених у нині неіснуючій філії лабораторії «Кобой» в Атлантиді. Бракований скремблер відкопали на звалищі, але для приведення його до робочого стану виявилося достатньо просто змастити його силіконом.

«Занадто багато промислових відходів,— подум­ки зітхнув Турнбол. — Тож чи варто дивуватися, що ми на самому піку кризи ресурсів?»

Крихітний скремблер був життєво необхідний, бо від нього залежало все інше. Без нього не вийшло б налагодити зв’язок із зовнішнім комп’ютером, без нього тут, у «Безодні», органи влади можуть фіксува­ти кожне натиснення на його клавіатурі і знати, над чим насправді він працює.

Турнбол постукав по екрану, і той поділився на дві частини. На одній демонструвався зроблений кілька годин тому запис: зала, забита загіпнотизова­ними людьми, що видиралися одне на одного. На другій, через камеру бота, транслювалося в реально­му часі зображення шаттла, що горів посеред крижа­ної тундри.

— Одна цистерна пропала, робити другу вважаю марною справою, тому вирішив не витрачати більше часу на це, а доручити комусь іншому.

— Розумний підхід, — сказав Вішбі, який уперше почав розуміти людський вислів: «стояти як серед води».

Турнбол Рут підпер голову рукою, немов дуже старий актор, що позував для фото.

— До речі, містере Вішбі. Дуже скоро моя модель буде готова. Ще одна з головних частин уже в дорозі сюди, і коли її доставлять, в Атлантиді не залишить­ся жодної живої істоти... Е-е-е... я хотів сказати, не залишиться жодної істоти, не засліпленої її красою.

Нікчемне пояснення. Та й фраза занадто пишно­мовна. Але навіщо панікувати? За ним ніхто не спо­стерігає. Вже кілька років. Його перестали вважати небезпечним. Увесь світ забув про існування опаль­ного капітана Турнбола Рута, а ті, хто знав його за­раз, навряд чи повірили б, що цей жалюгідний ста­рий справді може бути такий небезпечний, як написано в його досьє.

«Опал Кобой те, Опал Кобой це... — часто з гірко­тою думав Турнбол. — Ну, нічого, ми ще побачимо, хто перший утече із цієї в’язниці».

Турнбол, клацнувши пальцем, погасив екран.

— Уперед і вгору, Вішбі. Вперед і вгору!

Вішбі раптом посміхнувся, що в усіх морських ельфів супроводжувалось плямкаючим звуком, оскільки їм доводилося втягувати язик, звільняючи місце для зубів. Насправді цей вираз обличчя не був для них природним, тому вони вдавалися до нього лише для того, щоб дати зрозуміти іншим представ­никам Народу, що вони почувають.

— До речі, у мене гарні новини, Турнболе. Я, на­решті, отримав штурманське свідоцтво, відібране після втечі Мульча Діггумса.

— Це здорово, сер.

Вішбі був у конвої, коли Мульч Діггумс утік від ельфійської поліції. Кожному члену команди під­водного шаттла належало мати кваліфікацію пілота на випадок, якщо основний пілот не зможе керувати кораблем.

— Поки лише для надзвичайних ситуацій. Але че­рез рік чи два я повернуся до основного складу.

— Я, звичайно, знаю, як довго ви мріяли знову ке­рувати шаттлом, але, сподіваюся, жодних надзви­чайних ситуацій не виникне.