Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 22)

Брови хлопця поповзли вгору.

— Табір?

Холлі потерла лоб у тому місці, де раптом кольнув сильний біль.

— Табір. Приголомшливо.

За спиною раптом пролунав огидний скрегіт, і шаттл ще глибше провалився в лід, немов перемо­жений воїн.

— Ви знаєте,— задумливо промовив Фоулі,— ко­рабель дуже важкий, а виступ скелі не надто...

Він не встиг договорити — весь шаттл пішов під лід, прихопивши з собою і ресторан, немов їх обох проковтнув гігантський підземний кракен.

Буквально через кілька секунд у новоз’явленій прірві зникла і гармата Крижаний куб.

— Усе сталося неймовірно тихо,— сказав Орі­он. — Якби я не бачив це на власні очі — нізащо не повірив би.

— Ця місцевість схожа на Гном’ячий сир. Уся в дірках,— сказала Холлі, потім схопилася і побігла поковзом по льоду до нового кратера.

Оріон і Фоулі тим часом прогулювалися льодови­ком, невимушено теревенячи.

— У тому, що сталося, є й позитивний бік,— за­уважив Фоулі,— перше завдання виконано. Жодних свідчень нашої присутності.

Оріон кивнув, а потім запитав:

— Гномський сир?

— Сир, який роблять гноми.

— А,— з полегкістю промовив Оріон. — Вони його роблять, а не...

— Звичайно ні. Що за жахлива думка!

— Справді.

Діра в крижаній поверхні відкрила вхід у глибо­кий підлідний світ. Бурхливим потоком текла під­земна річка, розриваючи на шматки те, що зовсім недавно називалося рестораном «Великий помор­ник». Темно-синя вода мчала з такою силою, що зда­валася майже живою. Величезні уламки льоду, деякі завбільшки як слон, відколювалися від берега, якийсь час опиралися течії, а потім, підкорившись її волі, набирали швидкість і врізалися в будинок, перетворюючи на друзки жалюгідні рештки стін. Тишу порушувало лише ревіння скаженого потоку, кон­струкція здалася без звуку.

Шаттл застряг під невеликим пластом криги в руслі підземної річки, не здатним довго витриму­вати натиск води.

Груба сила природи цілеспрямовано руйнувала космічний корабель, залишилася тільки невелика частина — схожа на площик обсидіанової стріли сек­ція, що застрягла вістрям униз між кригою і скелею.

— Рятувальна капсула! — закричала Холлі. — Я так і думала.

Друге завдання — повиснути на хвості зонда — вже не здавалося нездійсненним. Якщо вдасться по­трапити в капсулу і якщо вона в робочому стані, то з’явиться можливість вирушити слідом за зондом і передати повідомлення у штаб ЛЕП.

Холлі спробувала проскакувати маленький кора­бель своїм шоломом, але промені як і раніше були заблоковані.

Вона повернулася до кентавра.

— Фоулі, що думаєш?

Тому не треба було пояснювати. Була тільки одна тема для роздумів — рятувальна капсула, що застря­гла в льодах у них під ногами.

— Ці штуки майже не піддаються руйнуванню і по­будовані так, що за крайньої потреби в них помістить ­ся весь екіпаж. Крім того, джерело живлення — тверде ракетне паливо, тому не так багато рухомих систем ви­йшло з ладу. На борту встановлені всі звичайні засоби зв’язку плюс надійне старе добре радіо, яке наш таєм­ний ворог, можливо, не здогадався заблокувати. Хоча, зважаючи на той факт, що він додумався перепрогра­мувати захисний екран зонда, щоб той відбивав наші власні промені, розраховувати на це не варто.

Холлі підповзла ближче, звісилася над краєм — бризки підземної річки заблищали на склі заборола.

— Ось наш порятунок, якщо все вийде.

Фоулі зацокав передніми копитами.

— Не в усіх нас може вийти. Дехто не такий гнуч­кий, як решта, і з копитами на ногах. Ти можеш заліз­ти на. капсулу зверху, а потім піднятися і забрати нас.

— Надзвичайно розумна думка,— погодився Орі­он. — Але спускатися повинен я. Рицарський дух ви­магає взяти ризик на себе.

Фоулі насупився.

— Холлі, будь ласка, заспокой цього ідіота.

Оріон відкашлявся.

— Ти занадто близько до серця береш мою хворо­бу, кентавре.

Холлі серйозно задумалася над пропозицією за­спокоїти хлопця, потім похитала головою.

— Артемісе... Оріон має рацію. Повинен спусти­тися один з нас.

Холлі відмотала трос із гаком з підвішеної на паску котушки, вправно прив’язала один кінець до сталевого арматурного стержня, що стирчав з фундаменту ресторану.

— Що ти робиш? — запитав Оріон.

Холлі швидко підійшла до провалини.

— Те, що ти збирався зробити приблизно п’ять секунд тому.

— Хіба ти не читала класику? — закричав Орі­он. — Піти повинен я!

— Цілком правильно,— сказала вона. — Ти пови­нен піти.

І вона стрибнула в підземну печеру.

Оріон дико заричав, немов тигр, якому зав’язали хвоста вузлом, і навіть тупнув ногою.

— Bay,— сказав Фоулі. — Тупаєш ногами. Ти справді розсердився.

— Схоже на те,— визнав Оріон, заглядаючи у про­валину.

— Як правило, це Холлі тупала ногами, коли ти виводив її із себе. Інший ти.

— Чомусь мене це не дивує,— трохи заспокоїв­шись, відказав Оріон. — Іноді я буваю нестерпний.

Хлопець ліг на лід.

— Ви вибрали правильний маршрут, Холлі,— промовив він майже нечутно. — Вам безперечно вдасться обійти цю величезну крижану стіну.

— Сумніваюся,— пробурчав Фоулі і, як виявило­ся, кентавр мав рацію.

Капітан Шорт спускалася набагато швидше, ніж їй того хотілося, і це пояснювалося винятково не­справністю спорядження. Коли б котушка на паску не була пошкоджена під час недавньої атаки аморфоботів, то вона 6 автоматично сповільнила рух, і Холлі вдалося б уникнути неминучого зіткнення. Насправді вона летіла майже зі швидкістю вільного падіння, і пом’якшити удар могло лише слабке на­тягнення троса.

Думка промайнула в голові Холлі ще швидше, ніж стрімкий лід перед очима: «Сподіваюся, обійдеться без переломів — у мене зовсім не лишилося магії для зцілення».

Наступної миті вона коліньми й ліктями влипла у крижану стіну. Лід, твердіший за камінь і гострі­ший за скло, розпоров її костюм, немов папір. Холод і біль пронизали тіло, щось затріщало, але, на щастя, це виявився лід, а не її кістки.

Стіна похило спускалася до берега підземної річки, і Холлі Шорт безпорадно з’їхала вниз, і лише завдяки щасливій випадковості їй удалося приземлитися на ноги. Рештки повітря вилетіли з її легенів, оскільки удар від зіткнення віддався в ногах. Вона благала про іскорку магії, але ніщо не могло позбавити її болю.

«Ворушися, солдате»,— веліла вона собі, уявив­ши, що наказ віддав Джуліус Рут.

Вона видиралася крижаним берегом, бачачи влас­не відображення — спотворене, з божевільними очима, як у доведеного до відчаю плавця, що опи­нився серед замерзлого ставка.

«Поглянь на це обличчя. Не завадило б провести днинку в грязьовій ванні»,— подумала вона.

Зазвичай сама думка про даремно витрачений час на курорті сповнювала її жахом, але сьогодні така перспектива здавалася надзвичайно приваб­ливою.

«Лікувальна грязь і кружальця свіжого огірка на очі. Як приємно...»

Утім, про це не варто було навіть мріяти. На неї чекала робота.

Холлі підповзла до рятувальної капсули. Повз неї мчала річка і била у фюзеляж, від чого лід укривався тріщинами.