Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 24)

Оріон шморгнув носом.

— Добре. Тоді, можливо, шляхетний кентавр до­везе мене на собі до найближчого села? Я зможу за­робити кілька монет своїми віршами, а ти побудуєш для нас хатину і почнеш показувати подорожнім циркові трюки...

Пропозиція була настільки дивна, що Фоулі на се­кунду замислився, чи не стрибнути у прірву, щоб тільки опинитися подалі від цього божевільного.

— Розумієш, тут не Середньозем’я. Ми не в казці. Я не шляхетний, і в моєму репертуарі немає цирко­вих трюків.

Оріон здавався розчарованим.

— Навіть жонглювати не вмієш?

Саме ідіотизм співрозмовника допоміг Фоулі отя­митися від горя. Він схопився на ноги і загарцював навколо хлопця.

— Хто ти? Що ти за один? Я думав, у тебе залиши­лася хоч Артемісова пам’ять. Як можна бути таким ідіотом?!

Оріона ніскілечки не зачепили його слова.

— У мене все залишилося. Спогади і кінофільми для мене реальні, як і все інше. Ти, Пітер Пен, Лохнеське чудовисько, я сам. Усе це цілком реально, мабуть.

Фоулі потер лоба.

— Усе ще гірше, ніж я думав. Боже, допоможи нам.

Оріон раптом широко посміхнувся.

— Є ідея!

— Невже? — У Фоулі з’явилася слабка надія, що у мозку хлопця збереглася хоч одна іскра Артемісо­вого розуму.

— Чом би нам не пошукати чарівний камінь, що виконує бажання? Або, якщо з цим нічого не вийде, ти зможеш пошукати на моєму голому тілі яку-не­будь таємничу родимку, яка означає, що я насправді принц якої-небудь країни.

— Добре. — Фоулі, важко зітхнув. — Тоді починай шукати чарівні камені, а я тим часом напишу магічні руни на снігу.

Оріон весело заплескав у долоні.

— Блискуча думка, шляхетне створіння! — І він почав ногами перевертати камені, шукаючи чарів­ного.

«Синдром прогресує,— подумав Фоулі. — Усього кілька хвилин тому хлопчина поводився розсудливі­ше. Чим безнадійніше становище, тим далі від реаль­ності він відходить. Якщо ми не повернемо Артеміса найближчим часом, він зникне назавжди».

— Я знайшов! — раптом закричав Оріон. — Ча­рівний камінь!

Він нахилився, щоб оглянути свою знахідку.

— Ні. Стривай. Це якийсь молюск... — Він вину­вато посміхнувся. — Я побачив, як він біжить, і ви­рішив...

Фоулі пройняла думка, якої він не міг уявити і в страшному сні: «Краще, якби поряд був Мульч Діггумс».

Усвідомивши це, кентавр здригнувся.

Оріон голосно скрикнув і позадкував.

— Я знайшов його! Цього разу — справжній. Ди­вися, Фоулі, дивися!

Фоулі змусив себе поглянути і здивувався, поба­чивши, що камінь справді танцює.

— Це неможливо,— сказав він і подумав: «Невже він якимсь чином утягнув мене у свій психоз?»

Оріон аж стрибав з радощів.

— Усе по-справжньому!

Камінь високо підскочив і пострибав поверхнею замерзлого озера. На тому місці, де він лежав, про­бивши крижану кірку, з’явилася рятувальна капсула. Вона піднімалася все вище і вище, гуркіт двигунів наростав, і від вібрації крижини розліталися на шматки.

Через мить Фоулі усвідомив суть того, що відбу­вається, і теж безмежно зрадів.

— Холлі! — загорлав він. — У тебе вийшло! Ти не покинула нас!

Рятувальна капсула вихопилася на поверхню і впала на бік. Відчинився передній ілюмінатор, і вони побачили обличчя Холлі, бліде, вкрите десят­ками дрібних порізів, з яких сочилася кров, але ся­ючі очі дивилися впевнено.

— Паливний блок руйнується,— пояснила вона, перекрикуючи ревіння двигунів. — Залазьте обоє і пристібайтеся. Ми повинні зловити це вогнедишне чудовисько.

Простота наказу дозволила Фоулі з Оріоном ви­конати його без конфлікту.

«Холлі жива»,— подумав Фоулі.

«З моєю принцесою все гаразд,— радів Оріон. — І ми переслідуємо дракона».

— Фоулі,— звернувся він до кентавра,— гадаю, ми неодмінно повинні знайти на мені таємничу ро­димку. Драконам це подобається.

Мозок Артеміса Фаула, наш час

Артеміс не зник безслідно. Він виявився ув’язненим у маленькій віртуальній кімнаті у власній голові. Кімната нагадувала його кабінет у родовому маєтку Фаулів, бракувало лише моніторів на стіні. Насправ­ді й самої стіни не було. Замість рядів плазмових па­нелей та цифрових телевізорів перед ним плавало вікно в реальність його власного тіла. Він бачив те саме, що і цей дурень Оріон, чув безглузді фрази, що їх вимовляли його власні вуста, але не міг контролювати дії цього романтика-тюхтія, котрий зайняв міс­це водія, якщо використовувати термінологію авто­мобілістів, що високо оцінили б Холлі з Батлером.

В Артемісовій кімнаті стояли письмовий стіл та стілець. Одягнений Артеміс був в один із пошитих на замовлення костюмів фірми «Зеґна» з тонкої тка­нини. Він бачив переплетення ниток на рукаві, від­чував вагу матеріалу, немов у реальності, але чудово розумів, що все це лише ілюзія, створена його моз­ком з метою навести деякий лад у хаосі думок.

Він опустився на стілець.

Перед Артемісом, на тому, що його розум вирі­шив назвати екраном, відображувалися події, що розгорталися в реальному світі. Хлопець здригнув­ся, спостерігаючи, як самозванець Оріон незграбно намагається зачарувати його друзів.

«Він геть зіпсує мої стосунки з Холлі»,— подумав він.

А тепер Оріон здумав поводитися із Фоулі як з якоюсь міфічною істотою.

В одному Оріон не помилявся. Розвинулася друга стадія синдрому Атлантиди — психічного захворю­вання, викликаного комбінацією неправильного по­водження з магією і почуття провини.

«Почуття провини додалося, адже я підставив власну матір під удар Опал Кобой».

Артеміс раптом зрозумів, що, коли він опинився у цій пастці, числа втратили владу над ним. У нього також не виникало ніякого бажання переставити предмети на своєму столі.

«Я вільний».

Метафоричний тягар упав з його алегоричних плечей, і Артеміс Фаул знову відчув себе самим со­бою. Живим, розумним, зосередженим, уперше за багато місяців. Ідеї випурхували з його мозку, немов кажани з печери.

«Так багато потрібно зробити. Стільки планів. Батлер... я повинен його знайти».

Артеміса переповнювали сила та енергія. Схо­пившись зі стільця, він підбіг до екрана. Він про­б’ється, неодмінно вирветься назовні і поверне цьо­го типа Оріона туди, звідки той з’явився. Наступним пунктом у списку поточних справ значилося: виба­читися перед Фоулі та Холлі за грубість, а потім ро­зібратися з цим захопленим космічним зондом. Під­земна річка розбила його Крижаний куб ущент, але можна побудувати новий. За місяць проект може вже працювати. А потім, коли льодовикам переста­не загрожувати небезпека, він, можливо, погодить­ся пройти курс регресивної терапії, звернувшись до одного з невідомих психіатрів. Звичайно, не до тієї купки членів наукової спільноти, які ведуть власне ток-шоу.

Екран виявився не таким міцним, як уявлялося Артемісові. По суті, це була глибока в'язка речовина, що нагадувала йому трубопровід подачі плазми, яким він пробирався в лабораторію Опал Кобой кілька років тому.

Проте він наполегливо просувався вперед і неза­баром відчув, як занурюється в холодний в’язкий гель, який відштовхнув його назад.

— Мене не злякати! — закричав Артеміс, переко­навшись, що може кричати за цим екраном. — Я ще потрібен великому світові!

І запізніло подумав: «Злякати? Великому світові? Я починаю говорити, як цей кретин Оріон».

Ця думка додала йому сил, і він почав рвати слиз, що захопив його в полон. Артеміс відчував себе активним і впевненим, відчував себе спадкоємцем Фаулів, як у давні часи. Нестримним.

Аж раптом він помітив прямо перед собою щось яскраве і шипляче, немов бенгальський вогонь напередодні Дня всіх святих. Вогників було бага­то, кілька десятків, і вони повільно занурювались у гель.

Що це таке? Що вони означають?

«Якщо я їх створив,— подумав Артеміс,— отже, повинен знати».

І за мить здогадався. Шиплячі бенгальські вогні насправді виявилися крихітними золотими цифра­ми. Однаковими. Усі четвірки.

Смерть.

Артеміс відсахнувся, але зразу ж опанував себе.