Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 26)

— Як клітини головного мозку? — ввічливо поці­кавився Томстоун. — Сподіваюся, повідомлення було варте того?

— Не хвилюйся про це, містере Стовідсотково За­конослухняний Громадянин,— різко відповів Бар­нет. — Воно стосується лише нас, злочинців.

Він постукав по барній стійці електрошоковим кийком, і по латунному поручню хвилями пробігли іскри.

— Крюїку! — гукнув він у залу. — У тебе ж є шаттл? Правильно?

Один із гномів у кінці зали підвів сиву голову. З його бороди згустками падала пивна піна.

— Ага. Гіроскопічний. Досить старий, але працює нормально.

Барнет ляснув у долоні, вже підраховуючи комі­сійні.

— Чудово. З’явилося замовлення. Дві людини, вбити.

Крюїк повільно похитав головою.

— Жодних убивств. Ми злочинці, але не люди.

— Замовник згоден тільки на цілковиту ліквіда­цію. Утямив?

— Цілковиту ліквідацію? — втрутився у розмову Томстоун. — А це безпечно?

Барнет хихикнув.

— Так, якщо ти триматимеш пальці подалі від дротів. Дві людини, брат і сестра, прізвище — Батлер.

Томстоун здригнувся.

— Батлер? Брат і сестра?

Барнет заплющив одне око, звіряючись за імплан­татом.

— Так. Я уточню всі деталі через твоє судно, Крюїку. Робота термінова. Оплата — за вищим розря­дом, як сказали ці людці.

Гном на ім’я Крюїк перевірив заряд у своєму ста­ромодному «Нейтрино».

— Ці людці ні про що не зможуть розповісти, коли я закінчу працювати з ними. — Він постукав

по столу, викликаючи своїх бійців. — Ходімо, хло­п’ята. Треба декому промити мізки.

Томстоун швидко встав.

— Хлопці, а у вас знайдеться містечко для ще одного?

— Я так і знав,— пирхнув Барнет Ріддлс. — На­вряд чи можна залишитися стовідсотково законо­слухняним. Як тільки побачив тебе, одразу зрозумів: у цього хлопця багате минуле.

Крюїк застібав пасок, обвішаний списами, набо­ями і приладами страхітливого вигляду із запалами і конденсаторами.

— А чому я маю брати тебе з собою, незнайомцю?

— Ти повинен узяти мене, бо, коли ці Батлери уб’ють твого пілота, я зможу зайняти його місце.

Нетипово худий гном одірвався від любовного роману, який читав.

— Уб’ють? — перепитав він, і губи його затремті­ли. — Крюїку, скажи, а таке можливе?

— Мені доводилося зустрічатися з цими Батлерами,— сказав Томстоун. — Вони завжди починають з пілота.

Крюїк оцінююче поглянув на Томстоуна, звер­нувши увагу на його потужні щелепи і м’язисті ноги.

— Гаразд, незнайомцю. Займеш місце другого пілота. Отримаєш меншу частку, і жодних запере­чень.

Томстоун посміхнувся.

— Навіщо заперечувати зараз, коли можна запе­речити потім?

Крюїк задумався над питанням так, що у нього за­боліла голова.

— Добре. Як скажеш. Усім прийняти витверезні пігулки, і по машинах. У нас є люди для ліквідації.

Томстоун пішов через бар услід за новим коман­диром.

— Наскільки добре твоє обладнання для стиран­ня пам’яті?

Крюїк знизав плечима.

— А яка різниця? — просто відповів він.

— Мені подобається твій підхід до справи,— по­годився Томстоун.

Канкун, Мексика, наш час

Йшлося, звичайно, про тих самих Батлерів, які вте­кли від натовпу загіпнотизованих фанатів реслінгу і вирішили — через півгодини після того, як Крюїк найняв у команду другого пілота,— трохи звести дух і відпочити кілька хвилин на залитому сонцем березі лагуни Канкуна. Полювання на них Турнбол Рут улаштував радше задля розваги, а зовсім не з побо­ювань, що вони якимсь чином зможуть завадити його планам. Утім, такі грізні противники, якими за­рекомендували себе Батлери, цілком здатні завдати прикрощів. А плани Турнбола відзначалися неаби­якою складністю і без участі неспокійних людей. Кра­ще взагалі стерти їх з лиця землі. Крім того, одного разу їм уже вдалося вислизнути, і Турнбола це драту­вало, а він терпіти не міг, коли його щось дратує.

Джульєтта присіла навпочіпки біля самої води, наслухаючи сміх і дзенькіт келихів із шампанським, що долинали з яхти, яка пропливала повз них.

— Братику, у мене є ідея,— сказала вона. — Чом би нам не попросити в Артеміса мільйон доларів і не піти у відставку. Гаразд, я можу піти у відставку, а ти будеш моїм охоронцем.

Батлер сів поряд з нею.

— Відверто кажучи, навряд чи в Артеміса є міль­йон доларів. Він усе вклав у свій останній план, він його називає ПРОЕКТ.

— І що ж він збирається вкрасти цього разу?

— Нічого. Артеміс зав’язав. Зараз він намагається врятувати світ.

Рука Джульєтти завмерла, не встигнувши кинути камінець у воду.

— Артеміс Фаул зав’язав? Наш Артеміс Фаул? Хіба це не суперечить закону сім’ї Фаулів?

Батлер не те щоб усміхнувся, але його обличчя стало менш похмурим.

— Зараз не час для жартів, сестричко. — Він по­мовчав. — Але якщо хочеш знати, у статуті Фаулів дійсно є стаття, де сказано: член сім’ї, що став на шлях

доброчесності, позбавляється слововказа Доктора Зло і присосок.

Джульєтта пирснула.

— Присосок!

Звичайний похмурий вираз обличчя Батлера мит­тєво відновився.

— Серйозно, сестричко. Ми ускочили в погану іс­торію. Нас переслідують агенти Народу, і при цьому ми на іншому кінці землі від мого хазяїна.

— До речі, а як ти тут опинився? Хто послав тебе навздогін за недосяжним?

Батлер уже подумав про це.

— Артеміс. Можливо, його змусили так учинити, хоча це малоймовірно. Найпевніше, його обдурили.

— Обдурили? Артеміса Фаула?! Він змінився.

Батлер насупився, поплескав долонею по місцю, де зазвичай висіла кобура.

— Артеміс і справді змінився. Ти навряд чи впіз­нала б його. Він став іншим.

— Іншим? Яким?