Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 27)

Батлер насупився ще дужче, глибока зморшка за­лягла між бровами.

— Усе рахує. Кроки, слова, предмети — геть усе. Здається, віддає перевагу числу «п’ять». А ще ряди. Всі предмети навколо себе він розташовує рядами. Зазвичай по п’ять чи по десять предметів у ряду.

— Я чула про щось подібне. Здається, це назива­ється ОКР — обсесивно-компульсивний розлад.

— А ще він став параноїком. Нікому не довіряє. — Батлер похнюпив голову. — Навіть мені.

Джульєтта жбурнула камінець далеко від берега.

— Схоже, Артеміс потребує допомоги.

Батлер кивнув.

— А ти як? Тобі чимало довелося пережити за останній час.

Джульєтта згребла жменю камінців.

— Що? Ти маєш на увазі те, як за мною ганявся натовп загіпнотизованих фанатів? І те, як я раптом згадала про існування Чарівного народу? Та це дріб­ниці!

Батлер Незадоволено забуркотів. Він уже й забув, як сестра любить поглузувати з нього і як він звик це терпіти.

— Так, це дрібниці, — Він легенько штовхнув її ліктем.

— Не хвилюйся про мене, братику. Я сучасна дів­чина. Сильна і розумна, хіба не знав?

— Усе зрозумів. Ти даєш собі раду, так?

— Не тільки, братику. Я почуваюся чудово. Коли Батлери разом, пліч-о-пліч, ніхто їм не стане на за­ваді.

— Нові спогади не збивають тебе з пантелику?

Джульєтта засміялася, і у Батлера одразу потеплі­ло на серці.

— Збивають із пантелику? Надворі вже не сімдеся­ті. Ні, спогади не збивають мене з пантелику. Власне кажучи, вони... — вона трохи подумала, добираючи слова,— чудово почуваються в моїй голові. Знайшли своє місце. Як я могла забути Холлі? Чи Мульча?

Батлер дістав з кишені двоє сонцезахисних окуля­рів. Оправа була дещо товщою, ніж у сучасних мод­них окулярів, а на дужках були встановлені крихітні сонячні батареї.

— Якщо Народ сяде нам на хвоста, можуть стати у пригоді.

Джульєтта взяла окуляри двома пальцями, і до­тик до них викликав нову хвилю спогадів.

«Артеміс зробив їх з розібраних поліцейських шоломів, щоб ми могли бачити крізь захисні екрани. У ЛЕП усі хитрі, але Артеміс ще хитріший».

— Я пам’ятаю ці окуляри. Навіщо ти взяв їх із собою?

— Перше правило бойскаута: будь готовий до всього. Підземні мешканці всюди. Не хочу ненаро­ком підстрілити одного з них чи, навпаки, промах­нутися.

Джульєтті залишалося лише сподіватися, що брат жартує.

— Ти не стрілятимеш у підземних мешканців,— сказала вона, надягаючи окуляри.

І тієї ж миті щось з’явилося в її полі зору, немов вискочило з тостера. Це щось вочевидь не було лю­диною. Воно висіло на пасках і прицілювалося яко­юсь цибулеподібною зброєю їй у голову. Одяг істоти нагадував комбінезон, зроблений з в’язкої смоли, він щільно облягав як її тіло, що теліпалося в повітрі, так і кожну волосину клоччастої бороди.

— Ельф! — пронизливо скрикнула Джульєтта. — Стріляй у цю тварюку!

Багато хто подумав би, що вона жартує. Врешті-решт, яка ймовірність появи підземного мешканця тієї самої миті, коли вона надягне окуляри з фільтра­ми? Не кажучи вже про те, що Джульєтта славилася своїм недоречним гумором і часто сипала дотепами у хвилини смертельної небезпеки.

Наприклад, коли інструктор Крістіан Варлі Пен­роуз із академії мадам Ко зірвався з північного схилу Евересту і полетів униз назустріч неминучій загибе­лі, відвернути яку могла лише ця худенька дівчина, Джульєтта закріпилася на скелі і гукнула падаючому сенсею: «Агов, Пенроузе! Накинете кілька балів, якщо я вас урятую?»

Отже, були вагомі причини припустити, що Джу­льєтта, закричавши «стріляй!», вирішила пожартува­ти зі старшого брата, але Батлер думав інакше. Його вчили розпізнавати нотки стресу в голосі, та навіть якби Артеміс не змусив його прослухати в машині лекцію на цю тему, він чудово знав, чим відрізняєть­ся «справді налякана» Джульєтта від Джульєтти, «що здумала пожартувати». Тому коли сестра крикнула «стріляй!», Батлер зробив вибір на користь агресив­них швидше, ніж колібрі змахнула б крильцями.

«Немає зброї, немає стрільби,— подумав він. — Але можливі варіанти».

Відповідно до вибраного варіанту він міцно схо­пив сестру за плече і жбурнув її вбік так, що вона проїхалась рінистим берегом, і її плече вкрилося по­дряпинами від камінців.

«Подряпала плече. Тижнів три болітиме».

Викинувши вперед руки і використовуючи інер­цію, Батлер з максимальною швидкістю рвонув упе­ред і вгору, намагаючись ухопити того, хто злякав Джульєтту. Залишалося сподіватися лише, що тва­рюка перебуває достатньо близько — інакше підзем­ний мешканець, посміхаючись під заборолом шоло­ма, міг спокійно прицілитися в нього.

Везіння не залишило Батлера. Він схопив щось коротке і товсте. Щось, що відчайдушно чинило опір і брикалося, ніби свиня в мішку, а також пускало специфічний запах, який здався б знайомим людині, що мала нещастя падати обличчям у середньовічне помийне відро.

«Упізнаю цей запах,— подумав Батлер, міцно три­маючи істоту в руках,— Гном».

Те, на чому висів гном, з виском провисло, і Бат­лер з його дриґотливим бранцем опинилися до пояса у воді лагуни. Батлерові це не завдало ані найменшої шкоди, він практично намотався на невидимого гно­ма, і прохолодна вода подіяла на нього відсвіжливо, тоді як для підземного мешканця в захисному костюмі водні процедури мали катастрофічні наслідки — грубі гострі камені на дні маленької затоки продерли захисний костюм, і той порвався, випустивши тиск.

Гном Крюїк раптом став видимий.

— Ага! — вигукнув Батлер, піднімаючи гнома з хвиль. — Голова гнома. Чудово.

Від удару Крюїк утратив дар говорити всіма мова­ми, як і свої магічні здібності, але він досить довго прожив серед людей і нахапався розмовних висловів з безлічі мов. Отож він витлумачив Батлерів вигук неправильно.

«Голова гнома? Ця бридка людина хоче зжерти мою голову!»

Батлер тому так зрадів, що голови у гномів непро­порційно великі, а в цього виявилася й зовсім гігант­ська — вона майже дорівнювала голові Батлера й увінчувалася шоломом.

«Надягнувши цей шолом, я побачу те, що бачив цей замірок».

Отож, Батлера цікавив тільки шолом, а не його переляканий господар.

— Не шарпайся, слизняк,— прохрипів охоро­нець, звичним рухом відщіпаючи двері і зриваючи шолом з голови гнома. — Ти що, намагався застріли­ти мою сестру?

Упізнавши слово «застрілити», Крюїк поглянув на свої руки і з жахом побачив, що в них нічого не­має. Він упустив зброю.

Крюїк був професійним злочинцем, йому доводи­лося потрапляти в смертельні лабети, і він ніколи не втрачав самовладання. Одного разу він зумів заляка­ти банду п’яних гоблінів, маючи під рукою лише бляшанку лосьйону від опіків і три шийки від пля­шок, але цей кровожерний гігант зі спотвореним люттю обличчям і прагненням зжерти чиї-небудь мізки трохи не позбавив його розуму.

— Ні-і-і! — пронизливо зарепетував він. — Не їж мої мізки!

Батлер, не звертаючи уваги на істерику гнома і за­тхлий сморід від нього, однією рукою згріб шолом, як баскетболіст — м’яча.

Тепер череп Крюїка залишився без захисту, і гном міг присягнутися, що відчуває, як його мозок тря­сеться, немов холодець.

Коли гном опиняється в подібній безвихідній си­туації, зазвичай відбувається одне з двох. Перше: гном роззявляє пащу і намагається прогризти вихід на волю. Крюїк не міг так учинити, оскільки йому за­важав каптур костюма. Друге: переляканий гном «скидає баласт» — хитрість, до якої вдаються пілоти, викидаючи за борт зайвий вантаж у будь-яких об’є­мах, щоб підтримати політ повітряного судна. Гно­ми здатні скинути до однієї третини ваги власного тіла протягом усього п’яти секунд. Звичайно, це крайній засіб, і робити це гном може не частіше одного разу на десять років. Відбувається стрімке викидання пухких шарів рідкуватого жиру, проков­тнутого ґрунту і газів через отвір, який гномські матусі чемно називають нижнім тунелем.

Скидання баласту — майже рефлекторна реакція, і вона відбувається, коли частота серцевих скорочень перевищує двісті ударів за хвилину, що й сталося із Крюїком, коли Батлер поцікавився, чи не намагався він застрілити його сестру. Тієї миті Крюїк фактично втратив контроль над функціями свого організму і встиг лише крикнути: «Не їж мої мізки!» — перш ніж його тіло вирішило скинути баласт і використати рушійну силу, що виникла при цьому, щоб ушитися.

Батлер, звичайно, не мав уявлення про такі біо­логічні особливості бранця. Він просто відчув рап­том, як злітає спиною вперед високо в повітря, стис­куючи в обіймах реактивного гнома.

«Невже знову?!» — подумав він. Напевно, Батлер був єдиною людиною, кому в подібній ситуації таке могло спасти на думку.

Він поглянув униз. Сестра швидко зменшувалася в розмірах, але ще можна було розгледіти цяточку роззявленого від подиву рота. А Джульєтті привиді­лося, ніби, побившись з одягненим у блискучий ком­бінезон гномом, її брат раптом навчився літати.

«Переживати через те, що Джульєтта переживає за мене, буду потім,— вирішив Батлер, намагаючись не думати про виблискуючий у бульбашках стру­мінь, що штовхав їх у небо все ближче до літального апарата, до якого вони були прив'язані. — Гей! Уни­зу! Стережіться!»

Коли Батлер надягнув шолом Крюїка, у нього ви­никли проблеми важливіші, ніж Джульєттине хви­лювання. Вони з величезною швидкістю мчали до гірокоптера, ніяк не контролюючи свій політ. Крю­їка вистачало лише кричати щось про свій мозок, тому врятувати обох міг тільки Батлер. Проблема полягала не у висоті. Вони злетіли не так високо, щоб постраждати від падіння, особливо враховуючи м’який водяний матрац унизу. Справа в тому, що гвинт літального апарата міг нашаткувати їх тонки­ми скибочками, а потім, безперечно, гірокоптер ви­бухне і підсмажить їх. Двигун працював безшумно, але двоє тіл, пройшовши крізь гвинт, неминуче ви­ведуть глушники з ладу.