Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 28)

«Мій останній учинок на землі — виявлення Наро­ду, а я нічого не можу вдіяти, щоб запобігти цьому».

Вони зі свистом мчали вгору — вітер шарпав їх­ній одяг і холодив шкіру. Вирячені очі гнома закоти­лися, крізь розкритий клапан вивалилися складки шкіри.

«А колись він був повненьким, це точно».

До лопатей залишалося всього кілька метрів, коли вони, злетівши над судном, зависли на наносекунду в повітрі — у Крюїка, нарешті, вичерпалися запаси палива в нижньому тунелі.

— Давно пора! — проричав Батлер.

І вони полетіли вниз, прямісінько на лопаті гвинта.

«Треба ж,— подумав Батлер,— я загину, рятуючи сестру від гнома-вбивці. Могло бути й гірше».

Останньої миті гвинт обернувся на дев’яносто градусів, гірокоптер нахилився і зловив Батлера і Крюїка в люк з підвітряного боку.

Батлер ледве устиг подякувати зіркам за чудесний порятунок, як зрозумів, що попав із жару та в по­лум’я.

Судячи з усього, між гномами, що входили до банди, виникла серйозна сварка. На підлозі паса­жирського відсіку валялися бездушні тіла, а три ще живі бійці билися й далі — двоє проти одного. У цьо­го одного з носа юшила кров і закопчений слід на плечі свідчив, що в нього поцілили з «Нейтрино», але він і не думав здаватися.

— Ти саме вчасно,— стиха зауважив він охорон­цеві. — Ці хлопці дуже незадоволені, що я трохи пом’яв їхню літалку.

— Томстоуне, зраднику! — заволав один з гномів.

— Томстоун?! — Батлер важко дихав і говорив одночасно.

— Ага,— відгукнувся давній друг Батлера Мульч Діггумс. — Узяв нове ім’я на виході. До речі, тобі по­щастило, що я вийшов.

Гіроскопічні стабілізатори вирівняли судно, і Бат­лер, скориставшись миттю відносного спокою, віді­рвав од себе Крюїка і викинув його через двері відсіку.

— А, Крюїк... — сказав Мульч. — Рідко зустрінеш істоту з таким незвичним ім’ям.

Батлер уже не слухав його. Якщо й буває час слу­хати Мульчові теревені, — то він ще не настав. Він обернувся до решти ворожих гномів.

— Ви, двоє. — Він скорчив найлютішу пику, що колись змусила троля засумніватися, а чи не відку­сив він більше, ніж здатен прожувати.

Парочка скулилася від страху під поглядом Батле­ра і почала похапцем прикидати, яким може вияви­тися наказ велетня.

Батлер показав великим пальцем на двері відсіку.

— Стрибайте,— просто сказав він.

Гноми перезирнулися, і їхні погляди були красномовнішими за будь-які слова.

«Або вистрибнути під пекучі промені сонця,— думали вони,— або залишитися тут і битися з цією жахливою людиною-горою».

Вони взялися за руки і стрибнули.

Усього кілька секунд знадобилося Мульчу на те, щоб узяти керування гірокоптером на себе й піді­брати Джульєтту.

— Привіт, Нефритова Принцесо! — гукнув він з крісла пілота. — Як твоя кар’єра рестлера? До речі, тепер у мене теж є друге ім’я. Мене називають Томстоуном. Як тобі?

— Мені подобається,— сказала Джульєтта і поці­лувала Мульча в щоку,— Дякую, що врятував нас.

Мульч усміхнувся.

— По телевізору не показували нічого цікавого. За винятком платних каналів, а я з принципу від­мовляюся платити за програми. Є, правда, передачка одного паскудного шеф-кухаря. Мені він подобаєть­ся, а надто його шедевр з індичачих гребінців і пари стручків квасолі.

Новознайдені спогади підказали Джульєтті, що в голові у Мульча їжа завжди посідає перше місце.

— Отже, ти випадково опинився в барі, коли цим хлопцям передали замовлення? — недовірливо спи­тав Батлер, скидаючи сухі пайки гномам, що вибра­лися на берег.

Мульч потягнув на себе штурвал, щоб швидше сховатися в хмарах.

— Так. Це доля, друзі мої. Заради вашого поря­тунку я пішов проти своїх. Сподіваюся, ви належно оціните мій учинок. Точніше, сподіваюся, його на­лежно оцінить ваш багатий хазяїн.

Батлер зачинив люк, і шум вітру затих.

— А по-моєму, основну роботу виконав я.

— Лише зірвав мій план,— огризнувся гном, — Вони б оглушили вас обох, підняли на борт, і ось тоді настала б моя черга.

— Геніальний план.

— У порівнянні з падінням на гвинт гірокоптера?

— Ох, твоя взяла.

На мить повисла тиша, яку важко відчути на бор­ту людського літального апарата. Така іноді виникає, коли невелика група людей замислюються про те, як довго вони зможуть виходити зі смертельно небез­печних ситуацій без утрат, зберігаючи свої життя.

— Знову в дорогу? — порушив мовчанку Мульч. — Назустріч пригодам, рятувати світ найостаннішої миті, еге ж?

— Ну, за сьогоднішній вечір ми зазнали нападу зомбованих фанатів реслінгу і невидимих гномів,— похмуро промовив Батлер. — Виходить, ти маєш ра­цію.

— Куди летимо? — спитав Мульч. — Сподіваюся, не туди, де дуже сонячно. Чи дуже холодно. Ненави­джу сніг.

Батлер відчув, що усміхається, не те щоб ласкаво, але й без звіриної зловтіхи.

— До Ісландії.

Мульч на мить випустив штурвал з рук, і гірокоптер різко клюнув носом.

— Батлере, якщо ти здумав пожартувати, то жарт не вдався.

Усмішка зникла з обличчя Батлера.

— Ні,— промовив він,— це не жарт.

ГЛАВА 7: ЯК Я КОХАЮ ТЕБЕ?

Ватнайокутль, наш час

ОРІОН Фаул пристебнувся пасками до крісла позаду Холлі й одразу зашептав їй щось на вухо, поки вона вела рятувальну капсулу схожим на зміїну нору тунелем, проточеному в льодовику викраденим зондом.

Коли хтось бубнить тобі над вухом, це викликає роздратування навіть у хвилини щастя, але якщо ця людина верзе романтичні дурниці під час гонитви на запаморочливій швидкості, коли власник вуха нама­гається впоратися з ручками керування двадцяти­річної рятувальної капсули, то це не просто дратує, а небезпечно відволікає увагу.

Холлі протерла ілюмінатор рукавом костюма. Лише промінь носового прожектора освітлював шляху тунелі.

«Прямо,— подумала вона. — Поки що прямо».

— Як я кохаю тебе? — задумливо промовив Оріон. — Зараз подумаю. Люблю тебе пристрасно і нескінченно... звісно, нескінченно, це й так зро­зуміло.

Холлі змахнула піт, що застилав очі.

— Він це серйозно? — звернулася вона через пле­че до Фоулі.

— О, цілком. — Голос кентавра тремтів від трясанини. — Якщо він попросить пошукати на його тілі родимки, одразу кажи «ні».

— О, я не посмію,— запевнив її Оріон. — Леді не шукають на тілі родимок, це робота для добрих хлопців, як оцей прекрасний звір чи я. Леді, подіб­ним до міс Шорт, досить просто існувати. Вони ви­промінюють красу, і цього цілком досить.

— Я нічого не випромінюю,— процідила Холлі крізь зуби.

Оріон поплескав її по плечу.

— Дозволю собі не погодитися. У цей момент ти випромінюєш чудесну ауру. Вона пастельно-блакитна, з маленькими дельфінчиками.

Холлі міцніше стисла штурвал.

— Зараз мене знудить. Він сказав «пастельно-бла­китна»?