Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 30)

Фоулі протягнув маленьку іконку корабля по пря­мій лінії до дна океану. У кінцевій точці виникло червоне пульсуюче кружалко.

— Симпатичне кружалко! — сказав Оріон.

— Це ненадовго,— збліднувши, пробурмотів Фо­улі.

Холлі на півсекунди одірвала погляд від зонда.

— Фоулі, що там?

Кентавр раптом відчув увесь тягар відповідаль­ності. Він стримував це почуття з моменту атаки зонда... його зонда.

— Атлантида. О боги, Холлі, зонд летить просто на Атлантиду.

Холлі знову перевела погляд на чотири світлові диски.

— Він зможе пробити купол?

— Принаймні, зонд на це не розрахований.

Холлі дала йому кілька секунд подумати над ска­заним.

— Гаразд, визнаю, він уже зробив багато такого, на що не був розрахований.

— І що?

Фоулі щось порахував на екрані, причому суть розрахунків зрозумів би лише Артеміс, коли б він опинився поруч.

— Можливо,— сказав він нарешті,— від зонда ні­чого не залишиться, але, переміщаючись із такою швидкістю, він цілком здатен розколоти купол.

Холлі витиснула з двигуна ще трохи швидкості.

— Ми повинні попередити Атлантиду. Оріоне, на екрані нічого не з’явилося?

Єдина людина в капсулі відвела погляд від екрана.

— Нічогісінько, принцесо, але цей вогник блимає дуже наполегливо. Це має якесь значення?

Фоулі заглянув йому через плече.

— Напевно, пошкодили в тунелі корпус. Запаси кисню зменшуються.

У Холлі на мить обм’якли плечі.

— Немає значення. Продовжуємо переслідування.

Фоулі схопився за голову, намагаючись зібрати докупи думки.

— Ні. Зараз ми повинні спробувати вирватися із зони створених зондом радіоперешкод, а для цьо­го треба піднятися на поверхню.

— А якщо він змінить курс?

— Значить, він не попаде до Атлантиди і ніхто не потоне й не буде розчавленим товщею води. А якщо він вирішить розвернутися і спробувати ще раз, усі будуть готові до цього.

Усе єство Холлі повставало проти відступу.

— Я почуваюся так, немов ми кидаємо мешканців Атлантиди напризволяще!

Фоулі показав на екран.

— Якщо швидкість не зміниться, зонд досягне Атлантиди через три години. Кисень у нас кінчиться через п’ять хвилин. Через шість ми знепритомніємо, через дванадцять помремо і вже нікому нічим не до­поможемо.

— У мене трохи наморочиться голова,— сказав Оріон,— Але настрій усе одно чудовий. Здається, я ось-ось придумаю риму до слова «апельсин».

— Гіпоксія,— пояснив Фоулі. — А може, він зав­жди такий.

Холлі зменшила швидкість.

— Ми встигнемо?

Фоулі вивів на екран складне рівняння.

— Якщо негайно попливемо назад. Можливо. А якщо той, хто все це затіяв, збільшить потужність глушилки, то ні.

— «Можливо» — це краще, на що ти здатен?

Фоулі втомлено кивнув.

— Найкраще.

Трьома впевненими рухами Холлі розвернула капсулу.

— Найкращі шанси за весь день,— сказала вона.

Гонитва тривала, але стала не зовсім звичай­ною — тепер суперники втікали один від одного. Мета була проста: коли стало відомо, куди прямував зонд, у Холлі залишалося тільки шість хвилин на ви­ведення капсули із зони радіоперешкод. Не кажучи вже про те, що іноді приємно й подихати. На щастя, зонд занурювався під великим кутом, тому капсула мала рухатися у зворотному напрямку протилежною траєкторією. Якщо їм удасться вирватися на поверх­ню до закінчення шести хвилин — ідеально. Почнуть посилати сигнал, доки Небесне місто не прийме по­відомлення. Якщо ж ні, то в рятувальній капсулі не було ні автопілота, ні потужного передавача, тому зонд опиниться над сторожовими вежами Атланти­ди раніше, ніж його хтось помітить, і до того ж — яка прикрість! — самі переслідувачі помруть.

«Дивно,— подумала Холлі. — Навіть пульс не по­частішав. Відколи я познайомилася з Артемісом Фаулом, ситуація “життя чи смерть” стала для мене майже звичною справою».

Вона скоса поглянула на романтика з обличчям Артеміса, і той відчув на собі її погляд.

— Пенні за ваші думки, принцесо. Хоча вони ко­штують значно більше.

— Я хотіла, щоб ти зник,— прямо відповіла Хол­лі,— а до нас повернувся Артеміс. Він нам потрібен.

Оріон гмикнув.

— Думка виявилася не настільки цінною, як я га­дав. Чому ви хочете, щоб повернувся Артеміс? Він низько й підло ставився майже до всіх.

— Тому що Артеміс зміг би витягнути нас звідси живими, врятувати мешканців Атлантиди і, можли­во, з’ясувати, хто убив поліцейських.

— Припустімо,— роздратовано сказав Оріон. — Але в його сонетах немає душі, а оперний театр він спроектував винятково заради власної забаганки.

— Ага,— втрутився Фоулі. — Цієї миті нам бракує саме вміння проектувати оперні театри.

— О так, мій віроломний коню,— запально про­мовив Оріон. — Уміння проектувати космічні зонди згодилося б нам значно більшою мірою.

Холлі різко увімкнула сирену, щоб привернути їхню увагу.

— Даруйте, джентльмени. Всі ці суперечки лише поглинають кисень, тому, будь ласка, помовчіть.

— Це наказ, кохана?

— Так,— загрозливим тоном прошепотіла Хол­лі. — Наказ.

— Дуже добре. Значить, помовчимо. Радше відрі­жу собі язика, ніж вимовлю хоч слово. Краще я відіт­ну собі голову ножем для масла, ніж...

Холлі піддалася ницим інстинктам і двигнула Оріона в сонячне сплетіння.

«Це було неправильно,— подумала вона, коли хлопець, хапаючи ротом повітря, повис на пасках безпеки. — Потім мені буде соромно».

Якщо, звичайно, це «потім» настане.

Потужності в паливному баку вистачало, не було лише повітря в резервуарах, як і засобів для рецир­куляції, щоб добувати вуглекислий газ із видиханої суміші. Капсула не була розрахована на виконання бойових завдань: її корпус міг тріснути від виклика­ного різким спливанням перепаду тиску раніше, ніж кінчиться паливо.

«Як багато способів померти,— подумала Хол­лі. — Врешті-решт на нас чекає один з них».

Цифровий глибиномір відлічував поділки у зво­ротному напрямі з десяти тисяч метрів. Друзі потра­пили в Атлантичну западину, якої ніколи раніше не бачили очі людини. Зграйки невідомих яскравих риб, легко витримуючи швидкість підняття, кружля­ли довкола рятувальної капсули і тицялися в корпус світляними, ніби кожна з них проковтнула ліхтарик, прозорими черевцями.

Потім освітлення змінилося, і «ліхтарики» зникли так швидко, немов дематеріалізувались. їх місце зайняли тюлені, кити і риби, схожі на сріблясті площи­ки стріл. Повз них пропливла брила синюватого льо­ду, і Холлі привиділося в її гранях і западинах обличчя матері.