Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 32)

— Подзвонити у Поліцейську Плазу,— наказала вона іконці.

Телефон пікнув і через кілька секунд запитав:

— Ви хочете подзвонити у «Поліську Пляцку»?

— Ні. У Поліцейську Плазу.

Вода, що мчала повз капсулу, тепер ясно стала блакитнішою, у ній додалося бульбашок і викривле­них променів світла.

— Ви хочете подзвонити у Поліцейську Плазу?

— Так,— задихаючись, сказала Холлі. — Хочу.

Капсулу затрясло, коли вона увійшла в неспокійні води ближче до поверхні і її почали розгойдувати хвилі.

— З’єдную з Поліцейською Плазою.

Телефон тихо загудів, установлюючи з’єднання, а потім сумним голосом повідомив:

— Шкода. У вас недостатньо сильний сигнал. Хо­чете, щоб я записав повідомлення і передав його, коли сигнал стане достатньо сильним?

— Угу,— прохрипіла Холлі.

— Ви сказали «рагу»? Якщо так, то в даній ситу­ації відповідь неправильна.

Холлі зібрала останні сили.

— Так. Я хочу залишити повідомлення.

— Чудово! — весело відгукнувся телефон. — По­чинаю запис після сигналу, не забудьте, що ввічли­вість безцінна, тому завжди спочатку називайте себе, а в кінці не забудьте сказати «до побачення».

«Не забудьте сказати “до побачення”,— подумала Холлі. — Смішно».

Вона записала коротке повідомлення з мінімаль­ною, наскільки вийшло, кількістю покашлювань і запинок, назвалася, як радив телефон, і описала загрозу, що насувалася на Атлантиду. Ледве встиг­нувши закінчити, Холлі знепритомніла, обм’якнув­ши, немов викинута на берег рибина. Перед очима попливли кола, вони ставали все більшими, злива­лися одне з одним і затуманювали її зір.

Вона не помітила, як колір води за ілюмінатором змінився із синього на зелений, а потім — на перла­мутрово-білий відтінок північного неба.

Вона не чула, як, клацнувши, відкрилися клапани скидання тиску, не відчувала, як ринуло в кабіну прохолодне повітря, і тим паче не знала, що через п’ятнадцять хвилин після спливання капсули її по­відомлення нарешті було передане у Поліцейську Плазу і там майже негайно вжили заходів.

Заходів ужили б зовсім негайно, коли б спрайт, що сидів на комутаторі, якийсь Чік Вербіл, не поду­мав, ніби це повідомлення — жарт його партнера по покеру Круза, який розмовляв гугнявим голосом. Аж тут Чік подумав, що проігнорувати це повідо­млення — отже занапастити Атлантиду і позбутись кар’єри, тому він вирішив передати його командиру Траблу Кельпу.

Трабл Кельп терміново організував відеоконференцію з членами Ради і зразу ж дістав дозвіл на ева­куацію.

«Безодня», Атлантида, наш час

Турнбол Рут займався тим, що вдавав, ніби працює над моделлю «Ностреміуса», щоб здаватися ще невиннішим, коли по нього прийдуть, а це, на його тверде переконання, мало статися дуже скоро.

«Прикидатися зайнятим набагато важче, ніж справді займатися ділом»,— раптом зрозумів Турн­бол і зрадів, оскільки це був ще один з його дотепних висловів, на які, як він гадав, неодмінно звернуть увагу його біографи. Але цієї миті дотепам доведеть­ся зачекати, зараз головне — план. Усе одно блискучі, дотепні вислови не дають особливого задово­лення, доки єдиним слухачем залишається Вішбі. Леонор обожнювала його коментарі і постійно запи­сувала їх у свій щоденник.

Погляд Турнбола став мрійливим, руки завмерли в повітрі, коли він згадав перше літо, проведене ра­зом з нею на тому чудовому острові в Тихому океані. Вона — схожа на хлопчика, в жилеті і бриджах, і він — гарний і легковажний у парадній формі Легі­тимної Ельфійської Поліції.

— У нас нічого не вийде, капітане. Що може бути між нами? Я — людина, а ти, безперечно, ні.

Він стиснув її долоні у своїх і промовив:

— Кохання здатне зруйнувати будь-які перешко­ди. Кохання і магія.

Саме тоді він змусив її покохати себе.

Леонор підстрибнула, але руки не прибрала.

— Я відчула іскру, Турнболе,— сказала вона.

— Я теж її відчув,— відбувся жартом він і пояс­нив: — Статична електрика. Таке часто зі мною тра­пляється.

Леонор повірила і до нестями закохалася у свого капітана.

«Вона все одно покохала б мене,— роздратовано подумав Турнбол. — Я просто прискорив процес».

Але серцем він розумів, що підсилив почуття Леонори магією, а тепер, коли вона була у віці далеко за межами природного, його влада над нею почала слабшати.

«Чи кохала б вона мене без магії так само, як я ко­хаю її?» — тисячу разів на день запитував він себе і розумів, що дуже боїться узнати правду.

Щоб показники стану організму не видали його хвилювання, Турнбол вирішив перемкнути думки на свого раба, містера Вішбі.

Вішбі, безумовно, був огидним ідіотом, але Турн­бол Рут почував до нього певну слабкість і навіть не виключав можливості залишити його живим або, принаймні, убити швидко.

З усіх найбільших махінацій і неймовірних краді­жок, у яких брав участь Турнбол як продажний по­ліцейський, злочинець-утікач або в’язень, простий на перший погляд план вербування Вішбі був най­більш амбітною витівкою. Для її здійснення знадо­

бився точний розрахунок за часом, нахабство і кіль­ка місяців підготовки. Турнбол часто згадував цей план, запущений майже чотири роки тому...

Усе було б інакше, якби Вішбі був людиною, тоб­то істотою віроломною і корисливою від природи. Але Вішбі народився ельфом, а майже всі підземні мешканці, за винятком гоблінів, не схильні до зло­чинної діяльності. Звичайні правопорушники, як цей тип Діггумс, зустрічалися досить часто, але розумні передбачливі злочинці були великою рід­кістю.

Вішбі занапастила схильність до скигління. День за днем він поступово втрачав обережність у розмо­вах з Турнболом Рутом і нарешті виклав йому все про своє зниження на посаді через втечу Мульча Діггумса. Крім того, він гірко нарікав з приводу на­кладеного на нього стягнення і пристрасно бажав яким-небудь чином помститися ЛЕП.

Турнбол побачив у цьому свій шанс утекти — перший з дня свого арешту. І він розробив план вер­бування Вішбі.

Першим етапом став прояв симпатії до водяного ельфа, хоча, якби на те його воля, Турнбол не замис­люючись змив би Вішбі через повітряний шлюз за його поведінку під час пригоди з Діггумсом.

«Мені так подобається розмовляти з тобою,— сказав він якось. — Шкода, немає змоги розмовляти вільніше».

Вішбі негайно прикусив язика, згадавши, що кож­не слово записується.

Наступного разу Вішбі увійшов до камери, само­вдоволено задерши риб’ячу голову, і Турнбол відчув, що його план неодмінно спрацює.

«Я вимкнув твій мікрофон,— сказав наглядач. — Тепер ми можемо говорити, про що захочемо».

І тоді Турнбол зрозумів: наглядач у нього в руках. Усе, що треба,— крапелька магії, і Вішбі стане рабом Рута.

Ось тільки магії у Турнбола не лишилося. Це була остаточна ціна, яку платили всі злочинці,— втрата магії, назавжди. Не існувало способів ухилитися від розплати, хоча багато злочинців-утікачів протягом багатьох століть намагалися це зробити. Вони купу­вали зілля, повторювали заклинання, співали хором при світлі місяця, спали, стоячи на голові, купалися в кентавровому гної — нічого не допомагало. Досить було порушити правила Народу, і ти втрачав магічні сили. Почасти таке покарання мало психологічну основу, але в цілому було результатом давніх чарів чаклунів, і уряди, що змінювали один одного, зовсім не збиралися їх скасовувати.

Позбавлення магії завжди дратувало Турнбола, і він, переховуючись протягом багатьох років від правосуддя, витратив ціле багатство на знахарів та шарлатанів, кожен з яких запевняв, що магічні сили буквально переповнять його, досить лише йому зажити цього зілля або прочитати заклинання задом наперед глупої півночі, тримаючи в руці чорнороту жабу. Нічого не виходило. Нічого, доки йому не по­щастило здибати в місті Хошиміні засланого спрайт, якому якимсь чином удалося зберегти іскорку магії, достатньої для видалення свіжої бородавки. За вели­чезну плату, яку Турнбол заплатив би ще мільйон разів, вона відкрила йому свій секрет:

«Корінь мандрагори і рисове вино. Звичайно, вони не повернуть тобі всю бажану магію, капітане, але кожного разу, досить лише тобі зажити цього зіл­ля, у тебе з’являтиметься чарівна іскорка. Одна гаря­ча іскорка, не більше того. Використовуй цей трюк з розумом, капітане, інакше іскорки не виявиться, коли вона буде потрібна тобі більше за все...»

Ось така мудрість із вуст спрайта-п’янички.

Він застосовував цей метод у минулому, але з того часу, як його заарештували, намагався приберегти його на крайній випадок. І ось цей момент настав. Тоді, на свій день народження, Турнбол замовив на обід фугу з гарніром із ягід фо-фо і стружок мандрагори, карафку рисового вина і каву-замінник. Замов­лення супроводжувалося інформацією про місце пе­ребування знаменитої зграї контрабандистів зброї, що прикрасила капелюх начальника в’язниці черго­вим, вельми вишуканим пером. Тарпон Вінйайа погодився задовольнити прохання. Коли Вішбі при­ніс обід, Турнбол запропонував йому залишитися

і поговорити. Поки вони розмовляли, Турнбол длу­бався виделкою в їжі, вибираючи лише стружки мандрагори і запиваючи їх вином, а принагідно по­волі зміцнював ставлення Вішбі до Легітимної Ель­фійської Поліції.

«Еге ж, мій любий Вішбі, усі вони бездушні хами. Сам поміркуй, що ти міг зробити? Цей бандит Діг­гумс не залишив тобі іншого виходу, крім утечі».

А коли настав потрібний момент, коли Турнбол відчув глибоко всередині іскорку магії, він поклав руку на плече Вішбі і легенько торкнувся мізинцем голої шиї водяного ельфа.