Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 33)

Зазвичай, дотик до шиї не був чимось особливим. Через дотики до шиї рідко розгорялися війни, але саме цей дотик таїв у собі лихий намір. Бо на поду­шечці пальця Турнбол власною кров’ю написав руну поневолення чорної магії. Турнбол щиро вірив у руни. В ідеалі для забезпечення максимальної ефективності особу, яка підлягала зачаровуванню, слід було розпростерти на гранітному постаменті, облити олією, вивареною зі сліз єдинорога, і вкрити з голови до ніг татуюваннями, відтак спрямувати на неї трихвилинний розряд магії. Та іноді доводиться задовольнятися підручними засобами і сподіватися на краще.

Отже, Турнбол торкнувся мізинцем шиї Вішбі і передав йому єдину іскорку магії.

Вішбі ляснув себе по шиї, ніби його хтось укусив.

— Ой! Що це було? Турнболе, я відчув іскорку.

Турнбол швидко прибрав руку.

— Статична електрика. Зі мною часто таке тра­пляється. Мати мене навіть поцілувати боялася. Ви­пий вина, містере Вішбі, воно притлумить біль.

Вішбі жадібно поглянув на карафку. Взагалі-то алкогольні напої вживати у в’язниці не дозволялося, оскільки при тривалому вживанні вони призводили до атрофії магічних рецепторів. Але деякі підземні мешканці, як і люди, що живуть на поверхні, не мо­гли опиратись тому, що завдавало їм шкоди.

— Неможливо відмовитися,— сказав Вішбі, узяв­ши простягнуту склянку.

«Авжеж,— подумав Турнбол,— Тепер ти ніколи не зможеш мені відмовити».

Турнбол не сумнівався в успіху. Виходило ж рані­ше і з більш вольовими істотами, ніж Вішбі.

Отже, Вішбі виявив, що не може ні в чому відмо­вити Турнболу Руту. Все почалося з простих і невин­них прохань: принести ще одну ковдру, який-небудь матеріал для читання, що не входить до в’язничної бібліотеки. Та дуже скоро наглядач виявився безна­дійно вплутаний у плани втечі Турнбола і, найго­ловніше, зовсім проти того не заперечував. Йому це почало здаватися найрозумнішим учинком.

Протягом наступних чотирьох років Вішбі посту­пово перетворювався з тюремника на співучасника. Він установив зв’язок із в’язнями, що залишалися вірними Турнболу, і підготував їх до майбутньої ве­ликої втечі. Зробив кілька нальотів на лабораторію «Кобой» і, використавши свій код секретності, дістав доступ до сенсорної перероблювальної установки, де серед усього іншого розшукав мікросхему радіо-шифратора, але незмірно ціннішим виявився блок керування зонда, спрямованого орбітою до Марса. У глибині душі Вішбі розумів, що незабаром хто-небудь дізнається про ці крадіжки, але не міг змуси­ти себе хвилюватися про це.

Майже всі його знахідки в лабораторіях виявля­лися або зовсім непотрібними, або такими, що їх годі відремонтувати, але блок керування орбітою по­требував лише незначного очищення і встановлення нового омні-датчика. Це було настільки просто, що Турнбол дозволив Вішбі виконати їх удома, звичай­но, під ненав’язливим контролем через веб-камеру.

Коли оригінальний блок керування орбітою опи­нився в його розпорядженні, Турнболу залишилося просто синхронізувати його із спрямованим до Мар­са зондом перед самим його стартом і розпочати не­легку працю зі зміни параметрів польоту. Виконати це завдання він міг лише після того, як зонд вийде на орбіту Землі, але Турнбол з ходу придумав з десяток ситуацій, за яких уже не підконтрольний космічний корабель може виявитися корисним. Та тільки не на Марсі.

«Марс? О ні, ні, Леонор. Він занадто далеко для мене. Почекаємо, доки зонд запустять виконувати позаземну місію, а потім розвернемо цю громадину».

Первісна ідея застосування зонда була зовсім проста: після повернення з Марса використати його як дуже великий і дуже гучний відволікаючий ма­невр. Та оскільки повідомлення Леонори ставали все коротшими і якимись холодними, Турнбол зро­зумів, що мусить прискорити події і вдосконалити план дій. Утекти життєво необхідно, але ще важли­віше зміцнити владу над Леонор, перш ніж повніс­тю відновиться її людська природа. Старіння тепер відбувалося так швидко, що для спрямування про­цесу назад йому знадобиться дуже специфічна ма­гія. А дістати її можна лише в одному місці. Якби Джуліус був живий, Турнбол хвилювався б, чи не розкриє братик його обман, але навіть після смерті молодшенького слід було не забувати, що йому про­тистоїть уся Легітимна Ельфійська Поліція. Треба вивести її з ладу, відтяти змії голову, а можливо, і хвіст.

Тому Турнбол почав контролювати переговори начальника в’язниці Вінйайа, використовуючи па­роль, що його украв для нього Вішбі. Особливо його цікавили дзвінки начальника сестрі — командувачу ЛЕП Рейн Вінйайї.

«Голова змії».

Убити командувача Вінйайю виявилося зовсім не просто, особливо якщо зі зброї був тупий космічний зонд, а сама ельфійка неохоче з’являлася на поверх­ні, де вона була найбільш уразлива.

І лише місяць тому вона зв’язалася з братом по скайпу і схвильованим голосом повідомила, що не дозволить нікому дізнатися про її поїздку до Іслан­дії, щоб зустрітися з цим молокососом Артемісом Фаулом. Мабуть, цей хлопчисько має намір урятува­ти світ.

«Горезвісний Артеміс Фаул, командувач Вінйайа та Холлі Шорт зібралися в одному місці. Ідеально».

Турнбол увімкнув блок керування орбітою і ввів у бортовий комп’ютер спрямованого до Марса зонда зовсім новий набір параметрів. Нові дані не викли­кали в корабля ані найменших підозр, адже вони були отримані з його власного блоку керування. Суть нового завдання зводилася ось до чого: повер­тайся на Землю і розчави командувача та якомога більше солдатів з елітного підрозділу. Розчави їх, спа­ли, а попіл підсмаж електричним розрядом.

Сміх, та й годі!

Не слід було забувати і про Артеміса Фаула. Турн­бол багато чув про цього хлопця, і, судячи з усього, той значно перевершував кмітливістю решту людей. Краще було б дізнатися про нього більше на випадок, якщо у хлопця є власний підступний план. Рут, ви­користовуючи код доступу начальника в’язниці,

почав переглядати записи, зроблені більш ніж дво­мастами камерами спостереження, встановленими в особняку Фаулів, і, на свою чималу радість, виявив у Артеміса Фаула перші ознаки синдрому Атлантиди.

«“Атлантида” — чудова назва для всієї опера­ції»,— подумав він.

Неменшою мірою непокоїв Турнбола величезний охоронець цього Хлопця Бруду, бо здавався йому людиною, яка неодмінно вислідить убивцю хазяїна і розправиться з ним.

«Славнозвісний Батлер. Людина, що голіруч пере­могла троля».

На щастя для Рута, Артеміс сам вивів гіганта з гри: у нього загострилася параноя і він вигадав привід послати охоронця до Мексики.

Незважаючи на виниклі труднощі, Турнбол вирі­шив трохи пожартувати з Батлера, щоб уникнути помсти в майбутньому.

«Я знаю, всі ці смерті тобі не до вподоби, Лео­нор,— подумав Турнбол, сідаючи за комп’ютер з ме­тою передати інструкції через термінал Вішбі. — Але вони необхідні, якщо ми хочемо бути разом завжди. Всі ці люди прах і тлінь у порівнянні з нашим вічним коханням. І ціна нашого щастя назавжди залишить­ся для тебе таємницею. Ти знатимеш одне: ми знову разом».

Але в душі Турнбол розумів, що ці махінації да­ють йому величезну втіху, і йому було майже шкода посилати наказ про вбивство. Майже, але не зовсім. Набагато більшу втіху, ніж інтриги, дасть йому час, проведений з Леонор, адже він так давно не бачив прекрасне обличчя своєї дружини.

Отже, він передав на зонд наказ про ліквідацію, а сам почав об’їдатися коренем мандрагори, запива­ючи його рисовим вином.

На щастя, щоб загіпнотизувати людей, досить од­нієї крихітної іскорки магії.

«Тому що вони слабовільні й дурні. Але смішні, як мавпи».

Коли Вішбі прийшов у камеру в останній день ув’язнення, Турнбол сидів, підсунувши під себе до­лоні, і насилу приховував збудження.

— А, містере Вішбі! — промовив він, почувши, як відчиняються двері до камери. — Рано ти сьогодні. Сталося щось незвичайне, про що мені варто знати?

Риб’яче обличчя Вішбі цього разу відображало більше емоцій, ніж зазвичай.

— Загинула сестра начальника в’язниці. Коман­дувача Вінйайю і цілий шаттл з бійцями спецназу Легітимної Ельфійської Поліції розірвало на шмат­ки. Це зробили ми?

Турнбол лизнув написану кров’ю руну на пальці.

— Неважливо — ми, не ми. Тебе це не повинно хвилювати.

Вішбі неуважно потер свою шию, де й досі ви­днівся блідий контур руни.

— А мене й не хвилює. Чому це повинно мене хвилювати? Ми тут ні при чому.

— Чудово. Грандіозно. Думаю, ми можемо засма­жити більшу рибину.

Вішбі поморщився, почувши згадку про рибу.

— Ой... Вибач, містере Вішбі. Мені слід виявляти більше такту щодо тебе. Гаразд, викладай усі новини.

Вішбі похляпав зябровими кришками, збираю­чись із думками. Турнбол Рут терпіти не міг заїк.

— Космічний зонд прямує простісінько до Атлан­тиди, тому ми змушені евакуювати населення міста. Найпевніше, корабель не зможе зруйнувати купол, але Рада не хоче ризикувати. Мене викликали як пі­лота шаттла, а ви — один з моїх... е... п-п-пасажирів.

Турнбол розчаровано зітхнув.

— О... п-п-пасажирів? Серйозно?

Вішбі закотив очі.

— Пробачте, капітане. Пасажирів, звичайно. Один з моїх пасажирів.

— Заїкання — це дуже непрофесійно.

— Я знаю,— сказав Вішбі. — Намагаюся позбути­ся. Купив одну з цих... е... ау... аудіокниг. Просто зараз трохи нервую.

Турнбол вирішив більше не знущатися з Вішбі — цим можна буде зайнятися і потім, коли прийде час убити водяного ельфа. Найвища кара.