Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 34)

— Це нормально,— сказав він великодушно. — Перший день роботи у кріслі пілота. І потім, цей та­ємничий зонд, плюс необхідність перевозити небез­печних злочинців.

Здавалося, Вішбі розхвилювався ще дужче.

— Саме так. Ну, річ у тому... Мені не хотілося б так робити, Турнболе, але...

— ...але ти мусиш закувати мене в наручники,— закінчив за нього речення Турнбол. — Звичайно. Ро­зумію тебе. — Він простягнув руки зап’ястками дого­ри. — А втім, тобі зовсім не обов’язково їх замикати, чи не так?

Вішбі заморгав і торкнувся рукою шиї.

— Авжеж. Чому я повинен їх замикати? Це ж вар­варство.

Водяний ельф приклав стандартні наручники з надлегкого полімеру до зап’ястків Турнбола.

— Так зручно? — спитав він.

Турнболу поки вдавалося залишатися велико­душним.

— Усе гаразд. Не турбуйся про мене. Зосередься на шаттлі.

— Дякую, капітане. Для мене це дуже важливий день.

Поки Вішбі відмикав двері, Турнбол вкотре зди­вувався, як легко підсвідомість наглядача зраджува­ла все, у що він так вірив. Вішбі просто вдавав, ніби все йде як годиться, поки не траплялось інакше.

Якимсь чином йому вдавалося жити двома життями одночасно.

«Дивовижно, на які хитрощі здатна розумна істо­та, аби тільки не відчувати провини»,— подумав Турнбол, ступивши крок услід за Вішбі і вперше за багато років вдихнувши свіжого чистого повітря.

За людськими мірками, Атлантида була невелика. Люди навряд чи навіть визнали б її містом — що ж це за місто з населенням усього десять тисяч? — але для підземних мешканців вона була другим центром керування і культури, визнаючи зверхність лише за столицею — Небесним містом. Оскільки витрати на її утримання безперервно зростали, а бралися вони з коштів платників податків, безперервно зростала і кількість прибічників ідеї зруйнувати Атлантиду дощенту. Крім того, ніхто не сумнівався, що незаба­ром люди ось-ось спустять під воду батискаф у по­трібному місці і сфотографують купол. Але бюджет на таке масове переселення і руйнування виходив таким величезним, що подальше утримання міста здавалося політикам привабливішим варіантом. У довготерміновій перспективі виходило, звичайно, дорожче, але ж коли «довгий термін» закінчиться, відповідальну посаду займатиме вже хтось інший.

Вішбі провів Турнбола вузьким коридором із плексигласовими стінами, крізь які можна було розгледіти десятки кораблів, що вишикувалися, чека­ючи своєї черги на вихід із шлюзів. Судячи з усього, жодної паніки не спостерігалося. Та й з чого б їй ви­никнути? Мешканці Атлантиди готувалися до руй­нування куполу вже давно — від самого дня минулої аварії, що сталася понад вісім тисяч років тому, коли метеорит пропалив у товщі океану трикілометровий тунель і на останніх крихітках енергії пробив дірку завбільшки з м’яч для хрустболу в тоді ще не ударо-міцному куполі. Менш ніж за годину все місто зато­пило, кількість жертв перевалила за п’ять тисяч. По­над сто років пішло на зведення нової Атлантиди на руїнах старої, і цього разу місто проектували в пер­шу чергу з урахуванням стратегії евакуації. Згідно з цією стратегією, всіх дорослих мешканців міста і дітей належало вивезти менш ніж за годину. Трену­вання проводилися щотижня, а в дитячих садках діти насамперед завчали напам’ять такого віршика:

Синій купол-парасоль Не проб’є ніякий троль. Стане купол, як друшляк, Будь готовий до евак!

Турнбол Рут згадав цей чотиривірш, прямуючи коридором за Вішбі.

«Друшляк, евак? Що за рима? “Евак” — узагалі військове скорочення. Саме це слово полюбляв Джу­ліус. А ще я радий, що моїй коханій Леонор не дове­лося зустрітися з моїм неотесаним братиком. Інакше жодної магії не вистачило б переконати її вийти за мене заміж».

У глибині душі Турнбол чудово розумів: зустрічей Леонори з Народом він не допускав лише тому, що знав: десятихвилинна розмова з будь-яким мешкан­цем глибин розвінчала б в очах дружини його образ шляхетного революціонера, на створення якого Турнбол поклав стільки сил. На щастя для себе, Турн­бол давно навчився не прислухатися до внутріш­нього голосу.

Інші в’язні, важко волочучи ноги, виходили з ка­мер і шкандибали вузькими підмостками до голов­ного проходу. На кожному були кайдани і вапняко­во-зелена в’язнична роба. Багато хто поводився демонстративно хоробро і самовдоволено, зневаж­ливо посміхалися, але Турнбол з досвіду знав, що по­боюватися треба тих, хто дивився спокійно. Ці вже не підлягали перевихованню.

— Ворушіться, кайданники! — гукнув особливо огидний, схожий на кроманьйонця здоровенний піксі — такі часом народжувалися в Атлантиді через постійне життя за підвищеного тиску. — Всі сюди. Не змушуйте мене вдаватися до кийка.

«Принаймні, на мені парадний мундир»,— поду­мав Турнбол, не звертаючи уваги на окрики нагляда­ча, але це не надто втішило його. Мундир чи не мун­дир, а проходом його гнали як звичайного злочинця.

Гріла лише думка про те, як він при першій же нагоді прикінчить Вішбі, а потім відправить Літі електрон­ною поштою листа з повідомленням про її новий сі­мейний стан. Мабуть, вона не засмутиться.

Вішбі підняв стиснуту в кулак руку, зупиняючи процесію на перехресті. В’язні мусили чекати, як ху­доба, поки повз них на повітряній подушці пропли­ве великий, оповитий титановими стрічками мета­левий куб.

— Опал Кобой,— пояснив Вішбі. — Її навіть тепер з клітки не випускають, така вона небезпечна.

Турнбол розсердився. Опал Кобой. Тут, на дні моря, про неї патякали цілими днями. Якщо вірити останнім чуткам, десь існувала інша Опал Кобой, що прийшла з минулого, щоб урятувати себе тепер. Мешканцям Атлантиди жилося б набагато краще, якби вони позбулися нав’язливих думок про цю три­кляту Опал Кобой. Якщо комусь і треба було хвилю­ватися про Опал Кобой, так це йому, Турнболу. Врешті-решт, це вона вбила його молодшого брата. Втім, краще про це не думати — думки про минуле можуть спровокувати загострення виразки.

Куб линув повз них у повітрі, здавалося, цілу віч­ність, і Турнбол устиг налічити троє дверей.

«Троє дверей. У моїй камері були лише одні. Чому Кобой надали таку велику, з трьома дверима?»

Неважливо. Скоро він вирветься на волю і зможе купатися в розкоші, мов король.

«Ми з Леонор повернемося на острів, де відбулася наша перша, така драматична зустріч...»

Як тільки перехрестя звільнилося, Вішбі повів їх до причалу для шаттлів. Крізь прозорий пластик Турнбол бачив, як натовпи містян швидко, але без паніки йдуть до своїх рятувальних капсул. На верх­ньому рівні групи заможніших мешканців Атланти­ди прямували до особистих евакуаційних шаттлів, кожен з яких, напевно, коштував більше, ніж Турн­бол міг украсти за тиждень.

«Мереживні комірці і манжети знову в моді,— з деяким задоволенням відзначив він. — Я так і ду­мав».

Коридор виходив на вантажний причал, на якому групи в’язнів нетерпляче чекали, коли відчиняться повітряні шлюзи, що виходили прямо в море.

— У всьому цьому немає ні найменшого сенсу,— зауважив Вішбі. — Водяні гармати рознесуть зонд на шматки. Всі ми повернемося сюди буквально через кілька хвилин.

«Не всі,— подумав Турнбол, навіть не прихову­ючи посмішку. Дехто з нас не повернеться ніколи».

І тут він зрозумів, що це справді так. Навіть якщо його план провалиться, він ніколи не повернеться сюди. Турнбол Рут так чи інакше вийде на волю.

Вішбі відчинив люк своїми ключами, і в’язні вер­вечкою пройшли в салон. Як тільки всі зайняли свої місця, Вішбі увімкнув захисні дуги, як на атракціонах, що тут виконували функцію ефективних об­межувачів свободи. Все ще закуті в кайдани в’язні виявилися притиснутими до крісел. Геть безпорад­ними.

— Усіх розсадив, Фішбі? — спитав піксі-кроманьйонець.

— Так, усіх. І мене звуть Вішбі!

Турнбол посміхнувся. Знущання товаришів по службі — ще одна причина, яка допомогла йому так легко переманити Вішбі на свій бік.

— Я так і сказав, Фрішбі. А тепер чом би тобі не винести це відро звідси на фіг, дозволивши мені по­дбати про цих страшних кайданників?

Вішбі визвірився.

— Зачекай хвилинку...

У Турнбола Рута не залишалося часу, щоб дізна­тися, чим закінчиться суперечка.

— Чудова думка, містере Вішбі. Скористайтеся своїм штурманським свідоцтвом, а вашому колезі дозвольте наглядати за нами — страшними кайдан­никами.

Вішбі торкнувся пальцем шиї.

— Звичайно, чом би й ні? Я повинен вивезти звід­си всіх, як годиться.

— Саме так. Ви ж розумієте, наскільки це розумно.

— Давай, Фішбой,— вискалився здоровенний на­глядач, на нагрудному жетоні в якого значилося «К-Макс». — Роби, як каже кайданник.

Вішбі сів за пульт керування і швидко перевірив прилади, тихенько насвистуючи крізь зябра, тіль­ки б не чути кепкувань К-Макса.

«К-Макс ще не знає, як він ускочив»,— подумав Турнбол; ця думка йому надзвичайно сподобалась. Він почувався володарем безмежної влади.

— Вибачте... пане К-Макс, якщо не помиляюся?

K-Макс примружився і зміряв зухвалого в’язня грізним поглядом. Тобто це наглядач думав, що дивиться грізно, а насправді він мав вигляд корот­козорого водяного ельфа, який страждав від за­пору.

— Не помилився, кайданнику. К-Макс — Король максимальної безпеки.

— О, розумію. Прізвисько. Як романтично!

К-Макс помахав електрошоковим кийком.

— Жодної романтики. Можеш запитати у моїх трьох колишніх дружин. Я тут, щоб життя вам раєм не здавалося.