Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 36)

— Я теж чув про це,— сказав Чинг Майл, лизнув­ши очне яблуко. — Хіба нас не розчавить?

Турнбол знизав плечима, зволікаючи час.

— Вірте мені, хлопці. Все залежить од віри. Якщо не вірите, залишайтеся гнити тут. Мені потрібні ті, кому я можу довіряти, особливо враховуючи мій за­дум. Уважайте це випробуванням.

Дехто застогнав. Капітан Рут завжди мав схиль­ність до випробувань. Недостатньо було вважатися просто жорстоким мародером, треба було пройти всі ці випробування. Одного разу він змусив банду в повному складі їсти сирих черв’яків-вонючок, щоб переконатися в готовності всіх її членів виконати будь-який наказ, навіть Найбезглуздіший. Тими ви­хідними днями каналізація притулку мало не лопну­ла від перевантаження.

Чинг Майл почухав сліди від укусів на маківці.

— Наш вибір? Залишитися тут або вийти назовні?

— Коротко сказано, містере Майл. Іноді обмеже­ний словниковий запас стає перевагою.

— Можна подумати?

— Звичайно. Скільки завгодно,— великодушно дозволив Турнбол. — Але у вас не більше двох хви­лин на ворушіння звивинами.

Чинг спохмурнів.

— У мене зазвичай звивини ворушаться по кілька годин, особливо якщо я поїв сирого м’яса.

Більшість підземних мешканців уважали м’ясо тварин огидним, але в кожному анклаві існувала група всеїдних мешканців.

— Лише дві хвилини? Ти серйозно, капітане?

— Ні.

Боб Регбі витер би лоба, якби міг до нього дотяг­тися.

— Слава богу.

— Тепер сто секунд. Покваптеся, панове. Цок-цок.

Юнікс припинив обшук і, не сказавши ні слова, став поруч із Турнболом.

— Один уже є. Хто ще хоче довірити своє життя мені?

Чинг кивнув.

— Розраховуй на мене, капітане. Я не нюхав сві­жого повітря, доки не зв’язався з тобою.

— І я з вами,— вигукнув Боб Регбі, трясучи дугу. — Мені страшно, капітане, чого там прихову­вати, але краще померти піратом, ніж повернутися у «Безодню».

Турнбол підняв брову.

— І?

Голос у Регбі охрип від страху.

— Що «і», капітане? Я сказав, що вийду назовні.

— І це твоя мотивація, містере Регбі? Мені по­трібне щось більше, ніж небажання повертатися у в’язницю.

Гном почав битися об страхувальну дугу головою.

— Більше? Я хочу піти з тобою, капітане. Слово честі. Присягаюся. Ніколи не зустрічав такого ва­тажка, як ти.

— Невже? Я навіть не знаю. Здається, ти вагаєшся.

Регбі ніколи не вирізнявся особливою кмітливіс­тю, але нутром відчував: піти з капітаном набагато безпечніше, ніж залишитися тут. Турнбол Рут славився особливою жорстокістю щодо доказів і свід­ків. Підземними в’язницями ходила легенда, ніби одного дня капітан спалив цілий торгівельний комп­лекс, щоб позбутися відбитку великого пальця, що його, можливо, він залишив у кабінці «Казкової фалафелі».

— Нічого я не вагаюся, капітане! Благаю, візьми мене з собою! Адже я твій вірний Регбі. Хто підстре­лив того ельфа на острові Терн Мор? Я. Старий доб­рий Боб.

Турнбол змахнув з очей уявну сльозу.

— Твої жалібні благання зворушили мене, дружи­ще Боб. Добре. Юніксе, звільни панів Регбі і Чинга.

Спрайт-каліка виконав наказ, потім розстебнув паски на кріслі Вішбі і підняв ельфа у вертикальне положення.

— Перебіжчик? — запитав Юнікс.

Турнбол здригнувся, почувши зміїний голос Юнікса. Він раптом усвідомив, що за весь проведе­ний у товаристві спрайта час він почув від свого за­ступника не більше сотні слів.

— Ні. Облиш його. Мене нудить від рисового вина.

Інші заступники, напевно, зажадали б пояснень, але Юнікса ніколи не цікавили непотрібні йому відо­мості, і навіть необхідна інформація вилітала у нього з голови, як тільки в ній відпадала потреба. Спрайт просто кивнув, а потім відкинув Вішбі убік, ніби мі­шок зі сміттям.

Регбі і Майл схопилися так різко, немов крісла підкинули їх.

Дивне відчуття,— повідомив гоблін, засунув­ши мізинець у черговий слід від зубів на лисому черепі. — Мені добре, бо я вільний, і трохи погано, бо можу померти.

— У тебе ніколи не було жодного фільтру між. мітками і ротом, містере Майл,— простогнав Турн­бол. — Забудь. Це мені платять за те, щоб я думав. — Він обернувся до решти в’язнів. — Хто іще? У вас двадцять секунд.

У гору злетіли чотири руки, причому дві належали одному в’язню, який дуже не хотів залишатися.

— Надто пізно,— сказав Турнбол і жестом велів трьом своїм помічникам підійти ближче. — Ще ближче, ми повинні міцно обійнятися.

Усі знайомі з Турнболом Рутом ніколи не поміча­ли за ним звички обійматися. Якось капітан застрі­лив ельфа лише за пропозицію «дати п’ять», тому Бобу і Чингу ледве вдалося приховати подив. Навіть Юнікс здивовано підкинув рвані брови.

— Сміливіше, джентльмени, невже я такий страшний?

«Так! — хотів закричати Боб. — Страшніший за маму-гномиху з ополоником на довгій ручці».

Але замість цього він скривив губи в деякій подо­бі посмішки і притиснувся до Турнбола. Потім в обі­ймах капітана опинилися Юнікс і Чинг.

— Дивна у нас компанія,— веселим голосом ска­зав Турнбол. — Справді, Юніксе, з тобою обійматися все одно що з дошкою. А від тебе, містере Регбі, смердить, як з вигрібної ями. Тобі говорили про це?

— Багато разів,— пробурмотів гном. — Тато і всі мої колишні кореші.

— Слава богу, не я почав. Легко підтверджую по­гані новини, але терпіти не можу повідомляти їх першим.

Боб Регбі мало не заплакав — чомусь ця безглузда балаканина сповнювала його жахом.

Дивний гуркіт прокотився по металевій обшивці шаттла. Він нестримно наростав і невдовзі заповнив увесь замкнутий простір. За п’ять секунд із нічого він став усім.

— Дві хвилини спливли,— оголосив Турнбол. — Настав час вірним соратникам вирватися із в’язниці.

Корпус над головами обійнятих полум’ям утіка­чів раптом розжарився до червоного, немов щось ззовні намагалося його розплавити. На моніторі пульта керування замиготіли аварійні сигнали.

— Bay! — вигукнув Турнбол. — Ні з сього ні з того — цілковитий хаос. Що б це означало?

Частина фюзеляжу над їхніми головами розпла­вилась, і розжареному металу належало б закапати вниз, пропалюючи живу плоть, але чомусь спостері­гався зворотний процес. Розжарене вже до білого велике коло зникало крапля за краплею, і ось уже натиск моря не стримує нічого, крім незрозумілого гелю.

— А нам не треба затримати дихання? — спитав Боб Регбі, стараючись не розридатися.

— Відверто кажучи, немає жодного сенсу,— від­повів Турнбол, який завжди любив грати почуттями інших.

«Приємно знати більше за інших»,— подумав він, і в цю мить драглиста куля з чотирьох злитих воєди­но аморфоботів опустила в салон шаттла товсте щу­пальце і втягнула капітана Рута і його спільників у себе, акуратно і швидко, як гном висмоктує равли­ка з черепашки. Щойно вони стояли на палубі шат­тла, а потім — раз! — і від них не залишилося нічого, крім невеличкої плями на підлозі й відлуння гучного хлюпітливого звуку.

— Я такий радий, що тут,— сказав один із в’язнів, який ніколи не працював з Турнболом.

Насправді його засудили до шести років ув’яз­нення за якісну підробку колекційних ложок із зо­браженнями героїв коміксів.

Окрім нього, ніхто не вимовив жодного слова, оскільки всі раптом усвідомили, яка станеться ката­строфа, якщо ця схожа на бульбашку штука зникне з пробоїни в корпусі.

Так і вийшло, але катастрофа не відбулася — як тільки аморфобот звільнив своє місце в просторі, його миттєво зайняв зонд-утікач, що раптово змінив

курс, щоб устромитися в шаттл, затягти його глибоко на дно океану і зробити з нього плескач. Що стосуєть­ся пасажирів шаттла, то вони просто перейшли в рід­кий стан. Мине багато місяців, поки останки зна­йдуть, і ще більше часу, перш ніж їх розпізнають. Глибина кратера від удару досягла п’ятнадцяти ме­трів, а діаметр — ще більше. Ударна хвиля прокотила­ся по дну, знищивши все живе на своєму шляху і склавши штабелями з півдесятка рятувальних суден.