Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 38)

Нетривала тиша, яку порушувало лише клацання клавіш, потім чергове «гмм».

— Гадаю, зайве запитувати, чи не затіваєш ти чого-небудь. Артеміс Фаул постійно щось затіває.

— Ти до мене несправедлива, мамо,— заперечив Артеміс. — Сама знаєш, чого я намагаюся добитися.

— Знаю. На бога, Арті, ти здатен говорити лише про це? Про свій Проект?

— Це надзвичайно важливо.

— Знаю, але люди не менш важливі. Як справи у Холлі?

Артеміс кинув погляд на Холлі, що згорнулася ка­лачиком під кріслом і спокійно сопіла. Форма по­шарпана, з вуха сочилася кров.

— У неї... е... все гаразд. Мандрівка трохи втоми­ла її, але вона цілком контролює ситуацію. Мам, я у захваті від неї, можеш мені повірити. У захваті від того, як вона справляється з усіма знегодами в житті й ніколи не здається.

Анджеліна Фаул мало не ахнула від здивування.

— Ну, Артемісе Фаул Другий, ти щойно промо­вив найдовшу в житті промову не на наукову тему. Холлі Шорт пощастило, що в неї є такий друг, як ти.

— Ні, не пощастило,— сумно відгукнувся Арте­міс. — Не пощастило нікому, хто знає мене. Я нікому не здатен допомогти. Навіть самому собі.

— Це неправда, Арті,— суворим тоном сказала Анджеліна. — А хто врятував Небесне місто від го­блінів?

— Багато хто. Гадаю, і моя участь зіграла деяку роль.

— А хто знайшов батька в Арктиці, коли всі стверджували, що він мертвий?

— Я.

— Тоді не кажи, ніби нікому не здатен допомогти. Більшу частину життя ти присвятив допомозі ін­шим. Так, ти припустився кількох помилок, але сер­це у тебе добре.

— Дякую, мамо. Мені вже краще.

Анджеліна відкашлялася трохи нервово, як зда­лося Артемісові.

— У тебе все гаразд? — запитав він.

— Так, звичайно. Просто хочу тобі дещо сказати.

Тепер занервував Артеміс.

— Що саме, мамо?

У голову полізли думки про можливі викриття. Невже матері стало відомо про деякі сумнівні опера­ції? Вона все знала про різні проекти з Народом, але у нього були й пов’язані з людьми справи, про які він ніколи не розповідав.

«Звичайна проблема злочинця, що майже переви­ховався,— ніяк не позбутися почуття провини. Ви­криття завжди маячить на відстані одного телефон­ного дзвінка».

— Це стосується твого дня народження.

В Артеміса полегшено опустилися плечі.

— Мого дня народження? І тільки?

— Я дещо купила тобі, дещо... незвичне. Але буду щаслива, якщо ти приймеш дарунок.

— Якщо ти будеш щаслива, значить, і я буду щас­ливий, прийнявши твій дарунок.

— Арті, пообіцяй мені, що будеш ним користу­ватися.

Вдача Артеміса не дуже дозволяла йому щось обі­цяти.

— Що це?

— Пообіцяй мені, любий.

Артеміс виглянув в ілюмінатор. Він сидів у напівзруйнованій рятувальній капсулі посеред Атлантич­ного океану. Вони або потонуть, або військово-мор­ський флот якої-небудь скандинавської країни розстріляє їх, прийнявши за літаючу тарілку.

— Добре, обіцяю. Що ти мені приготувала?

Анджеліна на мить затамувала подих.

— Джинси.

— Що? — прохрипів Артеміс.

— І футболку.

Артеміс розумів, що засмучуватися не слід, особ­ливо враховуючи сучасні обставини, але не стри­мався.

— Мамо, ти мене обдурила.

— Я знаю, ти не визнаєш повсякденного стилю.

— Ти не цілком справедлива. Місяць тому на роз­продажі тістечок я закотив обидва рукави.

— Арті, люди бояться тебе. Дівчата, побачивши тебе, жахаються. П’ятнадцятирічний хлопець у зши­тому на замовлення костюмі, хоча ніхто не помер.

Артеміс кілька разів вдихнув і видихнув.

— А на футболці є який-небудь малюнок?

У динаміках телефону зашарудів папір.

— Так. Такий модний. Намальовано хлопчика, чомусь без шиї і лише з трьома пальцями на кожній руці, а за спиною у нього в стилі графіті написано слово «БЕЗБАШ». Значення не знаю, але звучить дуже сучасно.

«Безбаш»,— подумки повторив Артеміс і ледве не розридався.

— Мамо, я...

— Арті, ти обіцяв. Не відмовляйся.

— Так, я обіцяв, мамо.

— І я хочу, щоб ти називав мене матусею.

— Матусю! Твої вимоги безпідставні. Я — це я. Футболки і джинси — не для мене.

Анджеліна Фаул виклала козирну карту.

— Знаєш, Арті, інколи люди виявляються зовсім не такими, якими себе вважають.

Тут таївся не надто тонкий натяк на ту історію, коли Артеміс загіпнотизував власних батьків. Ан­джеліна Фаул дізналася про це, коли її тілом заволо­діла Опал Кобой і Артемісовій мамі стали відомі всі таємниці Народу.

— Це нечесно.

— Нечесно? Зачекай, я зберу прес-конференцію. Артеміс Фаул промовив слово «нечесно».

Артеміс зрозумів, що мати ще не пробачила йому історію з гіпнозом.

— Добре. Я даю згоду носити джинси і футболку.

— Не розчула.

— Добре. Я погоджуюсь носити джинси і футбол­ку... матусю.

— Я дуже рада. Передай Батлерові, що на це виді­ляється два дні на тиждень. На джинси і «матусю». Треба звикнути.

«Що далі? — думав Артеміс. — Бейсболки козир­ком назад?»