Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 39)

— Сподіваюся, Батлер добре піклується про тебе?

Артеміс почервонів. Знову брехня.

— Так. Бачила б ти його обличчя під час зустрічі. Він страшенно нудьгував від усієї цієї науки.

Голос Анджеліни змінився, став теплішим і емо­ційнішим.

— Я знаю, Арті, те, чим ти займаєшся, дуже важ­ливо. Важливо для всієї планети. І я вірю в тебе, син­ку. Тому бережу твою таємницю і дозволяю тобі ве­штатися по всій земній кулі з твоїми казковими друзями, але ти мусиш присягнутися, що тобі нічого не загрожує.

Артеміс чув вислів «почуватися лайном», та лише тепер зрозумів справжнє його значення.

— Я найзахищеніша людина у світі,— промовив він самовдоволеним тоном. — Мене охороняють краще, ніж президента. І зброя у мене досконаліша.

Знову «гмм».

— Це остання самостійна операція, Арті. Ти мені обіцяв. Сказав, що мусиш урятувати світ, а потім проводитимеш більше часу з близнюками.

— Я пам’ятаю,— сказав Артеміс, не цілком під­тверджуючи згоду.

— Тоді побачимося завтра вранці. На світанку нового дня.

— Авжеж, побачимося завтра вранці, матусю.

Анджеліна повісила слухавку, її зображення зни­кло з екрана телефону. Артеміс пошкодував, що не бачить більше її обличчя.

Фоулі, що лежав долі, раптом перевернувся на спину.

— Тільки не смугасті,— пробурмотів він. — Вони зовсім маленькі.

Потім він розплющив очі і помітив Артеміса, що спостерігав за ним.

— Я промовив це вголос?

— Так,— кивнув Артеміс. — Щось про смугастих, які зовсім маленькі.

— Дитячі спогади. Я їх уже практично позбувся.

Артеміс простягнув руку, щоб допомогти кентав­рові підвестися.

— Я не потребую твоєї допомоги,— пробурчав кентавр, відмахуючись від запропонованої руки, як від оси. — Ситий тобою по вуха. Тільки здумай ляпнути ще раз про «прекрасного звіра» — дам по зубах.

Артеміс розстебнув пряжку на грудях, вивільня­ючись від пасків, і знову простягнув руку.

— Я шкодую про те, що сталося, Фоулі. Та тепер усе гаразд. Це я — Артеміс.

Цього разу кентавр погодився взяти простягнуту руку.

— Хвала богам. Той, інший, справді діяв мені на нерви.

— Не так швидко,— сказала Холлі, яка встигла, виявляється, вже цілком прийти до тями.

— Тпру! — вигукнув, позадкувавши, Фоулі. — Хіба не потрібно стогнати і важко дихати, коли при­ходиш до тями?

— Ні,— відповіла Холлі. — Спеціальна підготовка з курсу «ніндзя» в Легітимній Ельфійській Поліції. І цей хлопець — не Артеміс. Він сказав «мам». Сама чула. Артеміс Фаул ніколи не говорить «матуся», «мамуля» чи «мамочка». Це — Оріон, який намага­ється нас обдурити.

— Розумію, як це прозвучало,— сказав Артеміс. — Але ви повинні мені повірити. Мати змусила мене вимовити це лагідне звертання.

Фоулі постукав себе пальцем по довгому підбо­ріддю.

— Змусила? Лагідне звертання? Це Артеміс, усе гаразд.

— Дякую, що вистрілила в мене ще раз,— сказав Артеміс, доторкнувшись до слідів від опіку на шиї. — Заряд на якийсь час звільнив мене від четвірок. Ви­бачте за дурниці, які молов цей Оріон. Уявлення не маю, звідки вони взялися.

— Ми поговоримо про це детальніше,— сказала Холлі, підходячи до пульта керування,— але не за­раз. Насамперед треба з’ясувати, чи є зв’язок з Не­бесним містом.

Фоулі натиснув кнопку на екрані свого телефону.

— Уже є, капітане.

Після всього пережитого за останні кілька годин можливість просто подзвонити в Небесне місто і встановити зв’язок здавалася неймовірною, але ста­лося саме це.

Командир Трабл Кельп прийняв виклик після першого гудка, і Фоулі перемкнувся в режим відеозв’язку.

— Холлі? Невже це ти?

— Так, командире. Зі мною Фоулі і Артеміс Фаул.

— Артеміс Фаул,— пробурчав Трабл Кельп. — Чому я не здивований? Треба було нам висмоктати в цього молокососа мізки через вуха, коли була на­года.

Трабл Кельп був відомий своєю вибуховою вда­чею, за що по закінченні навчального закладу дістав ім’я «Трабл». Академією ходила надзвичайно прав­дива історія про те, як Кельп, тоді ще молодий па­трульний, їхав на службовому скутері провулком у Булатауні під час сонцестояння і, побачивши з де­сяток гоблінів, що билися між собою, вимовив без­смертну фразу: «Вам потрібні трабли? Тоді ви їх за­раз дістанете!» Гобліни досхочу нареготалися, відтак відколошматили поліцейського так, що він не скоро про це забув. Шрами зробили його обережнішим, але не надто.

Трабл Кельп, немов аршин проковтнувши, сидів за своїм столом у кабінеті на Поліцейській Плазі, одягнений у синій комбінезон командира з кетягом жолудів на грудях. Коротко обстрижене темне во­лосся підкреслювало великі загострені вуха, темно-лілові очі люто дивилися з-під зиґзаґуватих брів, коли він починав говорити.

— Вітаю, командире,— сказав Артеміс. — Приєм­но, коли тебе так високо цінують.

— Я вище ціную блоху під пахвою, ніж коли-небудь оціню тебе, Фауле. Досить про це.

Артеміс не замислюючись міг видати з півдесятка нищівних відповідей на цю заяву, але заради загаль­ного добра волів залишити їх при собі.

«Мені вже п’ятнадцять, пора поводитись по дорослому».

Холлі втрутилася в чоловічу суперечку.

— Командире, Атлантида в безпеці?

— Більша частина,— відповів Трабл. — Постраж­дало з півдесятка евакуаційних суден. Один шаттл дістав пряме попадання і впав на дно глибше від пекла. Кілька місяців піде, доки все розгребемо.

У Холлі опустилися плечі.

— Є жертви?

— Звичайно. Не знаємо, скільки саме, але бага­то. — Погляд Трабла Кельпа поважчав через відпо­відальність, що впала на нього як на командувача. — Це чорний день для нашого народу, капітане. Спочатку Вінйайа зі своїм загоном, тепер це.

— Що сталося?

Кельп відвів од екрана погляд, і його пальці за­танцювали над віртуальною клавіатурою.

— Один із розумників Фоулі спробував усе змоделювати. Посилаю файл тобі.

Через кілька секунд у Фоулі на екрані телефону заблимала іконка повідомлення. Холлі натиснула на неї, і з’явилося звичайне 2-D відео: контур зонда, що входив в атмосферу Землі над Ісландією.

— Що-небудь бачиш, капітане?

— Так, усе отримала.

— Добре. Пояснюю як можу. Отже, посланий до Марса зонд Фоулі з’явився трохи нижче Північного полярного кола. Ми віримо вам на слово, оскільки самі не змогли його виявити через власні технології маскування — екрани, маскувальну фольгу тощо. Все обернулося проти нас самих. Що було потім, розповідати вам немає потреби.

На екрані зонд випустив лазерний імпульс у ма­леньку ціль на поверхні, потім викинув кілька ботів, щоб розправитися з уцілілими. Майже не сповіль­нюючи ходу, корабель пробив лід і попрямував на південний захід, прямо до Атлантиди.

— І цю частину моделі зроблено без комп’ютер­них даних. Ми спиралися на твоє повідомлення, а також на зворотну екстраполяцію наших власних показань.

— Ваші прилади щось засікли? — втрутився Арте­міс. — 3 якого моменту ви почали знімати показання?

— Це найдивніше,— спохмурнівши, замислено сказав Трабл. — Ми врахували попередження капіта­на Шорт і зробили сканування. Нічого. А потім, усього через п’ять хвилин, на екранах з’явився зонд. Без жодного щита, як на долоні. Він навіть почав ви­промінювати тепло продувальними отворами, щоб ми його помітили. Ця штука виблискувала яскраві­ше за Полярну зірку. А на той випадок, якщо ми все-таки проґавимо його, надійшов анонімний дзвінок з якогось бару в Маямі. У нас було досить часу на евакуацію.

— Але недостатньо, щоб перехопити зонд,— за­думливо промовив Артеміс.

— Саме так,— сказав Трабл Кельп. Він навіть не помітив, що погоджується із запеклим злочинцем Артемісом Фаулом, чого ніколи б не зробив із влас­ної волі. — Нам залишалося лише накачати водяні гармати, звільнити місто і чекати, коли зонд увійде в межі досяжності.