Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 41)

У небі над Атлантикою, за дві години до цього

— А посудинка нічого, між іншим,— сказав Мульч Діггумс і заради цікавості тицьнув кілька кнопок на пульті керування викраденого корабля найманців.

Натиснення однієї з них викликало випорожнен­ня бака з нечистотами на глибоководний шотланд­ський траулер, і гном вирішив припинити експери­менти. (Один з рибалок, як виявилося, знімав чайок для університетської курсової роботи «Засоби масо­вої інформації», і в кадр потрапила падаюча з висоти безформна купа нечистот. У всіх, хто дивився відео­запис, склалося враження, ніби смердюча маса про­

сто виникла в небі, а потім нестримно впала на не­щасних моряків. Компанія «Скай-ньюс» розмістила сюжет у Мережі під заголовком «Паніка на юті ко­рабля». Більша частина відвідувачів сайта постави­лася до нього як до студентського жарту.)

— І як я не здогадався... — промовив Мульч без найменшої провини в голосі. — На кнопці намальо­вано крихітний унітаз.

Джульєтта, майже впираючись маківкою в стелю, згорбилася на одній з установлених уздовж бортів вантажного відсіку пасажирських лавок, а на іншій лежав Батлер, бо вважав таку позу найзручнішою для польоту.

— Значить, Артеміс перестав спілкуватися з то­бою? — спитала вона брата.

— Так,— пригнічено відгукнувся Батлер,— Ладен присягнутися, він перестав довіряти мені. Здається, він перестав довіряти навіть власній матері.

— Анджеліні? Як можна не довіряти місіс Фаул? Це просто дурниця.

— Знаю,— погодився Батлер. — Скажу більше. Артеміс не довіряє близнюкам.

Джульєтта здригнулася і стукнулася головою об металеву стелю.

— Ой... Madre de dios![9] Артеміс не довіряє Майлсу і Беккету? Ще більша дурниця. Які жахливі диверсії могли скоїти хлопчики трьох років від народження?

Батлер поморщився.

— На жаль, Майле інфікував одну з Артемісових чашок Нетрі, коли хотів узяти пробу для власних до­слідів.

— Це навряд чи можна вважати промисловим шпигунством. А що зробив Беккет?

— З’їв Артемісового хом’яка.

— Що?!

— Ну, трохи пожував його лапку. — Батлер засовався в тісному просторі.

Кораблі Народу не призначалися для перевезення гігантських бритоголових охоронців. Утім, голена голова тут не мала значення.

— Артеміс розлютився і заявив, що проти нього існує змова. Він поставив кодовий замок на двері лабораторії, щоб брати не могли туди увійти.

Джульєтта усміхнулася, хоча розуміла недореч­ність веселощів.

— Допомогло?

— Ні. Майле простовбичив коло дверей цілих три дні, поки не підібрав правильну комбінацію коду. Списав кілька рулонів туалетного паперу можливи­ми варіантами.

Джульєтта майже боялася поставити наступне запитання.

— А що зробив Беккет?

Поглянувши на сестру, Батлер усміхнувся у від­повідь.

— Беккет викопав ловильну яму в парку, а коли Майле упав у неї, запропонував драбину в обмін на правильний код.

Джульєтта схвально кивнула.

— Я вчинила б так само.

— Я теж,— сказав Батлер. — Можливо, врешті-решт Беккет стане охоронцем Майлса. — Він одра­зу ж відкинув легковажний тон. — Артеміс не відпо­відає на мої дзвінки. Можеш собі уявити? Думаю, він змінив SIM-карту, щоб я не зміг за ним стежити.

— Але ж ми стежимо за ним.

Батлер поглянув на свій телефон із сенсорним екраном.

— Так, звичайно. Не лише Артеміс знає номер телефону Фоулі.

— І що саме дав тобі цей підлий кентавр?

— Ізотопний аерозоль. Наносиш його на поверх­ню і дістаєш можливість відстежувати об’єкт за до­помогою однієї з мі-пі Фоулі.

— Мі-пі?

— Міні-програм. Фоулі використовує їх для конт­ролю за своїми дітьми.

— І що саме ти оббризкав?

— Артемісові черевики.

Джульєтта хихикнула.

— Він любить, коли вони блищать.

— Авжеж.

— Ти починаєш думати як Фаул, братику.

— Боже, допоможи нам! — гукнув з кабіни Мульч Діггумс. — Тільки зайвих Фаулів світові бракувало.

Усі дещо винувато засміялися.

Гірокоптер найманців уважно досліджував Гольф­стрім на північ від узбережжя Ірландії, рухаючись зі швидкістю, що вдвічі перевищувала максимальну швидкість «Конкорда», потім по довгій дузі пере­містився на північний захід, до Атлантики, коли комп’ютер виявив сигнал від Артемісового взуття.

— Артемісові черевики ведуть нас просто до ньо­го,— засміявся Мульч власному жарту.

Батлери не приєдналися до веселощів не з лояль­ності до хазяїна, який теж іноді любив пожартувати, а тому що Мульч набив рота вмістом холодильника шаттла і вони не зрозуміли, що він сказав.

— Як хочете! — вигукнув Мульч, забризкавши лобове скло слиною із залишками пережованої со­лодкої кукурудзи. — Я щосили намагаюся говорити людською мовою, а ви, сноби від гумору, не удостої­ли моїх зусиль навіть смішком.

Апарат летів за два метри над гребенями хвиль, його антигравітаційні імпульси періодично прони­зували поверхню океану, мережачи її циліндрични­ми дірками. Двигун майже не шумів, і його звук зли­вався зі свистом вітру, а будь-який розумний ссавець, здатний бачити крізь захисні екрани, сприйняв би машину за дуже товстого горбатого кита з дуже ши­роким хвостом і вантажним майданчиком.

— Нам напевно пощастило з цим відром,— заува­жив Мульч, чий рот, на щастя, вже спорожнів,— Воно більш-менш само керує польотом. Я просто вставив телефон у паз, відкрив міні-програму і задав курс.

Літальний апарат поводився майже як собака-шукач: раптом зупинявся, загубивши слід, починав роз­пачливо водити носом, намагаючись знову відшука­ти ізотоп. Одного разу він пірнув в океан і почав занурюватися вниз, аж поки від тиску не затріщала обшивка і шаттл не позбувся квадратного метра за­хисного екрана.

— Не хвилюйтеся, людці,— заспокоїв пасажирів гном. — У будь-якого нашого апарата є підводні дви­гуни. Крім того, цілком розумно робити засоби пе­ресування водонепроникними, якщо постійно жи­веш під землею.

Джульєтта хвилюватися не перестала, бо, наскіль­ки вона знала, умовляння Мульча Діггумса заслуго­вували на таку ж довіру, що й коктейль із «Піттсбурзького Отруйника».

На щастя, підводна прогулянка тривала недовго, і незабаром вони знову летіли над гребенями хвиль. Обійшлося без пригод, за винятком того випадку, коли Мульч, забувши про обіцянку не торкатися до таємничих кнопок, ледве не встромив апарат

у поцятковане сонячними полисками море, випус­тивши пучок міні-парашутів для аварійного галь­мування.

— Ця кнопка так і притягувала мене,— промовив він на своє виправдання. — Не міг стриматися від спокуси.

Від різкого гальмування Батлер проїхався по лав­ці і, пролетівши вздовж усього фюзеляжу, врізався в перегородку кабіни. Удар головою об поручні вий­шов несильним лише завдяки блискавичній реакції охоронця.

— Обережніше, а то наслідків не обберешся,— сказав Батлер, потираючи садно на маківці. — Сам сказав: для керування цією штукою ти не потрібен.

Мульч засміявся, продемонструвавши страшний, схожий на печеру стравохід.

— Слушно кажеш, Батлере, мій фантастично здо­ровенний друже. Але я точно потрібен, щоб його по­садити.

Дзвінкий і мелодійний сміх Джульєтти, здавало­ся, відскакував від вигнутих металевих стін.

— І ти, Джульєтто? — докірливо спитав Батлер,

— Годі-бо, братику. Вийшло справді смішно. Ти теж посмієшся, коли Мульч покаже тобі відеозапис.

— А що, є відео? — спитав Батлер, викликавши у супутників новий напад сміху.