Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 43)

Найперше треба було дістатися до місця аварії, оскільки всі (за винятком, звичайно, Мульча) розу­міли: не міг космічний зонд, що з такою надзвичай­ною точністю маневрував у атмосфері, потім випад­ково зіткнутися з в’язничним шаттлом. Дуже скоро викрадений корабель під керуванням Холлі вже мчав v глибинах Атлантики, залишаючи за собою покритий бульбашками слід.

— Щось насувається,— задумливо промовив Арте­міс, міцно стиснувши пальці лівої руки, сподіваючись утамувати тремтіння. — Вінйайю усунули, щоб утруд­нити роботу ЛЕП, потім зонд відкрито передає свої координати, і хтось телефонує, тим самим забезпечу­ючи владі Атлантиди час на евакуацію, а потім зонд приземляється на шаттл. Пасажирам не пощастило?

— Це одне з так званих риторичних запитань? — поцікавився Мульч. — Ніколи їх не розумів. До речі, коли вже ми заговорили на цю тему, чим відрізня­ється метафора від порівняння?

Холлі ляснула пальцями.

— Хтось хотів, щоб усі, хто перебував на борту шаттла, загинули.

— Хтось хотів, щоб усі, хто перебував на борту шат­тла, вважалися загиблими,— поправив її Артеміс. — Чудовий спосіб сфальсифікувати власну смерть. Ми­нуть місяці, перш ніж у поліції виникнуть підозри, якщо взагалі виникнуть. Непогана фора для злочинця-втікача.

Холлі обернулася до Фоулі.

— Мені треба знати, хто був на борту цього в’яз­ничного шаттла. У тебе є своя людина у Поліцей­ській Плазі?

Батлер здивувався.

— Своя людина? Я думав, ви всі — свої.

— Ми тепер певною мірою «чужі»,— призналася Холлі. — Мені наказано взяти Артеміса під варту.

Джульєтта плеснула в долоні.

— А ти коли-небудь виконувала наказ?

— Точно кажучи, це наказом не було, крім того, я виконую лише розумні накази. У цьому випадку безглуздо стовбичити в капсулі цілу годину, тоді як наш ворог переходить до другої фази.

— Згоден,— сказав Артеміс, намагаючись говори­ти спокійно.

— Звідки ми знаємо про другу фазу? — поціка­вився Батлер.

Артеміс похмуро посміхнувся.

— Звичайно, існує друга фаза. Нам протистоїть жорстокий і розумний ворог. Кращої нагоди скорис­татися своєю перевагою йому не випаде. Кілька років тому я сам учинив би так само. — Звичайний спокій на мить залишив його. — Мені потрібен цей список, Фоулі! — гаркнув він на кентавра. — Хто був у шаттлі?

— Добре, добре, хлопче. Я вже працюю над цим. Доводиться використовувати обхідний шлях, а то мій запит опиниться на столі у Трабла. Це дуже складне технічне завдання.

Кентавр ніколи в житті не признався б, що на­справді попросив свого обдарованого племінника Майна зламати сайт поліції і переслати потрібний список. За це Фоулі обіцяв після повернення додому купити юному хакерові величезну порцію морозива.

— Ось, я отримав його від мого... е... джерела,

— Менше слів, більше діла, Фоулі.

Кентавр вивів зображення з екрана свого телефо­ну на стіну. Поряд з кожним ім’ям стояло посилання на базу даних, де зберігалася вся інформація про в’язня, включаючи колір нижньої білизни — мало що, раптом виникне потреба в подібних відомостях, адже серед психологів Народу все більшу вагу наби­рала теорія про зв’язок кольору боягузів і розвитку особистості.

Мульч побачив знайоме ім’я, що не належало зло­чинцеві.

— Гей, погляньте! Шаттл вів старий Вішбі. Напев­но, йому повернули свідоцтво.

— Мульч, ти його знаєш? — різко спитала Холлі.

Для запеклого злочинця Мульч був надзвичайно образливим.

— Гей, чому так сердито? Я допомогти намагаюся. Звичайно, я його знаю. Інакше з чого б я раптом ска­зав: «Гей, погляньте! Шаттл вів старий Вішбі. Напев­но, йому повернули свідоцтво».

Холлі глибоко вдихнула і нагадала собі, як саме треба спілкуватися з Мульчем.

— Ти, звичайно, маєш рацію. Отже, як ти позна­йомився зі «старим Вішбі»?

— Правду кажучи, смішна історія. — Мульч об­лизнув губи і пошкодував, що у роті немає курячої ніжки. — Я утік від нього кілька років тому, коли тебе звинувачували в убивстві Джуліуса. Він так і не заспокоївся. Досі ненавидить мене, ненавидить ЛЕП за те, що його позбавили штурманського свідоцтва. Інколи посилає мені образливі листи. Я посилаю у відповідь короткі відеозаписи, на яких регочу. Це зводить його з розуму.

— Невдаха з каменем за пазухою,— сказав Арте­міс. — Цікаво. Ідеальний навідник. Але хто ж його врятував?

Холлі повернулася до списку.

— Цей спрайт, Юнікс. Я заарештувала його. Один із поплічників Турнбола Рута. Холоднокровний убивця. — Ельфійка зблідла — І Боб Регбі тут. І сам Турнбол. Усі вони — з банди Турнбола. Яким чином, заради всього святого, він зумів зібрати свою банду на борту одного шаттла? Комп’ютер десять разів по­винен був передати сигнал тривоги.

— Якщо, звичайно... — Артеміс переглядав спи­сок на екрані телефону Фоулі. Він торкнувся поси­лання на досьє Боба Регбі. Світлина і файл відкрили­ся в окремому вікні, і Артеміс швидко переглянув

дані. — Погляньте, Турнбол Рут ніде не згадується. Згідно із записами, Регбі заарештували за шахрай­ство з використанням пошти, у нього немає відомих спільників і він не є членом якої-небудь банди. — Він торкнувся іншого посилання і прочитав уголос. — Файл завантажив... містер Вішбі.

Холлі була приголомшена.

— Турнбол Рут! Це все він.

Вона особисто брала участь в арешті Джуліусового брата під час її посвячення в поліцейські. Вона ба­гато разів переказувала Фоулі цю історію.

— Судячи з усього, нашим супротивником є Турн­бол Рут, а це дуже погані новини. Та, навіть урахову­ючи його інтелект і владу над цим Вішбі, ми не зна­ємо, як йому вдалося захопити космічний зонд.

— Це просто неможливо,— заявив Фоулі, пирх­нувши по-конячому, щоб надати заяві, у яку він сам не надто вірив, більшої переконливості.

— Можливо чи ні, потім обговоримо,— сказала Холлі, вирівнюючи нахил шаттла. — Ми на місці аварії.

На загальну полегкість, викрадений транспорт за­кінчив занурення, не розвалившись. Найманці, най­певніше, виламали все, до чого дотяглися, щоб змен­шити вагу, і напевно працювали ломами дещо нерозсудливо. Одна ослабла заклепка, одна тріщина у зварному шві — і тиск усередині впав би на кілька атмосфер, а сам апарат розчавило б, немов бляшанку з-під лимонаду в руці гіганта, що мав величезну силу і не любив бляшанки з-під лимонаду.

Але посудина уціліла, незважаючи на зловісні зморшки, що раптом виникли по всій довжині фю­зеляжу.

— Кому яке діло? — здивувався Мульч, як завжди випустивши з уваги загальну картину. — Це ж навіть не наш корабель. Що зроблять ті найманці? Пода­дуть на нас до суду? — Але Мульчів гумор був злегка підфарбований почуттям утрати.

«Я ніколи не зможу знову зайти до “П’яного па­пуги”,— усвідомив він. — А там чудово готували карі. І справжнє м’ясо».

А довкола і під ними снували рятувальні кораблі Атлантиди, буксируючи потерпілі від аварії шаттли і в авральному режимі зводячи герметичний купол, де бригади медиків-чаклунів могли б зцілити пора­нених. Морські будівельники в екзоспорядженні пробивалися крізь камені та уламки на морському дні, закладаючи губчастий ущільнювач, на якому ви­росте новий купол. Саме місце аварії нікого особли­во не цікавило. Щонайперше треба було подбати про тих, що вціліли.

— Я мушу повідомити про версію, що до цього причетний Турнбол Рут,— сказала Холлі. — Щоб майор Кельп міг урахувати її у своїй роботі.

— Треба діяти самим,— заперечив Артеміс. — Ко­раблі Небесного міста прибудуть сюди не раніше ніж через годину. Надто пізно. Ми повинні знайти дока­зи, тоді Трабл зможе подати доказову базу Раді.

Пальці Холлі завмерли над телефоном Фоулі. Сперечатися з майором з приводу стратегії ніколи. Вона чудово вивчила характер Трабла — на це не треба було багато часу. Якщо зателефонувати йому зараз, він нав’яже їм свій план, згідно з яким вони повинні будуть стати табором і чекати його при­буття.

Тому замість відеодзвінка вона послала коротке текстове повідомлення, виділивши ім’я Турнбола Рута у списку пасажирів, якого їм мати не належало, і вимкнула телефон.

— Він неодмінно перетелефонує,— пояснила вона. — А я увімкну телефон, коли у нас буде що йому сказати.

Фоулі зміряв її спопеляючим поглядом.

— Я пропущу оновлення хрустбольної ліги! — вигукнув він. — Розумію, для вас це дрібниця, але я зробив передплату.

Артеміс зосередився на розв’язанні проблеми, на­магаючись відвернутися від стіни мерехтливих чет­вірок, що полинула за ним з вікна в мозку і тепер, здавалося, оточувала його з усіх боків.

«Не думай про них,— наказав він собі. — Зосе­редься на фокусі Гудіні».

— Як Турнболу вдалося вибратися з шаттла жи­вим? — поцікавився він уголос. — Фоулі, у нас є доступ до місцевої системи прихованого відео­спостереження?

— Тільки не з цього корабля. Колись він був чу­довим рятувальним апаратом. Я допомагав проек­тувати цю модель. Якщо ж говорити про рівень оснащення, свого часу наш красень сам-один міг по­вністю звільнити зону катастрофи. А тепер у нього ледве вистачає засобів запобігти нашому зіткненню зі стіною.

— Значить, у нас немає можливості дізнатися, чи зустрічалися які-небудь кораблі з в’язничним шаттлом?

— Звідси — ні.

— Але я повинен з’ясувати, яким чином утік Турнбол! — вигукнув Артеміс, знову втративши са­мовладання. — Інакше як я зможу його знайти? Хто-небудь ще це розуміє? Чи я залишився один у Все­світі?

Батлер присунувся до нього, практично обгор­нувши своїм величезним тілом.