Йон Колфер – Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди (страница 45)

«Ах, міфічний гігантський спрут, Genus Archi-teuthis,— подумав Артеміс з дивною незворушністю перед лицем катастрофи, що заслуговувала найсер­йознішого занепокоєння. — Не такий уже він і мі­фічний, як здавалося досі».

ГЛАВА 9: ЗАБОРОНЕНЕ КОХАННЯ

ТУРНБОЛ Рут познайомився з Ле­онор Керсбі на далекому гавайському острівці Лехуа влітку одна тисяча де­в’ятсот тридцять восьмого року. Леонор опинилася там у результаті аварійної посадки — на своєму «локхід-електра» вона приземлилася на пів­нічному схилі вулканічного хребта, що утворював острівець, і скотилася у природний канал чудер­нацької форми, який був відомий під назвою «Зам­кова Щілина» і перетинав цей клаптик суші від краю і до краю. А Турнбол опинився там тому, що на цьо­му незаселеному острівці містилася його зимова ре­зиденція, де він любив пити вино і слухати джазові записи, плануючи черговий розбій.

Вони були дуже різними, але знайомство в екс­тремальній ситуації незрідка змушує серця битися частіше і створює правдоподібну ілюзію кохання з першого погляду.

Леонор Керсбі була не лише багатою спадкоєми­цею з Манґеттена, а й членом-засновником органі­зації жінок-пілотів «Дев’яносто дев’ять», першим президентом якої була Амелія Ергарт. Коли Ергарт пропала безвісти в Тихому океані, Леонор Керсбі заприсяглася завершити політ, початий її героїчною подругою.

У квітні одна тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року вона вилетіла з Каліфорнії зі штурманом і збіль­шеними паливними баками. Шість тижнів потому Леонор Керсбі прибула в «Замкову Щілину» без того й іншого, втративши їх на безжалісному серпуватому хребті Лехуа. Сама вона вижила дивом, захищена лише каплеподібним ліхтарем кабіни «локхіда».

Юнікс під час щоденного обходу острівця натра­пив на багату спадкоємицю — та лежала розпростер­та на пласкому камені біля самої крайки води. Стан її був далеко не найкращий: зневоднення, складний перелам ноги, лихоманка. Словом, дівчина була при смерті.

Спрайт повідомив про знахідку, чекаючи дістати наказ на знищення, але щось у жіночому обличчі на екрані зацікавило Турнбола. Він велів Юніксові ні­чого не робити і чекати на нього.

Турнбол узяв на себе клопіт поголитися, зав’язати волосся хвостиком на потилиці і надягнути свіжу мереживну сорочку, перш ніж піднятися ліфтом з печери на поверхню. Юнікс сидів навпочіпки по­ряд з найпрекраснішою істотою на світі. Навіть із не­природно вивернутою ногою, вкритою кров’ю і сад­нами, вона здалася Турнболові напрочуд гарною.

Коли він стояв над Леонор під сонцем, що било йому в спину, відкидаючи густі тіні на його обличчя, льотчиця розплющила очі, поглянула на Турнбола і вимовила всього два слова:

— Боже мій...

Відтак вона знову знепритомніла.

Незнайомка заінтригувала Турнбола. Він відчув, як серце, довгі десятиліття вкрите кіркою льоду, починає відтавати. Хто ця жінка, що впала з небес?

— Віднеси її до нас,— наказав він спрайтові. — Використай усю магію, яка є, щоби зцілити її.

Юнікс, як завжди, виконав наказ без заперечень. Чимало інших заступників завагалися б, чи так уже розумно витрачати рештки танучих магічних акти­вів банди на зцілення людини. Був у них один нова­чок, що зберіг приблизно половину своєї магії. Якщо вичерпається і вона, хто знає, коли їм удасться по­повнити запаси?

Але Юнікс не став заперечувати чи скаржитися, так само як і решта, оскільки всі знали, що Турнбол скигління не терпить і що скиглії зазвичай опиня­ються в якому-небудь дуже незатишному місці, че­каючи на майбутнє, сповнене страшних мук.

Отже, Леонор Керсбі перенесли до печери і поча­ли виходжувати. На ранніх стадіях зцілення Турн­бол не брав у процесі активної участі, воліючи з’являтися за мить-другу до того, як Леонор опри­томніє, щоб у неї створювалося враження, ніби він постійно перебуває поруч. Перший час дівчина лише спала, але через кілька тижнів їй стало набага­то краще і вона почала розмовляти, спочатку не­впевнено, але потім питання посипалися з неї, як горох з мішка — Турнбол ледве встигав на них від­повідати.

— Хто ти?

— Чим займаєшся?

— Як ти мене знайшов?

— Чи живий мій штурман П’єр?

— Коли я зможу летіти далі?

Зазвичай Турнбол ставився до запитань так само, як до скигління, але на кожне питання Леонори Керсбі поблажливо посміхався і відповідав якнайде­тальніше.

«Чому? — дивувався він. — Чому я терплю цю жінку, замість того, щоб, як заведено, кинути її на поживу акулам? Я витрачаю на неї час і магію у над­мірних кількостях!»

Турнбол почав думати про обличчя Леонори, коли не дивився на неї. Плескіт хвиль нагадував йому її сміх. Часом він був певен, що чує, як вона кличе його, хоча був на іншому кінці острова.

«Дорослішай, дурню! — переконував він себе. — Який з тебе романтик?»

Але серце не обдуриш, і дуже скоро Турнбол Рут зрозумів, що кохає Леонор Керсбі. Він скасував два набіги на федеральні сховища золотих злитків, щоб залишитися поряд з нею, облаштував свій кабінет у її кімнаті і працював, поки вона спала.

Леонор Керсбі теж покохала його. Знала, що він не людина, але все одно покохала. Він розповів їй про все, крім насильства. Турнбол видавав себе за революціонера, що переховується від несправедли­вої влади, і вона повірила йому. А як же інакше? Для неї він був сміливий герой, що врятував їй життя, а Турнбол потурбувався, аби його дружки не розві­яли цих ілюзій.

Коли Леонор достатньо поздоровішала, Турн­бол на своєму шаттлі підняв її на вершину Евереста, і вона розплакалася від захоплення. Вони круж­ляли над вершиною в білосніжному серпанку, і Турнбол поставив питання, що мучило його вже два місяці.

— Люба, коли твої очі вперше зустрілися з моїми, ти сказала: «Боже мій...» Чому?

Леонор витерла сльози.

— Турнболе, я вмирала. Ти сміятимешся... на­певно, подумаєш, що я дурненька.

Рут узяв її за руку.

— Ніколи так не подумаю. Ніколи.

— Добре. Я скажу. Турнболе, я тоді вирішила, ніби вже померла, а ти — несамовитий і прекрасний ангел, що прийшов забрати мене на небеса.

Турнбол не став сміятися і не подумав, що вона дурненька. Тієї миті він зрозумів, що ця прекрасна мініатюрна жінка — його кохання на все життя і по­винна належати лише йому.

Тому коли Леонор заговорила про повернення до Нью-Йорка, де, за її словами, Турнбол стане справж­ньою сенсацією, він проколов великий палець гол­кою, написав кров’ю руну поневолення і приготував собі вечерю з кореня мандрагори з рисовим вином.

Венеція, Італія, наш час

Гігантський аморфобот ніс Турнбола Рута до коха­ної, що чекала втікача коло підвального причалу в їхньому власному будинку у Венеції. Цей чотири­поверховий палаццо збудували під керівництвом самого Турнбола одна тисяча сімсот дев’яносто вось­мого року з найкращого реконструйованого італій­ського мармуру з додаванням розроблених Народом полімерів. Отриманий матеріал поглинав напругу, викликану поступовим зануренням міста, без утво­рення тріщин.

Мандрівка забрала кілька годин. Увесь цей час аморфобот підтримував життя Турнбола і його то­варишів, періодично спливаючи на поверхню для поповнення запасів кисню в клітинах і роблячи кра­плинні внутрішньовенні вливання соляних розчинів для живлення. Турнбол даремно часу не гаяв і, підімкнувшись до комп’ютера в череві аморфобота, пе­ревіряв, чи все готово до здійснення наступної фази його плану.

Турнболові дуже сподобалося працювати в тако­му захищеному середовищі, дивлячись на світ, що проносився повз нього. Він нічим не ризикував і при цьому контролював ситуацію.

У безпеці...

Краєм ока крізь каламутний шар гелю Турнбол помітив на фізіономіях Боба Регбі і Чинга Майла ви­раз, близький до благоговіння, вочевидь виклика­ний ефектним способом їхньої втечі. Благоговіння. Приємна річ.

У міру наближення до берегів Італії Турнбол від­чув, як спокійне самовдоволення залишає його і в шлунку заворушилася змія тривоги.

«Леонор, як я скучив за гобою!..»

Відтоді як Турнбол дістав доступ до комп’ютера, вони писали одне одному, не пропустивши ні дня, але Леонор навідріз відмовилася брати участь у се­ансах відеозв’язку, і Турнбол, звичайно, знав чому.

«Для мене ти завжди будеш вродливою, кохана».

Аморфобот минув увесь Великий канал, огина­ючи гори сміття, і нарешті зупинився біля єдиних підводних воріт, обладнаних омнідатчиком. Бот блимнув датчику, датчик блимнув у відповідь і, роз­пізнавши своїх, не став розстрілювати їх зі встанов­лених у нішах колон «Нейтрино», а відчинив ворота.

Турнбол підморгнув своїй команді.

— Хвала богам, обійшлося. Іноді ворота пово­дяться не так доброзичливо. — Гель, що огортав зуби, утрудняв мову, але Турнбол визнав це заува­ження гідним витрачених зусиль. Леонор погодила­ся б із ним.

Команда нічого не відповіла, бо всі її члени разом займали простору менше, ніж сам капітан. їх при­тисло один до одного, як солоних морських равликів у бляшанці.

Бот витягнувся і легко прослизнув у вузький ка­нал, що вів до підземного причалу. Темряву порушу­вали освітлювальні стрічки, тунель ішов усе глибше під будинок. Нарешті бог обережно випустив Турн­бола на похилий майданчик. Капітан опорядив на собі одяг, тугіше зав’язав хвостик на потилиці і по­вільно попрямував пандусом до тендітної фігурки, що чекала на нього.

— Приспи решту,— наказав він боту. — Мені тре­ба поговорити з дружиною.